Габрієла

Ви мені пробачте, але чому б вам не домовитися з ним?

— Про що саме, полковнику?

— Про об'єднання зусиль, звичайно. Ви маєте голову на плечах і свої погляди на речі, а він авторитет у виборців. Окрім того, у нього вродлива внучка, ви з нею не знайомі? І друга — ще зовсім дівчинка... Доньки доктора Алфредо.

Мундіньйо стримано заперечив:

— Мова не про це, полковнику. Я маю свої погляди на дійсність, вам відомі мої ідеї. Полковник Раміро думає інакше, для нього керувати — це значить брукувати вулиці і озеленювати місто. Я не бачу можливостей для взаємної згоди. Я вже виклав вам свою програму. Ваш голос прошу не для себе, а для Ільєуса, для прогресу зони какао.

Фазендейро почухав розкошлану чуприну.

— Я приїхав сюди продати какао, сеньйоре Мундіньйо, я його вигідно продав і задоволений. Задоволений також розмовою з вами, тепер мені відомі ваші плани,— він пильно дивився на експортера.— За Раміро я голосую добрих двадцять років, хоча в часи боротьби за землю мені його допомога не знадобилася. Коли я приїхав у Ріо-до-Брасо, там ще нікого не було, ті, що з'явилися пізніше, були просто дрібними шахраями, і я без сторонньої допомоги впорався з ними. Але я звик голосувати за Раміро, він ніколи не завдавав мені прикрощів. Якось мене зачепили, так він став на мій захист.

Мундіньйо хотів щось сказати, але полковник жестом перепинив його:

— Я вам нічого не обіцяю, бо роблю це лише тоді, коли маю твердий намір виконати обіцянку. Але ми ще повернемося до цієї розмови. За це я ручаюсь.

Полковник Брандан відкланявся, залишивши роздратованого експортера наодинці з його жалем за даремне змарнованим часом. Капітанові, що прийшов за кілька хвилин після того, як контору залишив повновладний господар Ріо-до-Брасо, Мундіньйо сказав:

— Старий бевзь хоче одружити мене з внучкою Раміро Бастоса. Я змарнував час.

"Нічого не обіцяю, але ми ще повернемося до цієї розмови",— передражнив Мундіньйо співучу вимову фазендейро.

— Сказав, що повернеться? Гарна ознака! — зрадів Капітан.— Ви, мій любий, ще це знаєте наших полковників. Що ж до Алтіно Брандана — то його не знаєте зовсім. Він не з тих людей, що зупиняються на півдорозі. Він би так вам і сказав без зайвої балаканини, що буде проти вас, якби ваші слова не справили на нього певного враження. А коли він нас підтримає...

В "Папеларіа Модело" розмова продовжувалась. Кловіс Коста турбувався все більше: була вже п'ята година, а газетярі з "Діаріо де Ільєус" не з'являлися:

— Піду в редакцію, довідаюся, що там, чорт забирай, трапилось?

Учениці монастирської школи, а серед них і Малвіна, перебили чоловічу розмову. Вони прийшли переглянути книги "Рожевої бібліотеки". Жоан Фулженсіо обслуговував їх. Малвіна кинула погляд на полицю з книгами і почала гортати романи Еси^[61] і Алуїзіо Азеведо^[62]. Ірасема підійшла до неї і сказала з лукавою посмішкою:

— У нас дома є "Злочин отця Амаро". Я хотіла почитати, але брат забрав і сказав, що такі книги не для дівчини...— Брат Ірасеми був студентом медичного факультету в Баїйї.

— А чому це він може читати, а ти ні? — В очах Малвіни загорівся непокірний вогник.

— Сеньйоре Жоане, у вас є "Злочин отця Амаро"?

— Є. Хочете взяти? Цікавий роман.

— Так, сеньйоре. Скільки він коштує?

Ірасему здивувала сміливість подруги:

— Ти купуєш цю книгу? Подумай лишень, що можуть сказати!..

— Ну й хай... Мені байдуже.

Одна з учениць — Діва — купила якийсь роман для дівчат і обіцяла дати почитать іншим. Ірасема попросила Малвіну:

— А ти мені даси потім? Тільки нікому не розказуй. Я в тебе читатиму.

— Ох уже ці сучасні дівчата...— зауважив хтось із присутніх.— Непристойні книги купують. А тоді й трапляється так, як із Жезуїньйо.

Жоан Фулженсіо втрутився в розмову:

— Не говоріть дурниць, Манека, що ви у цій справі петраєте? Книжка цілком пристойна, нічого аморального у ній немає, а дівчина ця не дурна.

— Хто не дурний? — зацікавився суддя, сідаючи на стілець, з якого підвівся Кловіс.

— Ми мали розмову про Есу де Кейроса, відомого письменника,— відповів Жоан, потискуючи руку судді.

— Досить повчальний автор...— Суддя всіх авторів вважав "досить повчальними". Він купував книги без розбору: і юриспруденцію, і белетристику, і наукові, і спіритичні трактати. Ходили чутки, що він купував їх лише для прикрашення книжкової полиці і для створення про себе репутації культурної людини, але жодної з тих книг не читав. Жоан Фулженсіо завжди запитував у нього:

— Отже, вельмишановний, як вам сподобався Анатоль Франс?

— Досить повчальний автор...— незворушно відповідав суддя.

— А чи не знаходите ви його дещо нескромним?

— Нескромним? Так-так. Проте досить повчальний письменник...

З появою судді Насіба знову окутали сумні роздуми. Старий розпусник... Що він зробив з трояндою Габрієли, куди її подів? А втім, досить розмов, час у бар, скоро наваляться відвідувачі.

— Уже залишаєте нас, дорогий друже? — здивувався суддя.— Гарну ви служницю знайшли... Прийміть мої вітання... Як її звати?

