За мить вони знову дивилися в обличчя Джун.
— Та вже ж. Упізнаю Філа — він завжди такий!
— Справді?— мовила Джун.
Ця коротка відмова збентежила місіс Бейнз, і широка усмішка мало не зійшла з її обличчя; приховуючи свою ніяковість, вона повернулася, поправила сукню й сказала:
— Еге ж, голубонько, він трохи недбалий. Тож не треба зважати на його вибрики!
Нараз Джун зрозуміла, що тут їй нема чого робити: навіть прямим запитанням вона нічого не доб'ється від цієї жінки.
— Ви з ним бачитеся?— запитала вона, і її лице спаленіло.
— Звичайно! Не пам'ятаю, коли це він був у нас. Щоправда, останнім часом він досить рідко заходить. У нього стільки клопоту з будинком вашого родича. Я чула, що його вже незабаром закінчать. Треба буде влаштувати обід на честь цієї події. Приїздіть до нас у гості, тут і переночуєте!
— Дякую,— відповіла Джун і знову подумала: "Мені нема чого тут робити. Ця жінка нічого мені не скаже".
Вона встала, збираючись іти. Місіс Бейнз відразу перемінилася. Вона встала й собі, уста її затремтіли, пальці нервово стискувались. Очевидно, сталося щось лихе, а вона не насмілювалася запитати цю тендітну струнку дівчину, що стояла перед нею з рішучим виглядом, стиснувши вуста й затаївши в очах образу. Місіс Бейнз ніколи не боялася ставити запитання — адже без запитань не організуєш ніякого діла!
Але справа була така серйозна, що її нерви, звичайно досить міцні, в ту мить зрадили її; ще сьогодні вранці її чоловік сказав:
— Старий Форсайт, певне, має більше як сто тисяч фунтів!
А тепер його внучка стоїть перед нею і простягає їй свою руку — простягає їй руку!
Може, це остання нагода — хто знає!— остання нагода прилучити її до родини, а вона не зважується їй нічого сказати.
Місіс Бейнз провела Джун очима до дверей.
Двері зачинились.
Аж тоді місіс Бейнз скрикнула, побігла до порога, перевалюючись усім своїм гладким тілом, і визирнула в хол.
Запізно! Вона почула, як грюкнули надвірні двері, й застигла на місці, а на обличчі її відбився вираз щирого гніву й приниження.
Джун мчала через площу, прудка, мов пташка. Тепер вона ненавиділа цю жінку, яка за щасливих часів здавалася їй добросердою. Невже їй судилося довіку терпіти такі образи, мучитися такою непевністю?
Вона піде просто до Філа й спитає його самого. Вона має право знати. І Джун швиденько подалася на Слоун-стріт до будинку, де мешкав Босіні. Розчинивши вхідні двері, вона побігла вгору сходами, відчуваючи, як болісно б'ється її серце.
На площадці третього поверху вона зупинилася, щоб трохи віддихатись, і прислухалася, спершись на поруччя. Нагорі — ані звуку.
Бліда як смерть, Джун зійшла на останній поверх. Вона побачила двері, його ім'я на табличці. І вся рішучість, що привела її сюди, вмить розвіялась.
Дівчина виразно усвідомила значення своєї поведінки. Її наче жаром обсипало; долоні її під тоненькими шовковими рукавичками зразу змокріли.
Вона відступила до сходів, але не пішла вниз. Спершись на поруччя, вона намагалася подолати хвилювання, що душило її, і дивилася на двері з відчайдушною відвагою. Ні, вона не зійде вниз. Яке їй діло до того, що про неї подумають люди? Вони ні про що не дізнаються! Ніхто їй не допоможе, окрім неї самої! Вона таки доведе цю справу до кінця.
