Навіть у заявах високих офіційних осіб, наприклад Мікояна, було визнано, що ці "помилки" почали ослабляти прагнення селян до зміцнення союзу з робітничим класом.
І надалі Сталін продовжував у різних статтях і промовах викривати "примусові заходи проти середняків", оскільки вони суперечать ленінізмові. Типовий взірець його аргументації, викладений у статті "Відповідь товаришам колгоспникам" виглядав так: "Московська область, в гарячковій гонитві за дутими цифрами колективізації, стала орієнтувати своїх працівників на закінчення колективізації весною 1930 року, хоч вона мала в своєму розпорядженні не менше трьох років (кінець 1932 р.). Центрально-Чорноземна область, не бажаючи "відстати від інших", стала орієнтувати своїх працівників на закінчення колективізації до першої половини 1930 року, хоч вона мала в своєму розпорядженні не менше двох років (кінець 1931 р).
Зрозуміло, що при такому скороспішному "темпі" колективізації райони, менш підготовлені до колгоспного руху, в своєму завзятті "перегнати" райони, більш підготовлені, були змушені пустити в хід посилений адміністративний натиск, намагаючись надолужити відсутні фактори швидкого темпу колгоспного руху своїм власним адміністративним запалом. Результати відомі…
Ці помилки виникли на основі наших швидких успіхів у галузі колгоспного руху. Успіхи іноді запаморочують голову. Вони породжують нерідне надмірну зарозумілість і зазнайство. Це особливо легко може трапитися з представниками партії, що стоїть при владі. Особливо такої партії, як наша партія, сила і авторитет якої майже незмірні. Тут цілком можливі факти комчванства, проти якого так жорстко боровся Ленін. Тут цілком можлива віра у всемогутність декрету, резолюції, розпорядження. Тут цілком реальна небезпека перетворення революційних заходів партії в пусте чиновницьке декретування з боку окремих представників партії в тих чи інших куточках нашої неосяжної країни. Я маю на увазі не тільки місцевих працівників, але й окремих членів ЦК."
Багато місцевих комуністів-активістів, приголомшених відступом, розцінили позицію Сталіна як помилкову і навіть намагалися інколи приховати її від мас. Крім того, вони зовсім не бажали брати на себе відповідальність за "ексцеси", причини яких крилися в ухвалених нагорі рішеннях. За висловом радянського історика пізнішої доби, Сталін переклав усю відповідальність за допущені помилки на місцевих керівників, огульно звинувативши їх у невмінні працювати. Зміст і тон статті були несподівані для партії, і це викликало певне замішання серед партійних кадрів.
Рой Медведєв у своїй праці посилається на листа, адресованого Сталіну робітником-комуністом з Дніпропетровщини і надрукованого лише через 40 років. Автор листа писав:
"Тов. Сталін! Я, рядовий робітник і читач "Правди", увесь час уважно слідкував за газетами. Чи можна звинувачувати особу, яка могла лише чути галас про колективізацію, про тих, кому належало очолювати колгоспи? Ми всі, рядові члени партії та преса, наплутали в цьому вирішальному питанні колгоспного керівництва, в той час як т. Сталін, як виглядає, у той час спокійно собі спав і нічого не чув, закрив очі і не бачив наших помилок. Тому ви також повинні дістати догану. Але тепер т. Сталін скидає провину на місцеву владу і захищає себе та верхівку".
Партійні лідери, однак, твердили, що сам ЦК не давав ніяких нереалістичних завдань і від того часу центральні та місцеві газети наповнюються матеріалами, у яких йдеться про помилки примусової колективізації, судові процеси над керівними працівниками, які вчинили ті злочини. Українська газета "Вісті" від 30 березня 1930 р. повідомляла, наприклад, про один із таких процесів над двома керівниками окружного комітету партії, заступником голови виконкому, секретарем комітету партії, секретарем комітету комсомолу, інспектором шкіл та 16 іншими особами. Одним із головних "героїв" розпочатої кампанії викривань був К.Я. Бауман, секретар Московського обласного комітету партії, якого звинувачували в "грубих порушеннях політики партії". Але хоча Баумана й усунули з вищих керівних посад, проте він не дуже то постраждав. Невдовзі його було призначено секретарем Середньоазіатського бюро партії, де він "наглядав" за колективізацією середньоазіатських республік. І на цьому відповідальному посту, очевидно, досяг немалого успіху. На з'їзді компартії Узбекистану, що відбувся у грудні 1933 р., його звіт супроводжувався гучними оплесками.
Радянський учений М.І. Немаков переконливо довів (його працю опубліковано в 1966 р., перед тим як післяхрущовський курс реабілітації Сталіна набув сили), що Сталін справді винен в "ексцесах", що мали місце в період колективізації. Дослідника пізніше сильно критикували за це в радянській пресі. Післяхрущовські історики в СРСР стверджували, що сталінські директиви були правильні, але місцеві, а також деякі центральні органи зробили серйозні помилки, виконуючи їх. Одначе ці "помилки" були повсюдними, що ускладнює аргументацію прихильників цього погляду.
