Цього вимагає Бекетова пенітенціарна схема: дійшовши до кінця, слід починати спочатку, "у своїй голові".
Сміливість книжки, яку часто погано розуміють, полягає в новому замиканні того кільця, відображенні історії Молоя в дзеркалі й додаванні до першої оповіді "рапорту" Морана.
Молой у своєму поводженні в житті — антижитті — був би досконалим інтровертом, що заявляє, як перед ним герой твору "Кінець", що йому добре у своєму ящику, що в його випадку є суто метафоричним. Він був би там герметично закритий, згідно з моделлю, про яку згадано в романах "Мерфі" і "Bot", Ляйбніцевої монади, якби його автор не дав йому несподіваного, можна було б майже наважитись сказати, неймовірного виходу: "…мені траплялося забути не тільки хто я, а й те, що я існую… Тоді я вже не був тим закритим ящиком… падала перегородка, і я наповнювався, скажімо, корінням і досить скромними стеблами". Це своєрідний пантеїстичний екстаз, і в романі більше немає його прикладів і згадок про нього.
"Хто я?" — це головне, основоположне питання ідентичносте. Погане поводження незграбного асоціального елемента неминуче привертає до нього увагу поліції, що, оскільки він не має з собою ніяких інших паперів, крім газетного паперу для гігієнічних потреб, хотіла б більше дізнатися про нього, тобто знати його ім'я. Він не знає його; за його словами, "усвідомлення моєї власної особи загорталося в анонімність, яку часто було важко прозирнути". Тієї пори, коли Бекет перекладав свій твір англійською мовою, він знайшов термін, кращий за анонімність: namelessness, безіменність. Молой опиняється без ім'я, його годі назвати, серед інших об'єктів, що теж навряд чи мають ім'я. Вот перший відчув цей удар і це одкровення іншости, яку важко засвоїти, перед річчю, яку він хотів називати горщиком, яка скидалася на горщик, проте не була горщиком. Ми добре бачимо, що перевірка ідентичности, яка так тривожить і лякає Молоя, — це щось інше, ніж поліціянт, хіба що він належить до якоїсь світової поліції. Як на мене, ніщо, а насправді й ніхто не є тотожним по суті зі своїм виявом, для досить вимогливого сприйняття ніщо не є таким, що його можна було б упізнати або назвати. Молой цілком може бачити незнайомців, — а хто не є незнайомцем? — яких він позначає літерами А і Б, але все в них лишається невизначеним і не могло б стати пізнанням. Він пливе разом з ними в аморфній випадковості, що буде, коли він натрапить на неї, пішовши від Лус, іронічно названа, на згадку про Ляйбніца, наперед визначеною гармонією: це абсурдний вимір усякої діяльносте.
А і Б: їхні рухи, як їх сприйнято, не свідчать ні про яку раціональну інтенційність, не мають сенсу (так само як і уступ у романі "Вот" про двох настроювачів роялів), це тільки тимчасові марення видимого простору, в якому вони пересуваються, випадкові й невизначені. Непридатні для конструювання, не піддаючись у своєму непевному становленні сукупносте можливих конструкцій, проте незначущі, вони все-таки годяться, щоб завести їх, згідно з нездоланною схильністю людей, у простір чужого, що став придатний для засвоєння й перетворений навколо них у "пейзаж", як помітила набагато критичніша і схильна до відкриттів свідомість Морана: "Я зробив там цікаве спостереження: земля в тому місці й навіть хмари на небі мали ту особливість, що лагідно спрямовували очі в бік табору, немов на картині видатного майстра".
У яких стосунках Молой перебуває з реальністю, що, річ неможлива, не була б сфабрикована? Ці відносини, ці невідносини, ця незнищенна чужість світу, мають вирішальне значення й породжують те, що можна було б назвати елементом відваги. Йдеться про забраний у Лус "предмет, що й досі інколи ввижається мені". Він докладно описаний, неначе той величезний механізм, що його ліліпути знаходять у Людини-гори, Ґулівера, і що лишається незбагненним, незважаючи на величні засоби "наукового" дослідження: годинник. "Я… не міг ані зрозуміти, для чого він може придатися, ані сформулювати якусь гіпотезу про це. Вряди-годи я діставав його з кишені і з подивом прикипав до нього очима… я був певен, що цей предмет непристойний і має якусь суто специфічну функцію, яка завжди буде прихована від мене". Молой доходить аж до аналізу глибоких причин душевного стану, породженого в ньому: "…не могти знати, знати, що не можеш знати — ось унаслідок чого зникає спокій у душі нецікавого дослідника". Ось як те, що ми надто тупо, надто по-буржуазному називаємо підставкою для ножа, може внаслідок нез'ясованости свого призначення породити дивну насолоду від ірраціональности, таку любу Бекетові після "Мерфі", надто у формі ірраціональних чисел: не випадково Молой потім одразу згадує про насолоди поділу двадцяти двох на сім.
Ми пригадуємо головний епізод у "Нудоті", корінь каштана: "Я вже не пригадував, що то був корінь. Слова зникли, а разом з ними і значення речей, способи їхнього застосування, слабенькі орієнтири, що їх накреслили люди на їхній поверхні".
Ми в тому самому світі, підлягаємо судові того самого бачення. Але слід наголосити, що це бачення, відносини майже не названого індивіда з усією неназваністю, що оточує його, в Бекета має жорстокий особистий характер, воно живлене його самотністю, яку він несамовито захищає, його рішучістю, засвідченою ще двадцять років тому, коли він писав "Пруста", не дати звичайному виконати його заспокійливе завдання, а відчувати ненастанно тільки незнищенне незвичне.
