Дружина його вже вернулась. Він задихано вбіг у кімнату й зразу ж оголосив:
— Знаєш! Водрек помирає!
Мадлена сиділа й читала листа. Вона підвела очі й тричі перепитала:
— Що? Що ти кажеш?.. Що ти кажеш?.. Що ти кажеш?..
— Кажу, Водрек помирає, бо подагра до серця підступила.
Потім додав:
— Що ти гадаєш робити?
Вона випросталась, аж посинівши; щоки їй нервово затремтіли, і вона безтямно заридала, затуливши обличчя руками. Вона стояла, хитаючись від ридань, приголомшена лихом.
Та зненацька опанувала свою тугу й промовила, витираючи очі:
— Я… піду туди… не турбуйся за мене… не знаю, коли вернуся… не чекай мене…
Він відповів:
— Гаразд. Іди.
Вони потиснули одне одному руки, і вона подалась так швидко, що й рукавички забула взяти.
Жорж, пообідавши сам, узявся до статті. Написав її точнісінько так, як міністр казав, і давав читачам на розум, що експедиції в Марокко не буде. Потім відніс її до редакції, побалакав трохи з патроном й пішов додому, попалюючи, радіючи не знати чому.
Дружини ще не було. Він ліг і заснув.
Мадлена вернулась коло півночі. Жорж прокинувся й сів на ліжкові. Спитав:
— Ну?
Ніколи ще він не бачив її такою блідою та схвильованою. Вона прошепотіла:
— Помер.
— А! І… він нічого тобі не казав?
— Нічого. Коли я приїхала, він був уже непритомний.
Жорж замислився. В голові йому роїлись питання, але він не зважувався їх висловити.
— Лягай, — сказав він.
Вона швидко роздяглася й залізла до нього під ковдру. Він розпитував:
— Коло нього були родичі?
— Тільки один небіж.
— А! Він часто з тим небожем бачився?
— Ніколи. Вони не зустрічались уже років з десять.
— А ще родичі в нього були?
— Ні… Не думаю.
— Так… тоді цей небіж його спадкоємець?
— Не знаю.
— Водрек був дуже багатий?
— Так, дуже багатий.
— А не знаєш, скільки приблизно він мав?
— Не скажу. Може, мільйон або два.
Він замовк. Мадлена погасила свічку. І вони лежали поруч у темряві, мовчки, схвильовані й замислені.
Спати йому не хотілось. Ті сімдесят тисяч, що пані Вальтер обіцяла, здавались йому тепер куцими. Раптом йому почулось, що Мадлена плаче. Щоб перевірити, він запитав:
— Ти спиш?
— Ні.
Голос її був вогкий і тремтячий. Він провадив:
— Я забув тобі сказати, що твій міністр обкрутив нас.
— Як це?
Він докладно, з усіма подробицями розповів їй про задуми Вальтера та Ляроша.
Коли він скінчив, вона спитала:
— Як ти про це дізнався?
Він відповів:
— Дозволь мені не говорити про це. У тебе є свої джерела інформації, і я їх не дошукуюсь. У мене є свої, і я не бажаю їх викривати. Але за правдивість цих відомостей я відповідаю.
Тоді вона прошепотіла:
— Так, це можливо… Мені й здавалось, що вони щось без нас затівають.
Але Жоржа сон ніяк не брав, і він, присунувшись до дружини, тихенько поцілував її у вухо. Вона зразу ж відтрутила його:
— Дай мені, будь ласка, спокій, гаразд? У мене немає настрою пустувати.
Він покірно відвернувся до стіни, заплющив очі й врешті заснув.
VI
Церква була прибрана в жалобу, а гербовий щит з короною над головним входом оповіщав перехожих, що ховають дворянина.
Відправа допіру скінчилась, присутні поволі розходились, спиняючись коло труни та коло графового небожа, що стискував усім руки й уклонявся.
Дю Руа з дружиною пішли з церкви разом додому. Вони зосереджено мовчали.
Нарешті Жорж промовив ніби сам собі:
— Справді, дивна річ!
