Тепер не доведеться.
— Тепер не доведеться? — примружився Сталін.— А що ж таке трапилося, що тепер не доведеться?
— А ось я тобі зараз дещо покажу,— сказав Лаврентій, розстібаючи портфеля і виймаючи папку з шовковими шворочками.— Ти ж розумієш, я б не зважився турбувати тебе в такий пізній час через дрібниці,— він підніс папку і поклав її край столу.— Ось,— сказав урочисто,— справа князя Голицина.
— Голицина? — здивувався Сталін.
— Князя Голицина,— повторив Берія, наголошуючи на слові "князя".— Грандіозна змова. Мої хлопці попрацювали. Постаралися. Та ти сам почитай. Сам усе побачиш.
— Ніколи мені читати,— скосив око на папку Сталін.— Виклади коротко.
— Гаразд. Дуже коротко. Уяви собі нічим не примітний літній день незадовго до початку війни. Глухе російське село. У них, у росіян, всі села глухі. Сонечко світить, пташки щебечуть, троянди... Ні, не троянди... картоплі цвітуть, метелики...— Лаврентій зобразив політ метелика...— літають. І раптом щось зовсім велике, щось зовсім не метелик— літак.
Берія помовчав, даючи слухачеві змогу вжитися в картину.
— Слухай, Лаврентію,— поморщився Сталін,— ти мені про метеликів не розказуй. Про метеликів я можу покликати когось іншого, він мені краще розповість. Ти мені давай по суті.
— Гаразд,— погодився Берія.— Даю по суті. Уяви собі місто Берлін, канцелярія рейхсфюрера, Гітлер сидить у своєму кабінеті і розмірковує над планом "Барбаросса". Він збирається напасти на Радянський Союз, але розуміє, що справа ця небезпечна. Тому що Німеччина, звичайно, сильна держава, але Радянський Союз сильніший. У мене, міркує він, є гармати, танки й літаки, але й у нього, в тебе тобто, також є гармати, танки й літаки. Отже, треба розраховувати не лише на силу, а й на нестійке (на його, звісно, думку) внутрішнє становище. Новий лад, на його думку, в Росії ще недостатньо зміцнів. Російський народ, вихований у традиціях самодержавства, хоче, аби в нього був цар, був поміщик, щоб поміщик йому казав: "Ти отут виори, ти оце посій і, коли збереш урожай, половину дай мені, а половину сам можеш з'їсти". І ось цей Гітлер звертає увагу на всіляких недобитків типу колишніх дворян, колишніх царських поплічників. І знаходить, окрім інших, князя Голицина. Цей князь потрібен Гітлеру, як прапор, під яким можна зібрати всіх невдоволених нашим ладом, об'єднати їх, підготувати до боротьби проти радянської влади. І от незадовго до війни цей самий Голицин під личиною звичайного червоноармійця прибуває літаком у село Красне, в цьому, приміром, місці,— Берія тицьнув пальцем у глобус,— поселяється в однієї місцевої жінки і починає плести свою павутину. План його простий і зрозумілий: дочекатися, коли Гітлер кине на нас свої сто дев'яносто дивізій, підготувати повстання і в потрібний момент за сигналом з Берліна вжарити нам у спину. Таким чином він сподівається відтягнути частину наших сил з фронту, роздробити їх, а там...
— Годі!—різко перебив Сталін.— Ти говориш так, наче тобі самому це подобається. Де він зараз, цей князь?
— Будь спокійним. Тепер він у надійних руках,— сказав Берія і показав два свої кулаки.
Сталін поклав люльку на стіл, пройшовся кабінетом.
— Голицин! Князь Голицин! бурмотів він майже пошепки.
Берія знав, що робив. Він знав, що Сталіну зараз, як ніколи, потрібен хтось, на кого можна було б скласти вину за невдалий початок війни.
