І птахи з криком тікали в ліси, і тривожніше дзюрчали води, текли повільніше, наче скуті страхом, і тріпотіла земля, і всі живі створіння спрямовували погляди, сповнені боязкого чекання, на північ, у бездонну повінь хмар.
І ночі були ще осінні: сліпі, каламутні, глухі, з клаптями туману і мертвим блиском зір — ночі тремтячого мовчання, яке таїло в собі придушені крики тривоги; ночі, повні болючих зітхань, раптової тиші, виття собак, кректання обмерзлих дерев, жалібних голосів птахів, що шукали притулку, моторошних покликів на пустирях і перехрестях, які загубилися в темряві, шелесту чиїхось польотів, тіней, причаєних під стінами мовчазних хат, страшних примар, страхітного човгання, пронизливих стогонів.
Ще інколи, на схилі дня, з похмурих просторів свинцевого неба виринало величезне, червоне сонце і важко хилилось до заходу, ніби чан з розтопленим залізом, з якого виривалися криваві відблиски й струмки чорного диму, пронизаного відсвітами вогню, і тоді весь світ заливала заграва пожежі. І довго-довго, до самої ночі, догоряли й стигли на небі ці криваві жарини, а люди говорили:
— Зима близько й примчить на лютих вітрах! І зима насувалася з кожним днем, з кожною годиною, з кожною миттю.
І от — прийшла.
А ще раніше прилетіли перші її гінці.
Якось тихим, сонним ранком, незабаром після святої Барбари, що посилає людям легку смерть, повіяли перші тріпотливі, короткі вітри, облетіли землю, скиглячи, мов пси, які шукають сліду, вгризалися в поля, гарчали в кущах, розкидали сніг, шарпали сади, замітали хвостами дороги, прогулялись по водах, крадькома посмикали де-не-де старі солом'яні стріхи, розхитали похилі тини і, кружляючи, з вереском мчали в бори. А слідом за ними, відразу після заходу сонця почали виповзати з мороку довгі, свистячі й колючі язики вихорів.
Вони віяли цілу ніч, вили в полях, мов зграя голодних вовків. Та й добре ж погуляли: на ранок вже чорніла гола земля під розкиданим снігом у вибалках і ямах, подекуди біліли розшарпані тини, поля місцями оголились і ніби світили лисинами, дороги підмерзли, закрижаніли, мороз гострими іклами вгризався в землю, і вона дзвеніла, мов залізо. Але тільки настав день, вихорі, завиваючи, сховалися в лісах і, напружено причаївшись там, тремтіли, ніби перед новим шаленим стрибком.
Небо ставало чимраз похмурішим, хмари наповзали звідусюди, підіймали потворні голови, розправляли свої зігнуті тіла і, розвіявши сиві гриви, поблискуючи зеленкуватими іклами, сунули цілою зграєю; грізною, похмурою, безшумною ордою атакували небо. З півночі йшли чорні величезні гори, пошматовані, розшарпані, розтрощені, нагромаджені одна на одну, схожі на повалені бурею бори. Їх перетинали глибокі прірви, засипані зеленими брилами крижин, і вони рвалися вперед з нестримною силою, з глухим шумом. З заходу, з-за чорних нерухомих лісів, повільно напливали громади темно-синіх набряклих хмар, місцями ніби прошитих вогнем; вони йшли одна за одною нескінченною, дедалі більшою зграєю, як велетенські птахи. Зі сходу насувались хмари, плоскі, іржаві, наче гнилі, огидні, мов падло, що стікає сукровицею, а з півдня — якісь ветхі, червонясті, схожі на торфовища, геть посмуговані синіми смужками й наростами, мов смітники, повні черви. Та ще й згори, наче від пригаслого сонця, сипалися хмари, мов брудні клапті, й інші — червонясті, як прохолола жужіль,— і все це громадилось у величезні гори і заливало небо страшним, чорним, бурхливим потоком бруду й сміття.
Раптом почорніло навколо, настала мертва тиша, згасли світлі відблиски, померхли сині очі вод, усе наче заціпеніло, здивовано зупинилось, затаївши подих. Жахом віяло над землею, мороз проймав до кісток, страх хапав за горло, душі припали до землі, дикий жах охопив усе живе — можна було бачити, як мчав селом заєць з настовбурченою шерстю; ворони з пронизливим карканням влітали в клуні або навіть і в сіни; собаки вили на призьбах, мов скажені; люди заходили в хати, а над ставком метушилася сліпа кобила з уламком воза, натикалась на тини, дерева і з диким іржанням шукала свою стайню.
Розливалась навколо каламутна, задушлива пітьма. Хмари опускалися дедалі нижче, тяглися з лісу щільним склубоченим туманом, котилися полями, мов бурхливі, шумливі, страшні води. Вони налетіли на село й залили його крижаною брудною млою. Та от небо наче розірвалося посередині, заблищала блакить, як вода в криниці. Різкий посвист прорізав повітря, ще більше заклубочили тумани, а з розриву хмар, наче з роззявленої пащеки, вирвався перший вихор. За ним линув другий, десятий, сотий! І завили, ринучи нестримними потоками, мовби з ланцюга зірвалися. Шаленою зграєю налітали на хмари, шарпали їх на шматки, прогризали наскрізь, поки не розкидали в усі боки, як гнилу солому.
Шум пішов по світу, метушня, свист, виття, курява.
Розтоптані гострими копитами вихорів, хмари крадькома тікали в ліси, небо прояснювалось, день знову розплющив олов'яні очі, і все живе зітхнуло з полегшенням.
