— Ах, — сказала вона, підходячи ближче. — Тут так темно, що мені здалося... А це просто лантухи з ганчір'ям і труби для опалення. — І вона скривилася.
Дідеріх напосівся на робітниць, які, всупереч правилам, відпочивали на лантухах. Багато хто з них, ледве закінчивши працювати, вже взялися за плетіння, інші їли.
— Цього ще не було! — сопів він. — Грітися на мій кошт! Геть!
Вони неквапом підвелися, без слів протесту, без обурення на обличчі, і пішли до виходу повз незнайому даму, з тупою цікавістю повертаючи до неї голову; ніби отара, важко ступали вони в своїх чоловічих черевиках, оповиті випарами, в яких жили. Дідеріх пильним поглядом супроводив кожну до виходу.
— Фішере! — раптом крикнув він. — Що це у тої товстулі під хусткою?
Механік із своєю двозначною посмішкою виклав:
— Вона при надії, бо чогось чекає.
Дідеріх незадоволено відвернувся.
— Я вже думав, що вона спіймалася, — вияснив він Густі. — Річ у тім, що вони крадуть ганчір'я. Так, так. Вони шиють з нього дитячу одіж.
Густа гидливо зморщилася, на що Дідеріх зауважив:
— Що ж, для пролетарських дітей це навіть занадто добре!
Кінчиками пальців у рукавичці Густа піднесла з підлоги клапоть. Раптом Дідеріх схопив її руку і жадібно поцілував те місце, де застібається рукавичка. Вона злякано оглянулася.
— Ах так, усі вже пішли. — Вона самовпевнено засміялася, — Я зразу зміркувала, навіщо ви залишилися на фабриці.
Дідеріх з викликом подивився на неї.
— Ну, а ви? Навіщо ви взагалі прийшли сьогодні? Певно, зрозуміли, нарешті, що я таки чогось вартий? Що й казати, ваш Вольфганг... Не кожен зумів би так виставити себе на посміховище, як він недавно на суді.
На це Густа з обуренням відповіла:
— Та ви вже мовчіть. Ви ніколи не будете такою вихованою людиною, як він.
Але її очі говорили інше. Дідеріх бачив це. Він збуджено засміявся.
— Дуже ви йому потрібні! Знаєте, як він на вас дивиться? Як на горщик з ковбасою й капустою, а я щоб мішав у ньому!
— Ви брешете, — із зневагою сказала Густа, але Дідеріх уже розпалився.
— Для нього, бачте, в горщику занадто мало ковбаси і капусти. Спершу він, звичайно, думав, що ви одержали в спадщину мільйон. Але за п'ятдесят тисяч такої вихованої людини не візьмеш.
Тут Густа скипіла. Дідеріх аж відсахнувся, з таким гнівом вона глянула на нього.
— П'ятдесят тисяч! Чи ви з глузду з'їхали? І я маю це слухати! Коли у мене в банку в найпевніших паперах лежать чистих триста п'ятдесят тисяч! П'ятдесят тисяч! Та я до суду запізву того, хто оповідає про мене такі ганебні речі! — На очах у неї були сльози; Дідеріх, затинаючись, попросив пробачення. — Ах, облиште... — і Густа піднесла до очей хусточку, — Вольфганг добре знає, на що він може розраховувати. Але ви самі, ви повірили цій брехні! Тому ви й поводилися так нахабно! — скрикнула вона. Рожеві подушечки на її обличчі тремтіли від гніву, а маленький кирпатий ніс зовсім побілів.
Дідеріх набрався духу.
— Це доводить, що я вас уподобав і без грошей, — багатозначно сказав він.
Густа кусала губи.
— Хто його знає, — сказала вона, дивлячись на нього спідлоба, сердито і непевно. — Для таких людей, як ви, п'ятдесят тисяч теж гроші.
Він узяв за доречне помовчати. Вона вийняла із своєї золотої торбинки пудреницю і сіла.
— Дивіться, я через вас просто на себе не схожа! — Але вона вже знову сміялася. — Може, ви ще не все показали мені на вашій так званій фабриці?
Він поважно кивнув головою.
— Знаєте, на чому ви сидите?
— Авжеж, на лантуху з ганчір'ям!
— Але на якому! В цьому кутку, за мішками, я застукав якось робітника з дівчиною, коли вони... Ну, ви розумієте... Звичайно, обоє вилетіли з фабрики, а увечері, так, того самого вечора... — він підняв пузвеликого пальця, в очах його майнув святобливий дрож, — хлопець був застрелений, а дівчина збожеволіла.
Густа схопилася.
— Так це?.. Ах, боже мій, це й був той робітник, який подражнив вартового?.. Значить, за цими мішками вони?..
Її очі бігали по мішках, начебто шукаючи на них слідів крові. Вона наблизилася до Дідеріха. Раптом вони глянули одне одному в очі; в розширених зіницях був той самий небезпечний дрож — чи то блуду, чи то містичного жаху. Вони шумно дихали одне одному в обличчя. Густа на секунду заплющила очі; і відразу вони обоє гепнулися на мішки, сплелися в клубок, впали на підлогу і покотилися по темному приміщенню; борсаючись, вони сопіли і часто дихали, як потопаючі.
