Перш ніж заговорити, герцог хотів уразити її своєю вродою, гордою поставою і пишнотою. Ці мудровані хитрощі любовної тактики, певно, вдалися б із будь-якою іншою акторкою, тільки не з нашою простушкою.
Ізабелла впізнала зухвалого молодика, який прогулювався в саду, і, ніяковіючи від його палкого владного погляду, була дуже обережна й не відривала очей від дзеркала. Ця дивна Ізабелла, здавалося, не помічала, що перед нею стоїть один з найкрасивіших вельмож Франції.
Скоро Валомбрезові набридло так стовбичити, він надумав вдатися до іншого способу і раптом сказав, звертаючись до актриси:
— Ви граєте Сільвію у п'єсі де Скюдері "Лігдамон і Лі-діас", правда ж?
— Так,— відповіла Ізабелла, не маючи змоги залишити без уваги це банально чемне запитання.
—! Жодна роль іще ніколи не знала кращої виконавиці,— правив своє Валомбрез.— Якщо вона погана, то ви зробите її гарною, якщо гарна — у вас вона стане прекрасною. .Щастить поетам, які довіряють свої вірші таким чарівним устам!
Його туманні лестощі не виходили за рамки тих люб'язних слів, з якими чемні люди часто звертаються до актрис,— Ізабеллі довелося вислухати їх і подякувати, злегенька кивнувши головою.
Сігоньяк, закінчивши з допомогою Блазіуса свій туалет, вийшов з комірчини, відведеної акторам, і, чекаючи, коли почнеться репетиція, зайшов до актрис. Він уже надів маску й пристебнув до пояса здоровенну рапіру з важкою чашкою, з дротяною павутиною на кінці — то була спадщина бідолашного Матамора. На плечах у нього кумедно метлявся яскраво-червоний илаіц, нижній край якого, потіпаний, мовби прикрашений торочками, задирала рапіра. Щоб перейнятися духом ролі, він ступав, виставивши стегно вперед, розкарячивши ноги, схожий на циркуль, вдаючи задерикуватого нахабу, як і належить капітанові Фракасу.
— Ви просто чудові,— сказала Ізабелла, коли він підійшов до неї,— у іспанського капітана ще ніколи не було такого пишно зухвалого вигляду.
Герцог з несказанно презирливою зверхністю оглянув прибульця, з яким так привітно розмовляла молода акторка. "Це, певно, і є той бовдур, у якого нібито вона закохана",— роздратовано і вражено подумав він, не уявляючи собі, щоб якась жінка могла хоч на мить завагатись у своєму виборі між молодим, блискучим герцогом де Валомбрезом і цим жалюгідним блазнем.
А втім, він удав, буцімто й не помічає Сігоньяка. Зважав на нього не більше, ніж на якусь річ. Для молодого вельможі цей актор і справді був не людина, а тільки нежива річ, він і тримався так, наче того й не було тут — не зводив з Ізабелли очей, раз у раз спиняючись палаючим поглядом на вирізі, де починалися груди.
Збентежена Ізабелла відчувала, як мимоволі червоніє під цим нахабно пильним, гарячим, мов цівка розтопленого свинцю, поглядом, і, щоб позбутися його, намагалася скоріше закінчити свій туалет, тим більше, що вона бачила, як рука розлюченого Сігоньяка конвульсивно стискає руків'я рапіри.
Приліпивши біля куточка рота мушку, вона зібралася встати і йти на сцену, бо Тиран уже кілька разів гучно проревів: "Дівчата, ви готові?"
— Даруйте, панно,— озвався раптом герцог,— ви забули приклеїти ще одну мушку — нещадну.
Валомбрез засунув пальця в пуделко з мушками, що стояло на столику, й витяг звідти маленьку чорну шовкову зірочку.
— Дозвольте,— вів він далі,— я приклею вам її, ось тут, біля самісіньких грудей — вона підкреслить їхню білість і буде як прекрасна природна цяточка.