Примусивши себе відірватися від стіни, Джун подзвонила. Ніхто не відчинив, і весь її сором і страх раптом зникли; вона подзвонила знову і знову, наче сподіваючись дістати від порожньої замкненої квартири якусь відповідь, якусь винагороду за той сором і страх, що їх вона зазнала, прийшовши сюди. Ніхто не відчиняв; вона перестала дзвонити і, сівши на сходинку, затулила обличчя долонями.
Потім тихенько спустилася вниз і вийшла на свіже повітря. Почувала вона себе так, наче щойно видужала після тяжкої хвороби, і в неї було тільки одне бажання — якнайшвидше дістатися додому. Їй здавалось, що всі перехожі знають, де вона була і що робила; аж раптом на другому боці вулиці з'явився Босіні, що прямував додому від Монпельє-сквер.
Джун хотіла була перейти вулицю. Їхні погляди зустрілися, і Босіні підняв капелюха. Проїхав омнібус, затуливши його постать; потім, стоячи на краю тротуару, вона побачила в просвітах між екіпажами, як Босіні йде собі далі.
А Джун стояла нерухомо, дивлячись йому вслід.
XIII. БУДИНОК СПОРУДЖЕНО
— Порцію телячого бульйону, порцію супу з бичачих хвостів, дві склянки портвейну.
У верхньому залі у Френча, де Форсайт ще може замовити ситні англійські страви, снідали Джеймс із сином.
З усіх лондонських ресторанів Джеймс найбільше любив саме цей: тут усе було без претензій, але смачно й поживно, і хоч його вже до певної міри зіпсувала потреба йти за модою й звички його змінювалися разом із прибутками, що невпинно зростали, проте, коли в конторі випадала вільна хвилинка, він і досі віддавався приємним спогадам про всі ті смачні, ситні страви, якими ласував замолоду. У Френча відвідувачів обслуговували патлаті англійські офіціанти у фартухах; підлога була посилана тирсою, а три круглих дзеркала в позолочених рамах висіли так високо, що в них не можна було дивитися. А ще зовсім недавно тут стояли кабінки, де можна було з'їсти відбивну котлету з розсипчастою картоплею, не бачачи свого сусіда, як і належить джентльменові.
Джеймс запхнув ріжок серветки за третій гудзик жилета,— у Вест-Енді йому довелося відмовитись від цієї звички вже багато років тому. Старий відчував, що суп йому буде до смаку,— він пропрацював цілий ранок, оформляючи продаж маєтку, що належав одному його давньому приятелеві.
Відкусивши добрячий шмат черствого ресторанного хліба, він одразу почав:
— Ти поїдеш до Робін-Гіла сам чи разом з Айріні? Краще візьми її з собою. Мабуть, там ще буде багато мороки.
Не підводячи погляду, Сомс відповів:
— Вона не схоче їхати.
— Чому це не схоче? З якої б то речі? Вона збирається жити в новому домі чи ні?
Сомс промовчав.
— Не розумію, що тепер сталося з жінками,— промимрив Джеймс.— Я ніколи не мав з ними ніякого клопоту. Ти занадто потураєш їй. Вона розбестилася...
Сомс підвів очі.
— Я не хочу слухати жодного слова проти неї,— мовив він несподівано.
Запала тиша; було чути тільки, як Джеймс сьорбає свій суп.
Офіціант приніс дві склянки портвейну, але Сомс завернув його.
— Портвейн так не подають,— сказав він.— Заберіть оці склянки й принесіть вино в пляшці.
Збудившись від своїх роздумів над тарілкою супу, Джеймс коротко підсумував останні події.
— Твоя мати лежить хвора,— мовив він.— Можеш узяти екіпаж. Я думаю, що Айріні залюбки поїде кіньми. А хто вам усе покаже? Чи буде там цей Босіні?
Сомс кивнув головою.
— Я б і сам хотів подивитись, чи довів він до ладу опорядження будинку,— провадив Джеймс.— Мабуть, заберу вас обох та поїдемо разом.
— Я поїду поїздом,— відповів Сомс.— Якщо ви теж хочете подивитися на будинок, запросіть Айріні. Не знаю, може, вона й згодиться поїхати з вами.