— Що саме, друже?
— Що Водрек нам нічого не лишив!
Вона зненацька почервоніла — здавалося, немов рожевий серпанок, піднімаючись від шиї до лиця, вкриває білу її шкіру.
— Чому б він нам щось лишав? — мовила вона. — Хіба є для цього якась підстава?
Хвилинку помовчавши, вона додала:
— У нотаря, може, зберігається духівниця. Ми про це ще нічого не знаємо.
Він поміркував і промовив:
— Так, очевидячки, бо, зрештою, це ж був найкращий наш друг. Двічі на тиждень обідав у нас і приходив, коли хотів. У нас він почував себе вдома, зовсім удома. Тебе він любив, як батько, не було в нього ні родини, ні дітей, ні братів, ні сестер, тільки небіж, та й то далекий. Там, мабуть, є духівниця. Я чогось великого й не сподіваюсь, тільки подарунок, щоб знати, що він думав про нас, що любив нас, що був вдячний за ту нашу прихильність до нього. Якогось знаку приязні ми могли б од нього чекати.
Вона замислено й байдуже промовила:
— Справді, можливо, що є духівниця.
Вдома лакей подав Мадлені листа. Вона прочитала й показала чоловікові:
"Нотаріальна контора
Ламанера,
вулиця Вогезів, 17.
Пані!
Маю честь просити вас зайти до моєї контори від другої до четвертої години у вівторок, середу або четвер у справі, що вас торкається.
Прийміть і т. ін.
Ламанер".
Тепер почервонів Жорж:
— Оце воно, мабуть, і є. Чудно тільки, що кличуть тебе, а не мене, законного голову родини.
Спочатку вона не відповіла нічого, потім, поміркувавши трохи, сказала:
— Хочеш, підемо зараз у контору вкупі?
— Гаразд, залюбки.
Поснідавши, вони рушили.
Коли вони ввійшли до контори пана Ламанера, старший клерк запобігливо схопився й провів їх до патрона.
Нотар був маленький чоловічок, маленький і весь круглий. Голова його нагадувала кулю, настромлену на другу кулю, яка мала такі маленькі, такі коротенькі ноги, що в них було теж щось круглясте.
Він уклонився, запросив їх сідати й сказав, звертаючись до Мадлени:
— Пані, я викликав вас, щоб познайомити з духівницею графа де Водрека, що вас торкається.
Жорж не стримався й пробурмотів:
— Так я й знав.
Нотар докинув:
— Я зачитаю цього документа, дуже короткого, до речі.
Він узяв із теки папера й прочитав:
— "Я, нижчепідписаний, Поль-Еміль-Сіпрієн-Гонтран граф де Водрек, у цілому й повному розумі бувши, визначаю цим свою останню волю.
Що смерть може спіткати нас щохвилини, то я хочу, почуваючи наближення її, заздалегідь написати свою духівницю, яка зберігатиметься в пана Ламанера.
Не маючи прямих спадкоємців, заповідаю все своє майно, що складається з біржових цінностей на шістсот тисяч франків та нерухомого майна приблизно на п’ятсот тисяч франків, пані Клер-Мадлени Дю Руа без жодних умов та зобов’язань. Прошу її прийняти цей дар від померлого друга на знак відданої, глибокої і шанобливої приязні".
Нотар додав:
— Це все. Духівниця датована серпнем минулого року, й вона заступила такий самий документ, складений тому два роки на ім’я Клер-Мадлени Форестьє. Перша духівниця зберігається в мене і в разі протесту може стати за доказ, що воля графа де Водрека не змінилась.
Мадлена геть зблідла й дивилась на ноги. Жорж нервово крутив пальцями вуса. Хвилинку помовчавши, нотар промовив:
— Розуміється, пане, що без вашої згоди пані не може прийняти цієї спадщини.
Дю Руа підвівся й сухо сказав:
— Прошу часу поміркувати.
