Незабаром намацав пучками пальців чийсь чобіт, а далі й ногу. То був Робінсон, хто ж іще міг спати в чоботях? Йому наказали лягти впоперек дверей, щоб унеможливити Карлові втечу. Але ж хіба вони не бачили, в якому Карл стані? Поки що він навіть не думав про втечу, просто хотів добутися на світло. Тож якщо він не може вийти через двері, йому треба на балкон.
Стіл стояв, вочевидь, на якомусь зовсім іншому місці, ніж увечері, а канапа, до якої Карл наближався, зрозуміло, вкрай обережно, несподівано виявилася порожня, натомість посеред кімнати він наштовхнувся на намощені високою копицею, хоч і щільно позбивані лахи, ковдри, портьєри, подушки та килими. Спершу він подумав, що то лише невеличка купка, подібна до тієї, яку він увечері виявив на канапі та яка потім скотилася на підлогу, але, повзучи далі, помітив, на свій превеликий подив, що там цих речей на цілий віз, мабуть, їх витягли на ніч із шаф, де переховували за дня. Він обповз купу навкруг і невдовзі виявив, що все це було чимось на кшталт ложа, на якому високо вгорі, як він переконався обережним намацуванням, спочивали Де-лямарш і Брунельда.
Отож тепер він знав, де всі сплять, і поспішив вийти на балкон. Там, де він, потойбіч завіси, швидко підвівся, був якийсь зовсім інший світ. Він кілька разів пройшовся балконом у цьому свіжому нічному повітрі, в повному сяйві місяця. Він подивився на вулицю, вона була геть тиха, з корчми ще долинала музика, але притлумлено, перед дверима якийсь чоловік замітав тротуар, у завулку, де ввечері, серед дикого загального гамору годі було вирізнити крики кандидата з-поміж тисяч інших голосів, тепер виразно чулося лише шкрябання мітли об брук.
Совання столу на сусідньому балконі привернуло Карлову увагу, і справді: там хтось сидів і вчився. То був молодий чоловік із маленькою клинцюватою борідкою, яку він під час читання, що його супроводжував швидкими рухами губів, невпинно теребив. Він сидів обличчям до Карла за маленьким заставленим книжками столиком, жарівку зняв зі стіни, закріпив між двома великими книжками, тож увесь був освітлений її яскравим світлом.
"Доброго вечора", — сказав Карл, позаяк йому здалося, що молодий чоловік на нього зиркнув.
Та, мабуть, він помилився, бо молодий чоловік, здавалося, взагалі ще його не помітив, щойно тепер він прикрив очі долонею, захищаючись від світла і дивлячись, хто ж то там раптом вітається, а тоді, оскільки й досі нічого не бачив, підніс жарівку догори, щоб освітити нею і сусідній балкон.
"Доброго вечора", — сказав нарешті й він, якусь мить суворо дивився на балкон навпроти, а тоді додав: "І що далі?"
"Я Вам заважаю?" — спитав Карл.
"Звісно, звісно", — сказав чоловік, повертаючи жарівку на попереднє місце.
Цими словами він відхилив будь-яку можливість зближення, але Карл усе одно не відходив із кутка балкона, звідки було до чоловіка найближче. Безмовно спостерігав він, як чоловік читає свою книжку, перегортає сторінки, час від часу шукає щось в іншій книжці, яку блискавично хапав, і часто щось занотовує в зошиті, дивовижно глибоко занурюючи в нього лице.
Мабуть, цей чоловік студент? Виглядало цілком на те, що він вчиться. Не набагато інакше — відтоді минуло вже багато часу — і Карл сидів колись удома, за батьківським столом і писав свої завдання, в той час як батько читав газету чи робив якісь записи або залагоджував листування для одного об'єднання, а мати, зайнята шитвом, високо витягала з тканини нитку. Щоби не обтяжувати батька, Карл клав на стіл тільки зошит і письмове приладдя, а потрібні книжки розкладав на стільцях праворуч і ліворуч від себе. Як там було тихо! Як рідко заходили до тієї кімнати сторонні! Ще дитиною Карл дуже любив дивитися, як мама увечері замикає на ключ двері до помешкання. Вона навіть не здогадується, що її Карл дійшов до того, що ножами намагається виламати чужі двері.