Але звинувачення місцевих керівників були, по суті, звичайним фарсом. Навіть члени політбюро приватно висловлювалися проти такого підходу, а Калінін і Орджонікідзе прямо вказували, що "Правда", яка фактично була провідником сталінської лінії, спонукала ці ексцеси. Хрущов пізніше стверджував навіть, що "Центральний Комітет фактично знайшов у собі мужність протестувати" проти перекладання Сталіним відповідальності на них. Але нічого з того не дійшло до публіки (хрущовське висловлення щодо опозиції в ЦК нам здається явним перебільшенням).
З іншого боку, ленінський принцип "демократичного централізму", беззастережного виконання рішень центру визначив лінію поведінки тих партійних керівників, які дотримувались "правих" поглядів. Життя підтвердило правомірність їхніх сумнівів і побоювань. Примусова колективізація обернулася катастрофою. Альтернативна аграрна програма "правих", їхня політична позиція безперечно користувалися підтримкою як у країні в цілому, так і серед рядових членів партії. В умовах будь-якої іншої політичної системи "праві" могли б претендувати на те, щоб перебрати до своїх рук владу. Але фетишизм у партії переважив. За винятком купки апаратників, вона покірливо підкорилась волі "великого керманича".
Таким чином, політична ініціатива залишилася в руках Сталіна, і він перейшов у рішучий наступ проти "правих". У тезах до XVI з'їзду партії, що відбувся у червні — липні 1930 р., "правих" було охарактеризовано як "об'єктивних агентів куркуля". З'їзд, уперше за всю історію партії, одностайно підтримав офіційний курс. Жодного голосу проти… Політична перемога Сталіна була повною.
І все ж висловлювалися певні застереження з боку комуністів, які ніколи раніше не підтримували зв'язків з "правими" і водночас займали досить-таки високі партійні пости. Серед них, зокрема, Сергій Сирцов, якого щойно обрали кандидатом у члени політбюро, та В.В. Ломінадзе. Обидва закликали, по суті, повернутися до якихось демократичних норм. Обох увільнили з їхніх посад у листопаді того ж року, а в грудні виключили з ЦК. Остаточно позиції "правих" було підірвано, коли останній їхній представник на високій посаді — Риков — утратив свій пост голови Раднаркому і був виведений зі складу політбюро.
Тим часом ні досить пасивний опір "правих", ні докори морального плану з боку деяких власних послідовників не вплинули на позицію Сталіна. В умовах кризи в березні 1930 р., викликаної повністю його власною політикою, він знову ж таки, як Ленін у 1921 р., відступив, перегрупував сили, фактично скориставшись ситуацією для того, щоб "підтягнути дисципліну". Навіть відмова від раніше проголошених ним цілей — примусової колективізації та створення заможного села — не вплинули на його рішимість досягти своєї основної мети — зруйнувати незалежність селянства.
8. Кінець вільного селянства. 1930–1932 рр
З відмовою партії від суцільної обов'язкової примусової колективізації в березні 1930 р. селянин одержав перемогу, хоча й дорогою ціною.
Ознакою відступу партії було також прийняття "Зразкового статуту" для колгоспів, де за колгоспниками закріплялося право на утримання домашньої худоби — корови, овець, свиней; їм дозволялося також мати знаряддя для обробки своїх приватних ділянок. Колись, в умовах старої общини, селянин уже мав свою власну присадибну ділянку, яка не підлягала контролю громади, вирощував на ній садовину та городину, утримував домашню худобу. Тепер старий порядок ефективно повертався до життя.
Кількома роками пізніше на Всесоюзному з'їзді колгоспників-ударників Сталін заявив, що "колгоспне господарство… необхідне для задоволення соціальних потреб і що поряд з тим існує мале індивідуальне господарство, потрібне для задоволення особистих потреб колгоспників". Звичайно, мала присадибна ділянка була і фактично й надалі залишається найпродуктивнішим сільськогосподарським сектором країни. Селянин, який обробляє її, годує не тільки себе та свою сім'ю, але й жителів міста, оскільки значну частину виробленої продукції здає державі (у вигляді податку), чи продає на ринку.
"Приватна ділянка" була поступкою як селянинові, так і економічній реальності. Але водночас вона стала тим ланцюгом, який прив'язував селянина до колгоспу, оскільки її можна було забрати від будь-кого, хто не відробив потрібної кількості "трудоднів". Природно також, що вихід із колгоспу позбавляв селянина права на володіння присадибною ділянкою. Таким чином, низькооплачувана праця на громадській землі виступала умовою особистої власності, а значить і самого існування селянина. Це великою мірою нагадувало традиції феодалізму, але в набагато жорсткішій формі.
Загалом, згадану "перемогу" селян аж ніяк не можна було порівняти з досягнутим дев'ятьма роками раніше успіхом у знищенні "воєнного комунізму". Опинившись у невигідній ситуації, партія змушена була відступити, але для того лише, щоб перегрупувати свої сили, маючи на думці невдовзі знову перейти в наступ проти селянства.
Навіть у своїй статті "Запаморочення від успіхів" Сталін намагався довести, що вже досягнуте на фронті колективізації було "серйозним успіхом", який гарантував поворот до соціалізму на селі.