Але вихорі не вгавали, віяли майже цілий тиждень, без відпочинку, без перерви. Вдень ще можна було хоч як-небудь терпіти, бо виходили з дому тільки ті, кому було треба, а всі інші сиділи в хатах і чекали, коли це скінчиться. Ночі були нестерпні. Вони прийшли наче спокійні, зоряні, і вгорі було тихо й ясно, але на землі завірюха справляла чортячу гульню — ніби повісилось одразу сто чоловік. Як тут було заснути, коли надворі гуло, тріщало, ревло, гуркотіло, наче тисячі порожніх возів щодуху мчали по вибоїнах, і від тупоту двигтіла земля. А тут ще лемент бозна-чий, вереск, завивання.
Хати тріщали, бо раз у раз завірюха натискала плечима на стіни, зривала стріхи, хапалась за балки, стукотіла головою в двері, так що вони розчинялись. Вона розбивала шибки, і доводилося серед ночі вставати й затикати вікна подушками, бо завірюха вривалася всередину з вереском, мов надокучлива свиня, і так пекла холодом, що люди ціпеніли навіть під перинами.
Скільки народ натерпівся за ці дні й ночі, навіть розказати неможливо!
А скільки шкоди наробила завія — і не злічити: повалила тини, пошарпала солом'яні покрівлі, у війта звалила майже нову стодолу, у Бартека Козла здерла покрівлю з клуні і понесла далеко в поле, У Вінцерків повалила димар, на млині пошарпала шматок даху, а скільки накоїла іншої шкоди! Скільки дерев потрощила в садках і лісах! На шляху вирвала з корінням щось із двадцять тополь — вони так і лежали впоперек дороги, мов розтерзані, обдерті трупи.
В ці буряні, вітряні дні Ліпці наче вимерли; завірюха гуляла по дорогах з такою силою, що всякого, хто тільки виткнеться з хати, відразу хапала і жбурляла куди попало — в рівчаки, на дерева, на тини, а Ясека Незграбу навіть скинула з мосту в ставок, і хлопець ледве виліз. Вона бушувала дедалі більше, змітала пісок, несла гілки, тріски, сніпки з покрівель, а іноді й вершину якого-небудь дерева,— і все це линуло в куряві, ніби сполохані птахи, билося об стіни хат, мчало хтозна-куди.
Найстарші люди на селі не пам'ятали таких буйних і надокучливих вітрів. Люди нудилися в задимлених хатах, бо не можна було й носа за двері виткнути, і з нудьги частенько сварилися між собою. Тільки непосидючі жінки часом пробиралися обережно попід тинами до сусідок, наче прясти, а головне — побазікати й понарікати; а чоловіки ретельно молотили. За причиненими ворітьми клунь з ранку до пізнього вечора стукотіли ціпи (висушене морозом зерно легко лущилось), і тільки надвечір, якщо завірюха трохи вщухала, дехто з парубків з мішечком зерна потихеньку пробирався до корчми.
А вихорі все бушували, і мороз дедалі дужчав; від його подиху позамерзали річки й струмки, застигли болота, став укрився прозорим, майже блакитним льодом. Під мостом, там, де глибше, вода ще клекотіла, не поступалась, але край берега вона вже була міцно скута і, щоб напоїти худобу, доводилося прорубувати ополонки.
Тільки перед днем святої Люції погода трохи змінилась.
Мороз ослабнув, потеплішало, вітри наче вщухали — вони віяли тільки час від часу, але були вже не такі буйні. Небо вирівнялося, мов забороноване поле, наче вкрите вогкою сивою рядниною, і звисало так низько, що здавалося — воно спирається на придорожні тополі. Навколо було похмуро, сіро й глухо.
Опівдні потемніло й пішов сніг. Він падав великими рясними пластівцями і швидко запорошив усі дерева й пагорки. Ніч настала раніше, ніж звичайно, але сніг сипав дедалі густіше. На світанку його вже набралося на добрих три п'яді, він товстим шаром, наче кожухом, укривав землю і все навколо закутав синясто-білою ковдрою. Настав день, а він все сипав і сипав без упину.
Така тиша зійшла на землю, що жодного подмуху, жодного звуку не чути було крізь цей легкий пух. Все замовкло, заніміло, оглухло. Здавалося, світ завмер, споглядаючи чудо, і урочисто вслухався в ледве чутний шелест, в тихий політ сніжинок, в безупинне коливання мертво-білої завіси.
Біла мла розросталась, ширшала. Чистий, іскристий, незайманий сніг нагадував найбілішу, найм'якшу чудесну вовну, сипався, мов замерзле сяйво, і, здавалося, всі зоряні світи обернулися в іній і, розтерті на порох під час польоту з неба, засипали весь світ. Зникли ліси, не видно було ні полів, ні доріг, село все потонуло, розтануло в білині, в сліпучому тумані, і вже нічого не розрізняло око — тільки струмки снігової куряви, яка сипалась так рівно, так солодко-тихо, мов пелюстки розквітлої вишні місячної ночі.
За три кроки ніяк було побачити хату чи дерево, тин чи людину, а голоси літали в сніговій сутені, мов ослаблі метелики, і годі було зрозуміти, звідки й куди вони линуть, а вони тріпотіли все тихше, все слабіше...
Сніг ішов два дні й дві ночі і зовсім засипав хати, що височіли, мов снігові кучугури, з яких пробивалися брудні патли диму. Дороги зрівнялися з полями, сади були засипані снігом до самих тинів, ставок зовсім зник під снігом. Вся земля перетворилась на неозору білу рівнину, вкриту щільним, холодним, пухнастим, чудесним покровом. А сніг все сипав, але вже сухіший і рідший, і крізь летючі пластівці ночами мерехтіло тремтяче світло зір, а вдень де-не-де вже голубіло небо. В розрідженому повітрі всі звуки були чіткіші, голоси різко, бадьоро, дзвінко розтинали білу млу.