Та й до чого була вся ота наука! Він геть-чисто все позабував; якби так довелося продовжити студії тут, йому було би непереливки. Він пригадав собі, як раз удома на цілий місяць захворів — як же важко було йому потім знову наздогнати перерване навчання. І як давно він уже не мав у руках жодного підручника, крім отого англійською мовою, з купецького листування.
"Гей, молодий чоловіче, — почув раптом Карл, — а чи не могли би Ви стояти собі деінде? Жахливо дратує, коли Ви отак витріщаєтеся. Можна врешті-решт хоч о другій ночі сподіватися безперешкодно попрацювати на балконі. Ви щось від мене хочете?"
"Ви вчитеся?" — спитав Карл.
"Так-так", — сказав чоловік, використовуючи цю втрачену для навчання мить, щоби по-новому впорядкувати свої книжки.
"Тоді я Вам не перешкоджатиму, — сказав Карл, — та й узагалі вже йду до кімнати. На добраніч".
Чоловік навіть не відповів, із несподіваною рішучістю, усунувши цю перешкоду, він знову взявся за навчання і важко спер чоло на праву руку.
Тут Карл, уже стоячи перед самою завісою, раптом згадав, чому він взагалі сюди вийшов, він же й досі не знав, що з ним. Що ж це так обтяжує голову? Він сягнув туди руками і закляк із подиву, там не виявилося жодної кривавої рани, як він побоювався в темряві кімнати, а тільки досі ще волога, схожа на тюрбан пов'язка. її видерли, судячи з клаптів мережива, що стирчали то тут, то там, із якоїсь старої Брунельдиної білизни, Робінсон, мабуть, нашвидкуруч перев'язав нею Карлові голову. Ось тільки забув викрутити, і вся вода, заки той був непритомний, стікала йому обличчям і затекла під сорочку, нагнавши на нього такого жаху.
"Не інакше, Ви й досі там?" — спитав чоловік, зиркнувши в бік балкона навпроти.
"Тепер я вже напевно йду, — сказав Карл, — мені треба було тільки на щось подивитися, в кімнаті геть темно".
"Хто Ви такий?" — сказав чоловік, закладаючи вічне перо в книжку й підходячи до поруччя. "Як Вас звати? Як Ви опинилися в цих людей? Давно вже тут? А на що Ви хотіли подивитися? Увімкніть же і свою жарівку, щоби я Вас побачив".
Карл так і зробив, але перш ніж відповісти, щільніше затягнув дверну завісу, щоби зсередини нічого не зауважили. "Пробачте, — сказав він пошепки, — що я говорю так тихо. Якщо вони мене почують, знову здіймуть ґвалт".
"Знову?" — спитав чоловік.
"Так, — сказав Карл, — адже щойно ввечері у мене вийшла з ними велика сутичка. Мабуть, у мене тут страхітлива ґуля". І він обмацав потилицю.
"А що то була за сутичка?" — спитав чоловік, а оскільки Карл не одразу відповів, додав: "Мені спокійно можете звірити все, що Вам проти цього панства накипіло на серці. Бо я ненавиджу їх, усіх трьох, а надто вже ту їхню мадам. І, до речі, дуже здивувався би, якби вони досі Вас проти мене не налаштовували. Звати мене Йозеф Мендель, я студент".
"Так, мені й справді про Вас розповідали, але нічого злого. Здається, Вам якось довелося полікувати пані Брунельду, чи не так?"
"Істинна правда, — сказав студент і засміявся, — а що, канапа ще досі смердить?"