Нотар, посміхаючись, уклонився й ласкаво відповів:
— Я розумію, пане, ваше вагання. Мушу додати, що небіж графа де Водрека, який теж сьогодні обізнався з останньою волею свого дядька, висловив готовність шанувати її, якщо йому сплатять сто тисяч франків. На мій погляд, духівниця незаперечна, але процес наробить шелесту, а вам, певне, краще його було б уникнути. Думка людська часто буває недоброзичлива. У всякому разі, чи зможете ви дати мені відповідь до суботи?
Жорж уклонився.
— Так, пане.
Потім церемонно попрощався, пропустив попереду дружину, котра весь час мовчала, і вийшов з таким похмурим виглядом, що нотар перестав посміхатись.
Коли прийшли додому, Дю Руа з грюкотом зачинив двері й кинув капелюха на ліжко.
— Ти була коханкою Водрека.
Мадлена, скидаючи вуаль, рвучко обернулась:
— Я? О!
— Та ти ж. Жінці не лишають такого багатства, якщо вона…
Вона тремтіла й не годна була вийняти пришпильок, якими держався серпанок.
Трохи подумавши, Мадлена схвильовано мовила:
— Ти… ти… ти збожеволів… ти… Хіба ти сам… оце зараз… не надіявся… що він тобі щось лишить?
Жорж стояв коло неї і пильнував кожного її руху, як слідчий, що стежить за найдрібнішими огріхами обвинуваченого. Він сказав, підкреслюючи кожне слово:
— Так… він міг щось лишити мені… мені, твоєму чоловікові… Мені, своєму другові… розумієш… але не тобі… не тобі, своїй приятельці… не тобі, моїй дружині. Різниця величезна, ґрунтовна з погляду пристойності та громадської думки.
Мадлена й собі пильно на нього дивилась, у самі очі, глибоко й особливо, немов хотіла щось прочитати, немов хотіла викрити те невідоме в істоті, що його ніколи не осягнути і тільки прозріти в нього можна на мить хвилинами оспалості, чи безпорадності, чи неуваги, що відхиляють двері в таємничі духовні сховища. І поволі промовила:
— А по-моєму… всім теж чудним видалося б, якби він таку спадщину лишив… тобі.
Він різко спитав:
— Чому?
Вона відповіла:
— Бо…
Завагалась і сказала далі:
— Бо ти мій чоловік… бо ти, зрештою, дуже мало його знаєш… бо я приятелюю з ним дуже давно… бо його перша духівниця, складена за життя Форестьє, була вже на мою користь.
Жорж пустився ходити. Він заявив:
— Ти повинна зректися спадщини.
Вона байдуже відповіла:
— Чудово; тоді не варто чекати суботи, ми можемо зараз повідомити Ламанера.
Він спинився проти неї, і вони знову якийсь час стояли, втупивши очі в очі, силкуючись сягнути в непроникну таємницю сердець, добитись аж до коріння думки. Намагались оголити одно одному совість палким і мовчазним питанням — була то сокровенна боротьба двох істот, що, поруч живши, ніколи одне одного не знають, завжди підозрюють, догадуються та стежать, але не відають у іншому тванистих глибин душі.
І зненацька він кинув їй у лице:
— Ну, признайся, що була коханкою Водрека.
Вона знизала плечима:
— Ти дурниці плетеш… Водрек був дуже прихильний до мене, дуже… але не більше… ніколи.
Він тупнув ногою:
— Брешеш. Це неможливо.
— А все ж правда.
Він знову почав ходити й знову спинився:
— Тоді з’ясуй, чому він саме тобі лишив спадщину…
Вона відповіла недбало й незацікавлено:
— Дуже просто. Сам ти зараз казав, що в нього не було ніяких друзів, крім нас, чи, певніш, крім мене, бо він знав мене з дитинства. Мати моя була за компаньйонку в його батьків. У нас він бував часто, а що прямих спадкоємців немає, то подумав про мене. Що він трохи любив мене, це можливо. Але яку жінку так не люблять? Може, це сховане, таємне кохання й водило його пером, коли він надумав останню волю висловити, що ж тут такого? Він носив мені щопонеділка квіти.