Його слова так швидко супроводила дія, що Ізабелла, налякана цим зухвальством, ледве встигла відхилитися, щоб уникнути нахабного дотику; одначе герцог був не з тих, кого легко збентежити,— його палець от-от уже доторкнувся б до грудей молодої актриси, коли раптом залізна рука обхопила зап'ясток баламути і стисла, мов у лещатах.
Валомбрез у нестямній люті обернувся й побачив капітана Фракаса, в якому ніщо не нагадувало комедійного боягуза.
— Пане герцог,— мовив Фракас, усе так же стискаючи зап'ясток Валомбреза,— панна Ізабелла сама собі приклеює мушки. Вона не потребує нічиїх послуг.
Сказавши це, барон випустив руку молодого вельможі, й вона одразу ж сіпнулася до шпаги. Вродливе лице Валомбреза було в цю мить жахливіше й потворніше, аніж вид Медузи. Воно страшенно зблідло, чорні брови насупились, очі налилися кров'ю. Губи з червоних зробилися синіми, і на них біліла піна, ніздрі кровожадно роздувалися. Герцог рвонувся до Сігоньяка, який не відступив ні на крок, ждучи нападу, і зненацька зупинився. Якась думка враз остудила, мов крижана вода, його несамовиту лють. Риси обличчя розгладились, воно знову набуло приходного кольору — Валом-брез опанував себе, всім своїм видом виказуючи таку глибоку й холодну зневагу, яку тільки може відчувати людина до людини. Герцог подумав, що його противник не знатного роду і що він мало не осоромив себе сутичкою з нікчемним комедіантом. Уся його дворянська гордість збурилася при тій думці. Образа від такої ницої істоти не могла зачепити його; хіба кинеться битися з багном той, кого воно обляпає? Одначе не в його природі було залишати без покарання кривду, байдуже хто її завдав, тож, підступивши до Сігоньяка, герцог сказав:
—' Мерзотнику, я накажу своїм слугам потрощити тобі кості!
— Обережніше, чоловіче,— спокійнісінько, зовсім незворушно відповів барон,— обережніше, у мене тверді кості, палиці розбиваються об них, мов скляні. Прочухана мені дають тільки в комедії.
— Хоч який ти нахабний, негіднику, а я не опущусь до того, щоб провчити тебе самому. Ти не вартий такої честі,— процідив Валомбрез.
— Це ще ми побачимо, пане герцог,— мовив Сігоньяк.— Я не такий гордий і, цілком можливо, сам провчу вас.
— Я не відповідаю масці,— кинув герцог, беручи під руку Відаленка, який саме підійшов до нього.
— Своє лице, герцог, я відкрию у свій час і в належному місці,— сказав Сігоньяк,— тільки думаю, що воно видасться вам ще неприємнішим, аніж мій накладний ніс Але досить балачок. Я чую дзвінок, мені треба йти, щоб не пропустити свого виходу.
Актори захоплювались відвагою Сігоньяка, проте, знаючи, хто він насправді, дивувалися менше, ніж інші свідки цієї сцени, яких просто ошелешила його сміливість. Ізабелла страшенно хвилювалася, навіть крізь рум'яна було видно, як вона зблідла, і Зербіні, що побачила ту смертельну блідість, довелося підкрасити їй щоки. Дівчина ледве держалася на ногах і, йдучи до сцени, була б упала, якби Субретка не підтримала її за лікоть. Думка про те, що через неї спалахнула сварка, мучила добру, лагідну й скромну Ізабеллу, котра найдужче боялася поголосу, бо ж він завжди кидає тінь на жінку; до того ж вона ніжно любила Сігонья-ка — хоча й не збиралася поступатись йому — і тепер, уявляючи, що його жде пастка чи принаймні дуель, надзвичайно турбувалася.
Незважаючи на цей випадок, репетиція ішла як завжди, справжні життєві турботи не могли відвернути акторів од їхніх уявних пристрастей. Навіть Ізабелла грала чудово, хоч її серце було сповнене тривоги. А Фракас,-збуджений сваркою, був, здавалося, на крилах натхнення. І Зербіна мовби сама себе перевершила. Кожне її слово викликало сміх і тривалі оплески. Хтось у кутку біля сцени перший починав гучно аплодувати, а кінчав останній, так що ці захоплення та наполегливість зрештою привернули увагу Зер-біни.