Він подав знак офіціантові принести рахунок, який оплатив Джеймс.
Вони попрощалися біля собору святого Павла: Сомс подався на вокзал, Джеймс сів у омнібус, що їхав до західної частини міста.
Він умостився поруч із кондуктором, скраю, перегородивши вхід своїми довгими ногами, й сердито позирав на всіх, хто заходив у омнібус, наче вони не мали права дихати його повітрям.
Джеймс вирішив скористатися нагодою й поговорити з Айріні. Вчасно сказане слово має велику вагу. Тепер, коли вона оселиться за містом, нехай спробує розпочати нове життя! Адже в Сомса нарешті може увірватися терпець: йому вже набридла її поведінка.
Джеймс і сам гаразд не знав, що він мав на увазі під цією "поведінкою". Це слово мало широке туманне значення і було дуже зручне для форсайтівського вжитку. А сніданок додав Джеймсові хоробрості.
Удома він одразу звелів запрягати коней і сказав, що візьме з собою й грума. Треба поговорити з Айріні по-хорошому, може, й пощастить навернути її на розум.
Коли двері будинку № 62 відчинилися, Джеймс виразно почув, що Айріні співає, і зразу ж сказав про це — щоб його часом не відмовились прийняти.
Так, місіс Сомс удома, але покоївка не знала, чи вона приймає.
Не чекаючи, доки це з'ясується, Джеймс рушив до вітальні з тією хуткістю, яка завжди вражала тих, хто бачив його довготелесу постать і замислене обличчя. Він застав Айріні за фортепіано: вона сиділа, поклавши руки на клавіші, й, мабуть, дослухалася до голосів у холі. Привіталася вона без усмішки.
— Ваша свекруха лежить хвора,— почав він, сподіваючись одразу збудити в ній співчуття.— На вулиці чекає екіпаж. Тож будьте розумницею, підіть надягніть капелюшок і поїдьмо зі мною на прогулянку. Вам корисно прокататися!
Айріні глянула на нього, ніби хотіла відмовитись, але потім, очевидно, передумавши, пішла нагору й повернулася в капелюшку.
— Куди ви мене повезете?— спитала вона.
— Ми поїдемо до Робін-Гіла,— пояснив скоромовкою Джеймс.— Треба проїздити коней, а мені хочеться подивитись, що там робиться.
Айріні завагалась, але потім знову передумала й пішла до екіпажа. Джеймс для більшої певності йшов за нею слідом, мало не наступаючи на п'яти.
Вони проїхали добру половину дороги, й аж тоді він почав:
— Сомс вас дуже любить, він не дозволяє й слова проти вас сказати. Чому ви така неласкава з ним?
Айріні почервоніла й стиха відповіла:
— Я не можу дати йому того, чого в мене немає.
Джеймс гостро поглянув на неї. Тепер, коли вона сиділа в його власному екіпажі, коли її везли його власні коні і слуги, він почував себе господарем становища. Тут вона вже не втече від нього і влаштовувати прилюдну сцену теж не захоче.
— Не розумію, про що це ви говорите,— мовив він.— Сомс — добрий чоловік.
Айріні відповіла так тихо, що її відповіді майже не чути було за торохтінням коліс. Він розібрав тільки слова:
— Ви ж із ним не одружені!
— Ну то й що? Він дає вам усе, що ваша душа бажає. Він залюбки возить вас скрізь, куди ви хочете, а тепер оце збудував для вас заміський дім. Ви ж, здається, не маєте власних грошей?
— Ні.
Джеймс поглянув на неї знову; він не міг зрозуміти виразу її обличчя. Здавалося, ще трохи — і вона заплаче, а проте...
— Що там не кажи,— пробурмотів він квапливо,— а ми завжди добре ставилися до вас.
В Айріні затремтіли губи; Джеймс побачив, що по її щоці покотилася сльоза.