Люди вже наближають тисячолітнє царство. Коти й пацюки! Подумай лишень, люба! От яка сила в добрості. Треба буде купити й нашим діткам якихось тваринок. Хай змалку привчаються бути добрими до собак, до котів, навіть до пацюків, так, до пацюків і до гарненького щиглика в клітці.
— Але ж пам’ятаєш, як сказано у Блейка [24], — відмовила йому дружина, що сиділа поруч:
В клітці пташку ув’язниш —
Бога тяжко прогнівиш.
— Не тоді, коли бути до них справді доброму, люба. Я негайно скажу купити кролів і канарку чи й парочку, і… якої породи собачку ти б воліла для наших діток, щоб бавилися з нею, рибонько?
"Рибонька" глянула на чоловіка, безмежно вдоволеного з власної добрості, і побачила саму себе ще молоденькою сільською вчителькою, що божествила Еллу Вілер Вілкокс [25] та лорда Байрона і мріяла написати власні "Пісні жаги", а як приїхала до Топіки, життя примусило її вийти за цього статечного, огрядного діловика, що з такою втіхою дивився, як коти й пацюки повзуть одне за одним по туго натягненій линві, і навіть гадки не мав, що це його дружина — та пташка, про яку сказано в Блей-кових рядках.
— Ну, пацюки й самі гидота, — казала міс Мерль Мерівезер. — Та гляньте, як він держить своїх котів! Я напевно знаю, що за ці два тижні здохло троє. Звісно, це вуличні коти, але ж і то живі створіння. А найдужче губить їх отой бокс.
"Котячий бокс", що мав надзвичайний успіх у публіки, Дак-ворт завжди показував наостанку. Двох котів у малесеньких боксерських рукавичках випускали на стіл для "товариського матчу". Звичайно, ті коти, котрі виступали з пацюками, були для боксу надто замучені й залякані. На матч Дакворт випускав ще свіжих, повних снаги, поки вони не втрачали її або не здихали, заслабнувши. Для глядачів це була прекумедна картина — іграшковий бій між чотириногими створіннями, що ніби перекривляли геройський спорт вищих двоногих істот, — людей.
Та для котів це були не іграшки. Перед самим виступом їх дратували, щоб вони загризлись по-справжньому, і аж тоді випускали на стіл. Отож в ударах, що вони завдавали один одному, були справжня злість, біль і страх. Рукавички скоро злітали, і коти, вчепившись один в одного, дряпалися та кусалися, мов скажені; коли спускали завісу, по сцені аж клапті шерсті літали. Публіку цей "несподіваний" фінал тішив найдужче, і вона сміялася та плескала, поки завісу піднімали знов і ніби ненароком показували їй Дакворта з помічником, що обмахували забіяк рушниками, немов справжніх боксерів.
Коти страшенно нівечили один одного, рани, що майже суціль укривали їх, не встигали гоїтись, загноювались, і незабаром вони або здихали, або робилися такі замучені, що вже не годні були напасти й на пацюків. Тоді їх пускали на линву з обпоєними й виголодженими пацюками, що вже не могли втекти, бо були напівдохлі. А публіка — "оті дубові голови", як казала міс Мерль Мерівезер, — реготала до нестями й аплодувала "Даквортовим ученим котам і пацюкам", як вельми повчальному видовищу!
Один великий шимпанзе, що якийсь час виступав із Майклом у тій самій програмі, не любив одягатись. Ніби кінь, що не дається загнуздати себе, а вже загнузданий — зовсім не зважає на гнуздечку, так і той шимпанзе відбивався, поки його одягали, а коли вже вдягли, спокійно виходив на сцену й виконував свій номер. Уся морока була в тому, щоб його вдягти. Робили це аж утрьох — власник шимпанзе й двоє підсобних робітників. Тварину доводилося підтягувати за шию до вбитого в стіну гака, так що вона душилась — дарма що хазяїн давно повибивав їй передні зуби.
Навіть не знаючи про всю ту жорстокість, Майкл її відчував. І приймав, як неминучу — як приймав світло й темряву, жалючий мороз на холодному вітряному пероні й таємничий Інший Світ, що його він знав уві сні та під час співу, або не менш таємниче небуття, у якому потонули плантація Меріндж, кораблі, моря, люди й сам стюард.
РОЗДІЛ XXXIII
Два роки їздив Майкл по Сполучених Штатах і співав, добуваючи собі славу, а Джекобові Гендерсону багатство. Без ангажементу вони не лишались ніколи. Майклів успіх був такий великий, що Гендерсон навіть відхиляв вельми почесні запрошення на гастролі до Європи. Єдина перерва у виступах була тоді, коли Гендерсон захворів у Чикаго на черевний тиф.
Для Майкла настала тримісячна відпустка, яку він перебув хоч і в добрих умовах, але знов же в’язнем — у псарні дресиру-вального закладу Малкечі. Той Малкечі, один із найздібніших учнів Гаріса Колінза, став учителевим конкурентом, відкривши в Чикаго подібну до Колінзової школу, де панували така сама абсолютна чистота, гігієна й науково обґрунтована жорстокість. Майкла добре годували, утримували охайно, однак, сидячи знудьгованим в’язнем у своєму боксі, він мимохіть відчував довколишню атмосферу мук і жаху, у якій наламували тварин на потіху людям.