"Ще й як", — сказав Карл.
"О, це мене дуже тішить, — сказав студент, проводячи рукою по волоссю, — а чому ж Вам набивають ґулі?"
"То була суперечка", — сказав Карл, розмірковуючи, як би то студентові пояснити. Але тоді перебив сам себе і сказав: "А хіба я не перешкоджаю?"
"По-перше, — сказав студент, — Ви вже потурбували мене, а я, на жаль, такий нервовий, що потребую чимало часу, аби заспокоїтися. Відколи Ви затіяли ці походи балконом, я взагалі не просунувся ні на йоту. Але по-друге, я завжди роблю о третій перерву. Отож спокійно розповідайте. Та воно й цікаво".
"Все дуже просто, — сказав Карл, — Делямарш хоче, щоби я був їхнім служником. А я не хочу. Най-радше я б іще увечері пішов. Але він не хотів мене випустити, замкнув двері, я намагався їх виважити, і так між нами виникла бійка. Я дуже нещасливий, що й досі тут".
"А хіба у Вас є якась інша праця?" — спитав студент.
"Ні, — сказав Карл, — але на цьому мені зовсім і не залежить, головне вирватися звідси".
"Послухайте-но лишень, — сказав студент, — йому на цьому не залежить". І обоє хвильку помовчали.
"А чому ж Ви не хочете залишитися в цих людей?" — спитав відтак студент.
"Делямарш — паскудна людина, — сказав Карл. — Я не перший день його знаю. Якось я цілий день прокрокував із ним і був дуже радий, коли його спекався. І тепер маю стати його служником?"
"Якби всі служники у виборі господарів були такі вибагливі, як Ви! — сказав студент і, здавалося, посміхнувся. — Дивіться, удень я продавець, найнижчого рангу продавець, радше навіть хлопчик на побігеньках у торговому домі Монтлі. Цей Монтлі, без сумніву, негідник, але не це мене бентежить, лютить мене тільки те, що він мені так жалюгідно платить. Отож беріть приклад із мене".
"Що-що? — сказав Карл. — Удень Ви продавець, а ночами вчитеся?"
"Так, — сказав студент, — по-іншому не виходить. Я пробував уже і так, і сяк, але такий спосіб життя виявився найліпшим. Кілька років тому я був просто студентом, день і ніч, знаєте, ось тільки що від цього мало не помер із голоду, спав у якійсь брудній старій
дірі, а в тодішньому вбранні навіть не наважувався увійти до авдиторії. Але з цим покінчено".
"Коли ж Ви тоді спите?" — спитав Карл, зачудовано поглянувши на студента.
"Гай-гай, спати! — сказав студент. — Спати я буду вже по студіях. А наразі тільки п'ю каву". І він обернувся, витяг з-під столика великий термос, націдив із нього філіжаночку кави і влив її в себе, як поквапно ковтають ліки, аби тільки не відчути їх на смак.
"Чудова річ ця кава, — сказав студент, — шкода, що Ви так далеко, інакше я передав би й Вам трішки".
"Мені не смакує кава", — сказав Карл.
"Думаєте, мені смакує? — сказав студент і зареготав. — Але що би я без неї робив. Без цієї кави Монтлі миттю мене звільнив би. Я постійно кажу "Монтлі", хоч він, зрозуміло, навіть не здогадується, що я існую на світі. Навіть не знаю, що було б зі мною в крамниці, якби під лядою в мене не було постійно напоготові такого самого великого термоса, як оцей, бо я ще ніколи не пробував обійтися без кави, але повірте, я тут же заснув би, просто-таки за лядою. На жаль, вони про щось здогадуються, мене там прозивають "кавою", що за дурнуватий жарт і як він мені нашкодив у просуванні по службі".
"А коли Ви гадаєте закінчити студії?" — спитав Карл.
"Вони рухаються дуже поволі", — сказав студент похнюпившись.