Насіб вийшов. Старий розпусник... І він ще питає, як її звати! Старий цинік, хоча б згадав про свою посаду. А ще кажуть, буцімто він кандидат в члени апеляційного суду.

Вийшовши на майдан, Насіб побачив Малвіну, вона розмовляла з інженером на набережній. Дівчина сиділа на лаві, Ромуло стояв поруч. Дівчина заливалась щирим і веселим сміхом. Насіб ще ніколи не чув, щоб Малвіна так сміялася. Інженер одружений, і його дружина в божевільні. Малвіна скоро про це довідається. Жозуе, сидячи в барі, теж похмуро стежив за цією сценою, він слухав кришталевий сміх дівчини, що лунав у м'якій надвечірній тиші. Насіб сів поруч з ним, він розумів смуток Жозуе і поділяв його почуття. Молодий учитель навіть не пробував приховувати ревнощів, що краяли його серце. Араб подумав про Габрієлу: її спокушає суддя, полковник Мануел дас Онсас, Плініо Араса і безліч інших. Та й Жозуе від них далеко не втік, він присвячував їй поезії. Невимовний спокій теплого ільєуського вечора окутав майдан. Глорія дивилася із свого вікна. Втративши глузд від ревнощів, Жозуе підвівся, обернувся до забороненого вікна з мережаною фіранкою і спокусливим бюстом. Він скинув капелюха і демонстративно привітався до Глорії.

Малвіна сміялася на набережній, стояв м'який, тихий вечір.

Підбігло негреня Туїска, цей провісник веселих і сумних подій, і зупинилося, захекане, біля столика:

— Сеньйоре Насібе! Сеньйоре Насібе!

— Що тобі, Туїско?

— Підпалили "Діаріо де Ільєус".

— Що? Приміщення і машини?

— Ні, сеньйоре, газети. Їх склали в купу посеред вулиці, облили гасом, і багаття виявилося не згірше, чим у день святого Жоана...

Про спалені газети і палаючі серця

Ставши на стіл, винесений з редакції газети, Доктор, блідий від обурення, захриплим голосом виголошував промову перед натовпом ільєусців, що зібралися біля згаслого багаття:

— Нащадки Торквемади, жалюгідні Нерони, коні Калігули, ви хочете боротися з ідеями і перемагати їх, знищуючи світло друкованого слова злочинним вогнем, розпаленим мракобісами і невігласами!

Дехто зааплодував, бешкетлива зграя збуджених хлоп'ят кричала, плескала в долоні, свистіла. Доктор, який ніяк не міг розшукати в кишені пенсне, схвильований ентузіазмом слухачів, тремтів і простягав уперед правицю.

— О народе Ільєуса, краю цивілізації і волі! Ми ніколи не дозволимо,— хіба що через наші трупи,— щоб у місті виникла чорна інквізиція, яка почне знищувати вільне друковане слово. Спорудимо барикади на вулицях, трибуни на перехрестях...

У барі "Золота горілка", що був поруч з приміщенням редакції, полковник Амансіо Леал, сидячи за столиком біля дверей, слухав полум'яну промову Доктора. Його здорове око блищало: він сказав, усміхаючись, полковнику Жезуїньйо Мендонсі:

— Доктор сьогодні при натхненні...

Жезуїньйо здивувався:

— Але ж він не говорив ще про Авілу. А промова без Авіли нічого не варта.

З-за свого столика Амансіо Леал і Жезуїньйо Мендонса стежили за розвитком подій: спершу прибули озброєні жагунсо, їх привезли з фазенд і розмістили поблизу від будинку редакції, щоб зручніше було перехопити хлопчаків-газетярів, коли ті з пачками газет вийдуть на вулицю. Не багатьом з газетярів вдалося вигукнути:

— "Діаріо де Ільєус"! Купуйте "Діаріо де Ільєус"!.. Прибуття інженера, провал політики уряду штату...

Газети були миттю конфісковані в переляканих хлопчаків. Кілька жагунсо пішли в редакцію та друкарню і винесли решту тиражу. Потім розповідали, буцімто старий Ассендіно, бідний викладач португальської мови, що трохи підробляв на коректуванні статей Кловіса Кости, заміток і повідомлень, закашлявся з переляку і благав, схрестивши руки на грудях:

— Не вбивайте, в мене ж сім я...

Бідони з гасом стояли на кузові вантажної машини, яка загальмувала біля тротуару. Все було передбачено і враховано. Вогонь спалахнув, в небо піднялися хвости полум'я, його відблиски загрозливо освітили фасади будинків, перехожі зупинялися подивитись на незвичайне видовище, не розуміючи до пуття, що воно діється. Жагунсо, щоб не зрадити звичаям і забезпечити собі відступ, кілька разів вистрілили в повітря і розігнали натовп. Потім залізли в кузов вантажної машини, і шофер помчав центральними вулицями, щомиті натискуючи на сирену і ледве не переїхавши експортера Стевенсона. Не зменшуючи швидкості, машина взяла курс на шосе.

Цікаві, що юрмилися біля дверей крамниць і лавок, посунули до приміщення редакції газети. Амансіо і Жезуїньйо навіть не підвелися із своїх місць — їх столик стояв зручно. Якийсь перехожий, ставши на порозі бару, затулив спиною вулицю. Амансіо чемно попрохав його:

— Відійдіть, будь ласка, трохи вбік...

Але оскільки той не почув, Амансіо торкнув його за руку:

— Відійдіть, вам кажуть...

Після того, як машина поїхала, Амансіо, усміхнувшись, підніс кухоль з пивом:

— Операція по очистці міста...

— Проведена успішно...

Друзі сиділи в барі, не звертаючи уваги на допитливі погляди людей, що зупинялись на протилежному боці вулиці.