"Це натовп мерзотників, а не військо", думав він, підходячи до вікна першого будинку, коли знайомий йому голос назвав його по імені.
Він озирнувся. З маленького вікна висовувалось гарне обличчя Несвіцького. Несвіцький, пережовуючи щось соковитим ротом і махаючи руками, кликав його до себе.
— Болконський, Болконський! Не чуєш, чи що? Йди скоріш, — кричав він.
Увійшовши до будинку, князь Андрій побачив Несвіцького і ще іншого ад'ютанта, які закушували щось. Вони поспішно звернулися до Болконського з питанням, чи не знає він чого нового. На їх настільки знайомих йому лицях князь Андрій прочитав вираз тривоги і занепокоєння. Вираз цей особливо помітний був на завжди усміхненому обличчі Несвіцького.
— Де головнокомандувач? — запитав Болконський.
— Тут, в тому будинку, — відповідав ад'ютант.
— Ну, що ж, правда, що мир і капітуляція? — питав Несвіцький.
— Я у вас запитую. Я нічого не знаю, крім того, що я насилу добрався до вас.
— А у нас, брат, що! Жах! Винюся, брате, над Маком сміялися, а самим ще гірше доводиться, — сказав Несвіцький. — Та сідай же, поїж чого-небудь.
— Тепер, князь, ні возів, нічого не знайдете, і ваш Петро Бог його знає де, — сказав інший ад'ютант.
— Де ж головна квартира?
— У Цнаймі ночуємо.
— А я так перев'ючив собі все, що мені потрібно, на двох коней, — сказав Несвіцький, — і в'юки відмінні мені зробили. Хоч через Богемські гори утікати. Погано, брат. Та що ти, мабуть нездоровий, що так здригаєшся? — запитав Несвіцький, помітивши, як князя Андрія смикнуло, ніби від дотику до лейденської банки.
— Нічого, — відповідав князь Андрій.
Він згадав у цю хвилину про недавнє зіткнення з лікарською дружиною і фурштатським офіцером.
— Що головнокомандувач тут робить? — запитав він.
— Нічого не розумію, — сказав Несвіцький.
— Я одне розумію, що все бридко, бридко і гидко, — сказав князь Андрій і пішов в будинок, де знаходився головнокомандувач.
Пройшовши повз екіпаж Кутузова, верхових замучених коней свити і козаків, що голосно розмовляли між собою, князь Андрій увійшов у сіни. Сам Кутузов, як сказали князю Андрію, знаходився в хаті з князем Багратіоном і Вейротером. Вейротер був австрійський генерал, який замінив убитого Шміта. У сінях маленький Козловський сидів навпочіпки перед писарем. Писар на перевернутої діжці, засукавши обшлаги мундира, поспішно писав. Лице Козловського було змучене — він, видно, теж не спав ніч. Він глянув на князя Андрія і навіть не кивнув йому головою.
— Друга лінія ... Написав? — продовжував він, диктуючи писарю, — Київський гренадерський, Подільський ...
— Не встигаю, ваше високоблагородіє, — відповідав писар нешанобливо і сердито, озираючись на Козловського.
Через двері чути було в цей час жваво-невдоволений голос Кутузова, який перебивався іншим, незнайомим голосом. По звуку цих голосів, через неуважність, з яким глянув на нього Козловський, по нешанобливості змученого писаря, по тому, що писар і Козловський сиділи так близько від головнокомандувача на підлозі біля діжки, і по тому, що козаки, що тримали коней, сміялися голосно під вікном будинку, — по всьому цьому князь Андрій відчував, що мало статися щось важливе і нещасливе.
Князь Андрій настійно звернувся до Козловського з питаннями.
— Зараз, князь, — сказав Козловський. — Диспозиція Багратіона.
— А капітуляція?
— Ніякої немає; зроблені розпорядження до бою.
Князь Андрій попрямував до дверей, через які чути було голоси. Але в той час, як він хотів відчинити двері, голоси в кімнаті замовкли, двері сама відчинилися, і Кутузов, з своїм орлиним носом на пухкому обличчі, став на порозі.
Князь Андрій стояв прямо проти Кутузова; але за виразом єдиного зрячого ока головнокомандувача видно було, що думка і турбота так сильно займали його, що як ніби застилали йому зір. Він прямо дивився на обличчя свого ад'ютанта і не впізнавав його.
— Ну, що, закінчив? — звернувся він до Козловського.
— Цю секунду, ваше превосходительство.
Багратіон, невисокий, зі східним типом твердого та нерухомого обличчя, сухий, ще не старий чоловік, вийшов за головнокомандувачем.
— Маю честь з'явитися, — повторив досить голосно князь Андрій, подаючи конверт.
— А, з Відня? Добре. Після, після!
Кутузов вийшов з Багратіоном на ганок.
— Ну, князь, прощай, — сказав він Багратіона. — Христос з тобою. Благословляю тебе на великий подвиг.
Обличчя Кутузова несподівано пом'якшало, і сльози виступили в його очах. Він притягнув до себе лівою рукою Багратіона, а правою, на якій було кільце, мабуть звичним жестом перехрестив його і підставив йому пухку щоку, замість якої Багратіон поцілував його в шию.
— Христос з тобою! — повторив Кутузов і підійшов до візка. — Сідай зі мною, — сказав він Болконському.
— Ваше Превосходительство, я хотів би бути корисний тут. Дозвольте мені залишитися в загоні князя Багратіона.
— Сідай, — сказав Кутузов і, помітивши, що Болконський зволікає, — мені хороші офіцери самому потрібні, самому потрібні.