Усе це, я думаю, висвітлює тривожне питання, яке ставить собі Молой: "Що саме я розумію під словами "бачити" і "бачити вдруге" Знати й пізнати знову? Бекетів герой невдовзі запитуватиме себе внаслідок розвитку тієї самої тривоги, чи може він сам, що його так важко визначити, бути баченим і побаченим знову, знаним і впізнаним. Це головна тема п'єси "Чекаючи на Ґодо", це глибока тривога Віні, а також героїв "Комедії".
Закритий і усвідомлюючи свою закритість, майже замурований, Бекет-Молой — формаліст у своєму баченні світу, й заявляє про це: "…я бачив його (світ) надміру формалізовано". Отак бачив його й Мерфі. Якщо їм і доводилося щось комбінувати, вони не мали ліків від присутности або відсутносте решти речей. Мерфі купив п'ять різних сухих тістечок. До речі, щоб підживитися. А головне, і це диво, про яке ми не здогадувалися, їх можна розташувати сто двадцятьма різними способами. Молой любить смоктати камінець. Але ця насолода навіть порівнятися не може зі втіхою, коли шістнадцять камінців розкладені по чотирьох кишенях, знайти спосіб перебрати всю сукупність, ніколи не смокчучи двічі той самий камінь. Звідси й невичерпно вигадливі розрахунки і розв'язки, що займають цілі сторінки. Ці ігри, і їм передувала організація з ініціативи Вота й навколо Вота нескінченних послідовностей людей і речей, вони свідчать про розум, жорстоко зосереджений у собі, що, проте, зберігає схильність до гри та рівновагу.
"Усе своє життя я душився від страху, що мене поб'ють", — каже Молой. Страх, нав'язливий стан невротика спонукають його почуватися самотнім проти "них", тобто решти людей. Натомість у конкретному випадку — випадку з Лус, — коли йому роблять добро, якого він, безперечно, не хоче, він бачить, як людство, сформувавши "суспільство", — на сторінці, наснаженій неперевершеною інтенсивністю, — завзято переймається, немов під впливом постійної потреби лінчувати, знищенням жертв — "пацюків", яким притаманна відрубність і самотність. Це відбувається в ритмі днів і залежно від життєвого тонусу: ранок — пора найтяжчого й найлютішого озлоблення.
Таке бачення себе як зацькованої жертви висвітлює характер тривалої інстинктивної втечі Молоя: втечі навмання, яка, проте, неминуче забезпечує повернення до остаточного притулку: "до матері". Його блукання відбуваються радше в Дантовому, ніж у картезіанському лісі, дарма що він крутиться по колу, щоб іти бодай трохи пряміше: в selva oscura, темному лісі, місці випробувань і незабутніх пригод. Буття, в якому вважаєш, що тебе цькують, оздоблює людину або просто робить її несамовитою, мов дика тварина, що реагує насильством, якщо на її територію — зону її захисту — хтось проникає або загрожує їй. Нескромна людина здійснює втручання, і тому, якщо його не можна уникнути, зайду слід знищити, вбити. Який натхненний фрагмент — убивство стусанами, спираючись на милиці. Моран, коли знайде Молоя, й саме неминуче повторить ту саму сцену, щоб остаточно позначити, що тут, як і в інших уступах, від однієї сцени до наступної йдеться про образи та образи образів. Молой одного ранку в Лус забув, що потребує милиць, і так само нога Морана, коли йому треба вбити зайду, починає згинатися, а потім, коли скоєно вбивство, знову ціпеніє: "(Коліно) вже не мало потреби бути гнучким". Ще одна прикметна риса: вбитий схожий на мене, зауважує Моран. Він убив свого двійника — в акті крайнього самопокарання. Нарешті, щоб підтвердити галюцинаторний характер епізоду, ми бачимо, як у розповідь проникає незвичайне: "Його тіло стало розпливатися, немов розчленовувалось".
Приїхавши до Нота, Вот був самотній. Ідучи від Нота, він був ще самотніший, aloner. Молой постійно сам, його самотність непоправна. Тут аж ніяк не можна заперечити, покликаючись на його перебування в Лус, яке кількома людськими та іншими дрібничками прикрашає їхню взаємну, а з боку Молоя ще й рішучу, відсутність. Він, зрештою, пригадує своє ім'я, проте ніколи не пригадає, або, коли висловитись точніше, ніколи не знатиме, чи мав він у своєму житті конкретні відносини, які традиційно називають коханням. Кілька разів, коли вони відбувалися, він був такий байдужий і, щоб повторити слово, яке видається мені підходящим, таким відсутнім, що мав про своїх партнерок тільки найтуманніші уявлення. Майже всі вони були набагато старші від нього ("…іншу жінку, що могла б бути моєю матір'ю, ба навіть, гадаю, бабусею"), волохаті на обличчі, огидні. Й такі пласкі, що він часто запитував себе, чи то справді жінки. Так мало цікавлячись цим питанням, він не має іншої ради, як покладатися (чи був би він здатний на гумор, — або винний у ньому?) на людські чутки: "Мабуть, то все-таки була жінка, якби ні, про те знали б у кварталі". Анатомічно й фізіологічно він не має ніякого точного уявлення про те, що відбувалося насправді.
Немає й ніякої приязні.