Це був автоматичний сміх і тим непереможніший, що він був закам'янілий. Ніхто не міг заховатися від цього широко розкритого рота. Два конвульсійні рухи рота заразливі — сміх і позіхання. В силу таємничої операції, що її зазнав Ґуїнплен,. можливо, ще в дитинстві, всі частини його лиця допомагали цьому широко розкритому ротові, вся його фізіономія зосереджувалася тут, як всі частини колеса сходяться в одному центрі; всі його емоції, які б вони не були, збільшували цю чудну картину веселости, скажімо краще, надавали їй більшої інтенсивности. Здивування, що він його мав, страждання, що він його відчував, гнів, що находив на нього, жалість, що він її зазнавав, тільки підсилювали цю веселість м'язів; коли він плакав, він сміявся, і що б Ґуїнплен не робив, чого б він не бажав, про' що б він не думав, як тільки він підводив голову, натовп, якщо він тут був, мав перед очима цю машкару: нестримний вибух сміху.
Уявіть собі голову Медузи, що сміється.
Все, що хто мав в голові, зникало від цієї несподіванки, и вона викликала сміх.
Античне мистецтво колись прикрашало фронтони грецьких театрів мідною маскою веселого лиця. Це лице звалося Комедією. Бронза, здавалося, сміялася и примушувала сміятися, але разом з тим була задумлива. Пародія, .що доходила до безумства, іронія, що доходить до мудрости, зосереджувалася и зливалася на цьому лиці; сума турбот, розчарувань, огидливости и смутку відбивалася на цьому безстрасному лиці й становила один жалісний підсумок — веселість; один куток рота підняло знущання з людського роду, а другий бік підняло блюзнірство, скероване проти богів; люди приходили порівнювати з цим зразком ідеального сарказму іронію, що кожен має в собі; і натовп, що постійно відновлявся навколо цього застиглого сміху, помирав од сміху перед могильною непорушністю глузування. Надівши цю темну мертву машкару античної комедії на живу людину, можна приблизно уявити, що був Ґуїнплен. Цю пекельну голову невблаганої веселости він мав на своїй шиї. Який тягар для плечей людини — вічний сміх.
Вічний сміх. Умовимося й порозуміємося. Якщо вірити маніхеям, то и абсолютне іноді змінюється, і сам бог не завжди однаковий. Умовимося так само й щодо свободи волі. Ми не припускаємо, що вона колинебудь може бути цілком безсила. Всяке існування подібне до листа, що його змінює post scriptum Для Ґуїнплена post scriptum полягало ось у чому: силою волі, з'осереджуючи на цьому всю свою увагу, и з умовою, щоб ніяка емоція не відтягала його й не ослабляла напружености його зусилля, він міг досягти того, щоб припинити вічний сміх свого лиця й накинути на нього щось подібне до трагічного покрівця, й тоді вже перед ним не сміялися, а тремтіли.
Слід сказати, що Ґуїнплен майже ніколи не робив такого зусилля, бо воно викликало хоробливу втому и нестерпне напруження. До того ж досить було найменшої неуважности, найменшого хвилювання, щоб прогнаний на момент цей сміх, невпинний як відплив, знову з'явився на його лиці, й цей сміх був тим напруженіший, чим глибше було хвилювання.
За такими незначними винятками сміх Ґуїнплена був вічний.
Дивилися на Ґуїнплена и сміялися. Насміявшися, відвертали голову. Особливий жах він викликав у жінок. І справді, ця людина була страшна. Судорожна конвульсія сміху була наче
1 Приписка. * законним податком, що його платили Ґуїнпленові, йому корилися весело, проте майже механічно. Але, як тільки сміх застигав, жінки не могли дивитися більше на Ґуїнплена.
А втім він був високий, гарного складу, спритний, ніскільки не покалічений, крім лиця. Це показувало між іншим на справедливість думки, що в Ґуїнплені треба було вбачати скоріше витвір штуки, ніж діло природи. Ґуїнплен з своєю красивою статурою, певне, був гарний і з лиця. Він народився такою самою дитиною, як і інші. Його тіло зберегли недоторканим і тільки понівечили його лице. Ґуїнплена було зроблено таким навмисне.
Принаймні це було правдоподібно.
Йому залишили зуби. Зуби потрібні для сміху. Навіть голова мерця зберегає їх.
Операція, що її зроблено було йому, була жахлива. Він не пам'ятав її, але це не доказ того, що він її не зазнав. Така хірургічна скульптура могла удатися тільки над зовсім малою дитиною, що зовсім не усвідомлювала того, що з нею робили; рани вона легко могла вважати за хворість. Крім того, вже за тих часів, як відомо, знали засоби усипляти пацієнта й приголомшувати страждання. Тільки за тих часів звали це магією. Тепер ці засоби звуть анестезією.
Крім цього лиця, ті, що виховали його, дали йому засоби бути гімнастом і атлетом; його суглоби доцільно було звихнуто, вони могли згинатися у зворотну сторону и повертатися на всі боки, як дверні шарніри, — з нього зробили кльовна. Готуючи його до ремества блазня, нічого не залишили без уваги.
Волосся було пофарбовано в колір вохри раз на завжди, — секрет, що його знову винайшли за наших часів. Гарненькі жінки користаються з нього; те, що колись здавалось огидним, тепер вважають за добрий спосіб для прикраси. У Ґуїнплена волосся було жовте. Це фарбування, очевидячки їдке, зробила його волосся кучерявим і жорстким. Руда щетина, скоріше грива, ніж звичайна шевелюра, покривала й ховала під собою широкий череп, який утворено було, щоб містити в собі думку.