Вони сіли в коляску і мовчки проїхали кілька хвилин.
— Ще попереду багато, багато всього буде, — сказав він зі старечим виразом проникливості, як ніби зрозумівши все, що робилося в душі Болконського. — Якщо з загону його прийде завтра одна десята частина, я буду Богу дякувати, — додав Кутузов, як би кажучи сам з собою.
Князь Андрій глянув на Кутузова, і йому мимоволі впали в око, у пів аршині від нього, чисто промиті збірки шраму на скроні Кутузова, де ізмаїльська куля пронизала йому голову, і його витекле око. "Так, він має право так спокійно говорити про гибель цих людей!" подумав Болконський.
— Саме тому я і прошу відправити мене в цей загін, — сказав він.
Кутузов не відповів. Він, здавалося, вже забув про те, що було сказано їм, і сидів задумавшись. Через п'ять хвилин, плавно розгойдуючись на м'яких ресорах коляски, Кутузов звернувся до князя Андрія. На обличчі його не було й сліду хвилювання. Він з тонкою насмішкуватістю розпитував князя Андрія про подробиці його побачення з імператором, про відгуки, почуті при дворі щодо кремської справі, і про деяких знайомих обом жінок.
XIV
Кутузов через свого розвідника отримав 1-го листопада звістку, що ставила армію, якою він командував майже в безвихідне становище. Вивідувач доносив, що французи в величезних силах, перейшовши віденський міст, попрямували на шлях сполучення Кутузова з військами, що йшли з Росії. Якщо б Кутузов зважився залишитися в Кремсі, то півтораста тисячна армія Наполеона відрізала б його від усіх сполучень, оточила б його сорокатисячну виснажену армію, і він був би в положенні Мака під Ульмом. Якщо б Кутузов зважився залишити дорогу, що вела на з'єднання з військами з Росії, то він повинен був вступити без дороги в невідомі краї Богемських гір, захищаючись від переважаючих сил ворога, і залишити всяку надію на з'єднання з Буксгевденом. Якщо б Кутузов зважився відступати по дорозі з Кремса в Ольмюц на з'єднання з військами з Росії, то він ризикував бути випередженим на цій дорозі французами, які перейшли міст у Відні, і таким чином бути вимушеним прийняти бій на поході, з усіма обтяженнями і обозами, і маючи справу з ворогом, який втричі перевершував його чисельне і оточував його з двох сторін.
Кутузов обрав цей останній вихід.
Французи, як доносив лазутчик, перейшовши міст у Відні, посиленим маршем йшли на Цнайм, що лежав на шляху відступу Кутузова, попереду його більш ніж на сто верст. Досягти Цнайму перш французів — означало отримати велику надію на порятунок армії; дати французам попередити себе в Цнайму — означало напевно піддати всю армію ганьби, подібної Ульмської, або загальної загибелі. Але попередити французів з усією армією було неможливо. Дорога французів від Відня до Цнайму була коротше і краще, ніж дорога руських від Кремса до Цнайму.
У ніч отримання звістки Кутузов послав чотирьохтисячний авангард Багратіона направо горами з Кремсько-цнаймскої дороги на віденсько-цнаймську. Багратіон повинен був пройти без відпочинку цей перехід, зупинитися лицем до Відня і задом до Цнайму, і якщо б йому вдалося попередити французів, то він повинен був затримувати їх, скільки міг. Сам же Кутузов з усіма обозами рушив до Цнайму.
Пройшовши з голодними, роззутими солдатами, без дороги, по горах, в бурхливу ніч сорок п'ять верст, розгубивши третю частину відсталими, Багратіон вийшов в Голлабрун на віденсько-цнаймську дорогу кількома годинами раніше французів, що підходили до Голлабруну з Відня. Кутузову треба було йти ще цілу добу з своїми обозами, щоб досягти Цнайму, і тому, щоб врятувати армію, Багратіон повинен був з чотирма тисячами голодних, змучених солдат утримувати протягом доби всю ворожу армію, яка зустрілася з ним в Голлабруне, що було, очевидно, неможливо. Але дивна доля зробила неможливе можливим. Успіх того обману, який без бою віддав віденський міст в руки французів, спонукав Мюрата намагатися обдурити так само і Кутузова. Мюрат, зустрівши слабкий загін Багратіона на цнаймській дорозі, подумав, що це була вся армія Кутузова. Щоб безсумнівно розчавити цю армію, він чекав відстали по дорозі з Відня війська і з цією метою запропонував перемир'я на три дні, з умовою, щоб ті й інші війська не змінювали своїх положень і не рушали з місця. Мюрат запевняв, що вже йдуть переговори про мир і що тому, уникаючи непотрібного пролиття крові, він пропонує перемир'я. Австрійський генерал граф Ностіц, що стояв на аванпостах, повірив словам парламентера Мюрата і відступив, відкривши загін Багратіона. Інший парламентер поїхав в російський ланцюг оголосити ту же звістку про мирні переговори і запропонувати перемир'я російським військам на три дні. Багратіон відповідав, що він не може приймати чи не приймати перемир'я, і з донесенням про зроблену йому пропозицію послав до Кутузова свого ад'ютанта.
Перемир'я для Кутузова було єдиним засобом виграти час, дати відпочити змученому загону Багратіона і пропустити обози і артилерію (рух яких було приховано від французів), хоча один зайвий перехід до Цнайму. Пропозиція перемир'я давало єдину і несподівану можливість врятувати армію. Отримавши цю звістку, Кутузов негайно послав генерал-ад'ютанта Винценгероде, який перебував при ньому, в ворожий табір.