— Так,— сказав Сталін, подумавши.— Я завжди знав, що один внутрішній ворог небезпечніший від ста зовнішніх ворогів. Я завжди вказував, що колишні експлуататори й дворяни ніколи не змиряться зі своєю історичною поразкою. Але, очевидно, я надто довірливий, я не можу собі навіть уявити, що ці люди так ненавидять новий лад, так ненавидять нову Росію, що готові виступати проти неї в спілці з лютим ворогом. Ну, що ж, Лаврентію, вороги кидають нам виклик, ми його приймемо. На прикладі цього Голицина ми покажемо народові, чого прагнуть ці капіталісти й поміщики. І на цьому ж прикладі ми покажемо капіталістам і поміщикам, що народ наш любить радянську владу і не хоче їхнього повернення. І на цьому самому прикладі ми покажемо біснуватому фюреру, що він дарма розраховує на цих дрібних прислужників, вони йому не допоможуть.
Він узяв ручку і на першому аркуші справи князя Голицина своїм дрібним, але чітким почерком вивів:
"Князя Голицина і спільників судити показовим судом з висвітленням у пресі. Не знаю, як для решти, але для князя Голицина, гадаю, розстріл не буде надто суворим покаранням за законами воєнного часу.
Й. Сталін"
40
Старожили запам'ятали, що того вечора в селі страшенно вили собаки. Вони вили, вищали, гавкали і металися на прив'язі, наче хотіли про щось попередити своїх господарів. Рахівник Волков звернув увагу на поведінку свого Джека і навіть подумав, що діло нечисте, що дарма собака так не хвилюватиметься. Волков позирнув на небо, воно було ясним, з зірками, але без місяця. Невидимий у пітьмі літак монотонно свердлив у небі дірку, уривчастий звук двигуна здавався звичним, мирним. Рахівник послинив і підняв угору палець, намагаючись визначити напрямок і силу вітру, але ні сили, ні напрямку не було. Волков постояв, покурив, справив нужду під яблунею, а потім, перш ніж застібнути матню, довго підстрибував.
Джек так само рвався з цепу, гавкав, валував і навіть аж ніби плакав.
— Ну-ну, не бешкетуй! — гримнув на нього господар і дав псові чоботом у морду.
Той завищав, забився в буду і продовжував вити звідтіля.
"Так,— подумав Волков,— щось це, певно, означає".
У двадцятих роках під час служби в Туркестанському військовому окрузі випало йому бути свідком сильного землетрусу, і тоді теж так само хвилювалися і вили собаки. Але в широтах, де проживав нині однорукий рахівник, стихія поводилася сумирно, нічого страшнішого за буреломи і виходу Тьопи з берегів зроду не бувало.
Не знаючи, як пояснити поведінку тварини, Волков повернувся до хати.
41
Наближення чогось незвичайного відчув начебто і кабан Борко. Звечора він вищав і рохкав під дверима, і коли Нюра його впустила, довгб не міг знайти собі місця і бігав по кімнаті, забиваючись то під піч, то під лавку.
Тієї ночі Нюра довго не засинала. Згадувала Чонкіна, все своє життя і всілякі дурниці, багато чого лізло в голову.
Потім приснилося їй, наче йде вона з Чонкіним якимось полем, він тримає її за руку і цитає, чи далеко ще, а вона відповідає: ні, зовсім недалеко. І зустрічає їх підполковник Лужин у самих лише кальсонах і калошах на босу ногу й каже: "Ось, Бєляшова, я саме хотів запропонувати вам замість вашого Чонкіна оцього, може, він вам підійде". Нюра дивиться на Чонкіна, а він їй підморгує, мовляв, погоджуйся, тому що я — це я і є. І Нюра запитально дивиться на нього й ніяк не може зрозуміти, справжній це Чонкін чи якийсь інший, підроблений під справжнього. Раптом з'являється Любов Михайлівна і приносить Нюрі зарплату за три місяці. І от вони вже сидять за столом: і Нюра, і Чонкін, і Лужин, і Любов Михайлівна, і враз до кімнати вривається Олімпіада Петрівна і волає не своїм голосом:
— Світло! Світло! Яке жахливе світло!