Операція, яка б вона не була, що позбавила його лицегармонії и понівечила все тіло на ньому, не захопила його .кістяної оболоки. Лицевий кут Ґуїнплена був сильний і разючий. За цим сміхом була душа, що, як і всі ми, мріяла.
А втім цей сміх був для Гуїнплена справжнім талантом. Хоч він і не мав сили над ним, але використовував його. Цим сміхом він здобував собі шматок хліба.
Ґуїнплен — без сумніву, вже всі здогадалися — був та сама дитина, що її покинуто було зимового вечора на Портлендському березі й що знайшла пристановище у Бейруті в бідній хатині на колесах.
II
ДЕЯ
У цей час дитина була вже дорослим чоловіком. Минуло п'ятнадцять років. Був 1705 рік. Ґуїнпленові йшов двадцять п'ятий рік.
Урсус залишив у себе обох дітей. Так утворилася мандрівна трупа.
Урсус і Гомо постарілися. Урсус став зовсім лисий. Вовк почав сивіти. Вовчого віку не визначено так, як вік собак. За Моленом є вовки, що живуть вісімдесят років, між іншим — малий вовк купара, caviae vorus, і пахучий вовк Сея — canis nubilus.
Дівчинка, що' її знайдено було на мертвій жінці, тепер була доросла дівчина шістнадцяти років; це була бліда дівчина з каштановим волоссям, тонка, тендітна, майже тремтяча; вона була така ніжна, що з'являлося побоювання, що вона переломиться, на диво гарна, очі повні проміння, сліпа.
Фатальна зимова ніч, що скинула у сніг жебрачку та її дитину, заподіяла подвійний удар. Вона вбила матір і осліпила .дочку.
Темна вода назавжди паралізувала зіниці цієї дівчинки, що тепер у свою чергу стала дорослою жінкою. На її лиці, через яке не проходив ясний день, сумно спущені кутки губ виявляли гірке розчарування. її очі, великі й ясні, мали ту дивницю, що, згасши для неї самої, вони світили для інших. Це були якісь таємничі запалені світники, що освітлювали зовнішній світ. Вона давала світло, вона, що сама не мала його. Ці погаслі очі сяяли. Полоненниця темряви освітлювала темне оточення, в якому вона була. З глибини своєї незцілимої темряви, з-за тієї чорної стіни, що зветься сліпотою, вона кидала проміння. Вона не бачила зовні себе сонця, а в ній бачили її душу.
Її мертвий погляд мав якусь небесну непорушність.
Вона була ніччю, і з цієї незцілимої темряви, що злилася з нею, вона виходила зіркою.
Урсус, збожеволілий на латинських іменнях, охрестив її Деєю. Він трохи порадився з своїм вовком; він сказав йому: "Ти репрезентуєш людину, я репрезентую тварину, а це немовля репрезентуватиме небесний світ. Така слабкість — це є всемогутність. Таким чином у нашій хатині буде повний всесвіт — людина, животина, божественість". — Вовк не заперечував.
І от так знайдену дівчинку стали звати Деєю.
Щодо Ґуїнплена, то Урсусові треба було завдавати собі труда й вигадувати для нього ймення. Вранці того самого дня, коли Урсус констатував, що хлопчика знівечено, а дівчинка сліпа, він спитав його: "Хлопче, як тебе звати?" І хлопець відповів:
— Мене звуть Ґуїнплен.
— Нехай буде Ґуїнплен, — сказав Урсус.
Дея допомагала Ґуїнпленові в його виставах.
Коли б можна було резюмувати людське нещастя, то це можливо було б зробити через Ґуїнплена и Дею. Здавалося, що вони народилися — кожне в особливому відділі могили: Ґуїнплен у страшному, Дея — в чорному. їх існування було утворено з різного рода темряви, що їх було взято від двох страшних сторін ночі. Цю темряву Дея мала в собі, Ґуїнплен — на собі. В Деї був фантом, в Ґуїнплені — привид. Для зрячого Ґуїнплена була болісна можливість, якої не було для сліпої Деї: порівнювати себе з іншими людьми. А в тому стані, в якому був Ґуїнплен, — припустімо, що він намагався освідомити себе, порівняти себе, — це визначало вже не розуміти себе. Мати, як Дея, очі, що не бачать світа, величезне нещастя, проте менше за те, щоб бути загадкою для самого себе; почувати брак чогось такого, що є ти сам; бачити всесвіт і не бачити себе. У Деї був покровець — ніч; у Ґуїнплена була машкара — його лице. Щось невимовне: Ґуїнплена було замасковано його власним тілом. Яке було його лице, він не знав. Його лице зникло. На нього поклали його самого, тільки фалшивого. Голова в нього жила, а лице було мертве. Він не пам'ятав, щоб він колинебудь бачив себе. Рід людський для Деї, як і для Ґуїнплена, був зовнішнім фактом; вони були далеко від нього; вона була самотня, він був самотній; самотність Деї була похмура; самотність Ґуїнплена була жахлива, — він бачив усе. Для Деї творіння не виходило за межі того, що можливо чути та помацати; реальне для неї було обмежене, вузьке, коротке, потім все загибало; у неї не було іншого безмежного, як темрява. Для Гуїнплена жити визначало завсігди бачити натовп перед собою и поза собою. Дею було вигнано з країни світла, Ґуїнплен був вигнанцем з життя. Певне для обох їх не було жадної сподіванки. Вони зазнали можливого нещастя до самісінького дна. Вони були нещасні, він як і вона. Спостережник, що дивився на них, одразу відчув би, що його задумливість закінчується незмірною жалістю.