Вдаючи, ніби так треба за п'єсою, Субретка підійшла до краю сцени, витягнула шию, гейби цікава пташка, що визирає з-поміж листя, пильно глянула в зал і побачила маркіза де Брюйєра, лице якого палало від задоволення, а очі блищали, мов рубіни. Він знову знайшов Лізетту, Мартону, Сме-ральдину своєї мрії! Він був на сьомому небі.
— Маркіз приїхав,— підступивши до Блазіуса — Паи-дольфа, під час паузи сказала Зербіна зовсім тихо, не розкриваючи рота, як актори вміють говорити на сцені, аби їх не чули глядачі.— Дивіться, як радіє, як сяє, палаючи пристрастю! Він просто нетямиться від радості і, коли б не сором, то вискочив би зараз на сцену й розцілував би мене при всіх! Ага, пане де Брюйєр, вам подобаються субретки. Гаразд, для вас буде приготовано цей почастунок — із сіллю, перцем і мускатний горіхом!
З тої миті Зербіна старалася, як тільки могла, і грала з нестримним завзяттям. Здавалось, вона вся аж світиться веселістю, дотепністю й запалом. І маркіз зрозумів, що далі не здолає жити без цього гострого відчуття. Всі інші жінки, які будь-коли дарували йому свої ласки і яких він порівнював тепер із Зербіною, бачилися нудними, сірими, нецікавими.
П'єса добродія де Скюдері, яку репетирували потім, була не така забавна, але її теж зустріли з задоволенням, а Леандр у ролі Лігдамона був просто чудовий.
Тепер, знаючи вже, на що здатні наші актори, залишмо їх — хай роблять своє діло — і ходімо за герцогом де Ва-ломбрезом та його другом Відаленком.
Після тієї пригоди, в якій переіга була не на його стороні, молодий герцог в шаленій люті повернувся разом із своїм повірником додому, обмірковуючи тисячі планів помсти; на його думку, зухвалого капітана треба було щонайменше добряче побити й напівмертвого покинути.
Відаленк марно силкувався заспокоїти герцога; Валомбрез ламав руки зі злості, бігав мов несамовитий по кімнаті, штурхав кулаком крісла, так що вони падали, кумедно задравши ніжки, перекидав столи, трощив усе, що попало, аби зігнати лють; потім схопив японську вазу й тарахнув об підлогу, розбивши на тисячу друзок.
— О! — вигукнув він.— Як би "я хотів розтрощити, наче цю вазу, того негідника, розтоптати його ногами й вимести в сміття! Нікчема! Він насмілився стати поміж мною і предметом моєї пристрасті! Був би це дворянин, я бився б з ним на шпагах, кинджалах, пістолетах, пішим чи кінним — бився б як завгодно, аж доки наступив би погою на груди й плюнув у лице трупу його! Якби ж це був дворянин!
— Може, він і є дворянин,— озвався Відаленк.— Його впевненість наштовхує мене на таку думку; шинкар Біло казав же про актора, який вступив у трупу через любов і до якого нібито прихильно ставиться Ізабелла. Це, мабуть, він, якщо судити по його ревнощах і ніяковості самої принцеси.
— Невже ти думаєш, що дворянин зв'язався б з цими бродячими комедіантами,— вигукнув Валомбрез,— мазався б рум'янами, кривлявся на сцені і терпів ляпаси й штурхани ногою під зад? Ні, це неможливо!
— Юпітер же перевертався на тварину, щоб утішатися ласками смертних жінок, часом прибирав навіть личину їхніх чоловіків,— заперечив Відаленк.— Для величі олімпійського бога то було куди більше приниження, ніж гра на сцені — для гідності дворянина.
— Байдуже,— сказав герцог і натиснув великим пальцем дзвінок, викликаючи слугу,— я покараю спершу комедіанта, а вже потім — дворянина, якщо він є під тією гидо-мирною маскою.
— Якщо він є! — підхопив друг Валомбреза.— В цьому ви можете не сумніватися.