Малкечі раз у раз виголошував афоризми власного виробу — приміром, такі: "Повірте мені, коли тварини не скориш болем, то її не скориш нічим. Біль — єдиний учитель"; "Як можна відучити коня хвицатись, то можна відучити й лева кусатись"; "Тварин не приборкують пір’яним віничком. Що товщий череп, то грубшого треба дрюка"; "Словами звірям не доведеш нічого, тут треба кия"; "Щира любов між приборкувачем і твариною? Це вигадки для репортерів, синку. Я визнаю тільки міцну палицю, та ще й із залізним кінцем"; "Певне, що можна домогтися, щоб звірі їли у вас із рук. Тільки треба пильнувати, щоб вони не з’їли вам і рук. А найкращий засіб проти цього — постріл сліпим набоєм у писок".
Бували дні, коли на арені розлючений рик і болісне виття зливалися в суцільне ревище, і всі звірі до останнього, розтривожені ним, бунтувались по своїх клітках. Малкечі хвалився, що може приборкати будь-якого звіра, а тому до нього раз у раз привозили найнепокірливіших. Вважали, що він може дати раду там, де не спромоглись інші, і Малкечі, безстрашний, кмітливий і жорстокий, весь час справджував ту репутацію ділом. Він не страхався нічого і коли вже зрікався чогось домогтися, то це було останнє слово. Такій тварині судилося довіку жити в клітці, у самотинному ув’язненні, без кінця ходити з кута в кут, лютувати на всіх людей і своїм ревом жахати й тішити відвідувачів звіринця.
За ті три місяці, що Майкл пробув у закладі Малкечі, трапились два особливо тяжкі випадки. Певна річ, там і щодня в робочі години лунав болісний вереск звичайних, більш-менш "слухняних" ведмедів, левів і тигрів, що їм силою вбивали в голови покору, або слонів, що їх підіймали краном, навчаючи стояти на голові, чи шпигали рожном, щоб вони грали на великому барабані. Але ті два випадки були над звичай тяжкі й сповнили всіх тварин страхом і пригніченням — такими, як мусить зазнавати людина перед брамою пекла, чуючи лемент мордованих там грішників.
Першим був великий бенгальський тигр. Народжений і вирослий на волі, в дикій пущі, натурою й відвагою володар над усіма живими істотами, навіть над своїми братами-тиграми, він кінець кінцем потрапив у біду. З пастки в тісну клітку, на слоновій спині, у залізничному вагоні, у пароплавному трюмі, через суходоли й моря — такий був його шлях, усе в тій самій тісній клітці, до дресирувальної школи Малкечі. Багато приборкувачів оглядали його, але купити не зважувались. Лиш Малкечі не злякався. Він сам спалахнув бойовим запалом, угледівши цього величного смугастого котяру. Звір, що жив у його душі, зажадав двобою й перемоги. І перший урок, даний тигрові, означав два тижні пекла — для самого тигра й для всіх тварин у школі.
Тигр, якому дали назвисько Бен-Грім, прибув до Чикаго нескорений і непримиренний, тільки майже паралізований за два місяці без руху в тісній клітці. Малкечі слід було б узятись до діла одразу, та він згаяв два тижні, бо саме одружився й справляв медовий місяць. А за цей час випущений у велику клітку з бетону й заліза Бен-Грім відновив силу й ще лютіше зненавидів двоногих створінь, що були такі мізерні супроти нього, але підступом і хитрістю зуміли так міцно його ув’язнити.
Отож того ранку, коли перед ним розверзлося пекло, він був готовий і жадав зустріти всіх ворогів. І вони прийшли, озброєні арканами, залізними вилами й своїми підступами. П’ятеро їх повкидали зашморги арканів крізь ґрати в клітку. Тигр гарчав і відбивав мотузи лапами; хвилин із десять він ще був величним і неприступним звіром, сильнішим за цих нікчемних двоногих створінь у всьому, опріч властивих їм хитрощів і терплячки. А потім йому набридло відкидати ці неживі мотузи, і він спинився та загарчав на людей, не помічаючи, що потрапив однією задньою лапою в зашморг. За мить той зашморг спритно піднято залізним гаком вище, і він затягся на лапі, в’ївшись тигрові в тіло й уразивши його гордість. Він заревів і почав шалено метатись по клітці. Люди насилу вдержували аркана, що виривався їм із рук, аж обпікаючи долоні. Та вони то попускали мотуз, то вибирали назад, поки такий самий зашморг затягся на передній лапі в тигра — той і незчувся як. Звір заборсався стократ шаленіше. Але він був дурний і нетерплячий. А люди були мудрі й терплячі, і кінець кінцем йому зашморгнули третю, а потім і четверту лапу. Тигр ганебно впав на бік, і люди гуртом підтягли його до ґрат, аж лапи, найгрізніша його зброя після жахливих іклатих щелеп, ганебно вистромились надвір.
А потім нікчемне двоноге створіння — Малкечі — насмів зухвало ввійти в клітку й підступити до тигра. Той рвонувся, щоб стрибнути на людину, але зашморги міцно тримали його лапи, витягнені між ґратами назовні. А Малкечі став — насмів стати — біля нього навколішки й накинув п’ятого зашморга йому на шию. І голову його підтягли до ґрат, уже безпорадну, як і лапи. Далі Малкечі обмацав йому голову, вуха, навіть писок, сягаючи руками за дюйм від страшних іклів; а тигр не міг удіяти нічого, тільки гарчав та рикав, та й то насилу, бо зашморг на шиї душив його.
Тремтячи не зі страху, а з люті, Бен-Грім мусив дозволити, щоб на шию йому надягли грубого, широкого шкіряного нашийника, до якого була прив’язана міцна й довга линва. Потім Малкечі вийшов із клітки, і зашморги з тигрових лап та шиї один по одному спритно постягали. І знов, після такого тяжкого знущання, він опинився на волі — у межах клітки.