І тут Нюра прокинулась. І уздріла не вві сні, а насправді, що вся кімната осяяна якимсь дійсно жахливим пронизливим і неприродним світлом, по кімнаті метається незвично висока Олімпіада Петрівна і щось кричить. Нюра злетіла з лавки, поглянула у вікно і теж закричала. Весь простір за вікном був залитий цим пронизливим мертвим світлом без тіней, річка Тьопа палала, величезне полум'я клубочилося над нею, здавалося, по всій довжині. Полум'я наче рухалось від річки до села, схоже було, що ось-ось все спалахне, запалає.
— Що це? — почула Нюра позаду шепіт Олімпіади Петрівни.
— Не знаю,— сказала Нюра.
Раптом з неба посеред вулиці спустилася довга постать у білому. Здійнявши руки догори, постать часто чеберяла ногами і підстрибувала, наче виконуючи якийсь шаманський танок. Враз вона повернулася до Нюри білим лицем-і очі її страшно блиснули.
— Ой! — вигукнула Нюра, впізнавши у постаті небіжчика Гладишева.
Далі на вулиці з'явилися й інші постаті в білому. Це люди, уздрівши настання кінця світу, висипали надвір у самій білизні. Якийсь очманілий півень, вирішивши, напевне, що проспав день, злетів на тин, залопотів крильми і пронизливо кукурікнув.
А між тим найхолоднокровніші люди, отямлюючись, усвідомили, що це жахливе сліпуче світло йде від якихось машин, котрі напівколом оточили село. Скільки їх було — п'ятдесят? сто? тисяча? — згодом висловлювалися найрізноманітніші версії. В цьому світлі пара, що клубочилася над річкою Тьопою, здавалася полум'ям.
Потім уже стало відомо, що це була розроблена Там, Де Слід, і талановито проведена операція, за яку її керівники отримали нагороди, яка згодом багато разів згадувалася в різних наказах, інструкціях і тактичних настановах. Через три роки вона була блискуче повторена маршалом Жуковим на Кюстрінському плацдармі і назавжди лишилася в історії.
Люди щойно почали отямлюватися, як у село в'їхала вантажна машина з розтрубами на кшталт грамофонних, але набагато більших розмірів, що стирчали на всі боки.
— Увага! — оглушливо волав, аж гавкав чийсь голос.— Усім мешканцям села наказую: взявши з собою все найне-обхідніше, не більше двадцяти кілограмів на людину, зібратися перед конторою для посадки на автомобілі. На збирання дається сорок хвилин. ;Хто запізниться, буде доставлений примусово. До тих, хто ухилиться, вживатимуться всі заходи впливу, аж до зброї. Увага!..
Повільним ходом машина проїхала з краю до краю села і назад, багато разів прогавкавши наказ.
Потім частина машин, що освітлювали операцію, перегрупувалася, невелика колона увійшла в село і вишикувалась навпроти контори, решта машин продовжували світити. Разом з колоною в'їхала новенька "емка" і, вилискуючи лаком, <:тала трохи збоку. Задні дверцята відчинилися, з них повільно виліз невисокий на зріст чоловік у білих бурках, прошитих шкіряними смужками, в шинелі з хутряним коміром, у високій папасі, в окулярах, в білих рукавичках. Він ступнув на підніжку, опустив одну ногу на землю і так лишився стояти — одна нога на землі, друга на підніжці, а права рука завмерла на напіввідчинених дверцятах. Так цей чоловік і стояв, не рухаючись ні туди ні сюди, наче в зупиненому кінокадрі.
Він тримався осторонь і збоку спостерігав за тим, що відбувалося перед його очима, наче не маючи до цього прямого відношення.