Густа перша вибралася з темряви. Ногою, за яку він хотів затримати її, вона вдарила його в обличчя і вискочила з цеху, аж загриміло. Дідеріх теж сяк-так виліз слідом за нею, і вони стояли одне проти одного і відсапувалися. Густині груди, Дідеріхів живіт ходили ходором. До неї першої повернувся дар мови.
— Це ви з якоюсь іншою спробуйте! І як я тільки дозволила? — І ще з більшим роздратуванням: — Я ж вам сказала, що у мене триста п'ятдесят тисяч! — Дідеріх зробив рух рукою, щоб пояснити, що визнає свою помилку, але Густа скрикнула: — А який у мене вигляд! Невже так я піду по місту? — Він знову злякався і безпорадно засміявся. Вона тупнула ногою. — Невже у вас щітки нема? — Він слухняно рушив до дверей; Густа крикнула йому вслід: — Глядіть, щоб ваші сестри нічого не помітили! Бо завтра про мене говоритиме все місто! — Але він пішов тільки до контори. Коли він повернувся, Густа знову сиділа на лантуху, затуливши обличчя руками, і крізь її милі товсті пальчики текли сльози. Дідеріх постояв, послухав, як вона плаче, і раптом заплакав сам. Він дбайливо, ніби втішаючи, зчищав з неї порох.
— Нічого ж не сталося, — повторював він.
Густа підвелася.
— Цього ще бракувало, — і вона зміряла його іронічним поглядом.
Тоді і Дідеріх набрався духу.
— Вашому нареченому, гадаю, про це не треба знати, — зауважив він.
А Густа:
— А хоч би навіть і дізнався, — і закусила при цьому губу.
Вражений цією відповіддю, він далі мовчки чистив щіткою спершу Густу, потім себе, тим часом як вона обсмикувала на собі плаття.
— Ну, ходімо! — сказала вона. — На паперову фабрику мене тепер не скоро заманять.
— Хто зна, — сказав він. — Що ви кохаєте свого Бука — в це я вже більше не вірю.
— Ні, кохаю! — поквапливо вигукнула Густа. І відразу ж запитала: — А це що таке?
Дідеріх пояснив:
— Це промивальний шаплик, жолобами проганяється ганчір'я; гудзики і таке інше лишається, як бачите. Робітники, звичайно, знову не прибрали.
Вона кінчиком парасолі покопирсала в купі; він додав:
— За рік у нас назбирується кілька мішків покидьків.
— А це що? — запитала Густа, швидко схопивши щось блискуче.
Дідеріх широко розплющив очі.
— Діамантова шпінка! — Вона підняла її до світла. — І навіть справжня! Якщо ви часто знаходите такі речі, то ваше підприємство не таке вже невигідне!
— Доведеться її віддати! — нерішуче сказав Дідеріх.
Вона засміялася.
— А кому? Адже покидьки належать вам.
Він теж засміявся.
— Але не діаманти. Ми дізнаємося, хто приставив цю партію.
Густа подивилася на нього спідлоба.
— А ви великий дурень! — сказала вона.
Він відповів переконано:
— Ні! Я просто чесна людина.
На це вона тільки знизала плечима, а потім скинула рукавичку і приклала діамантову шпінку до мізинця.
— Її треба вставити в перстень! — вигукнула вона, наче пройнята раптовою думкою, поринула в споглядання своєї руки і зітхнула: — Ну, хай її знайде хто інший! — і несподівано кинула шпінку назад до ганчір'я.
— Ви збожеволіли! — Дідеріх нахилився і, не зразу побачивши діамант, сопучи опустився навколішки, поквапливо розкидав ганчір'я. — Ну, дякувати богові! — Він простяг їй діамант; але Густа не взяла його.
Хай він краще попаде робітникові, який уранці перший побачить його. Він уже покладе його собі до кишені, можете бути певні, він не такий дурний.
— Я теж, — мовив Дідеріх. — Напевне, його просто викинули б. За таких обставин я можу не вважати за некоректне... — Він знову приклав діамант до її мізинця. — Хай це буде навіть некоректно, але діамант вам личить.
Густа здивовано спитала:
— Хіба ви хочете мені його подарувати?
Він промимрив:
— Ви ж його знайшли, то ж я повинен...
Тут Густа зраділа:
— Це буде мій найкращий перстень.
— Чому? — з боязкою надією спитав Дідеріх.
Густа відповіла ухильно:
— Так, узагалі. — І, кинувши на нього швидкий погляд: — Бо він нічого не коштує, розумієте?
Дідеріх почервонів, і вони, кліпаючи, подивилися одне одному в очі.
— Ах, боже мій! — раптом вигукнула Густа. — Мабуть, страшенно пізно. Вже сьома? Що ж я скажу мамі?.. Я знаю, я скажу їй, що знайшла діамант у лахмітника, а він думав, що це неправдивий, і взяв тільки п'ятдесят пфенігів! — Вона відкрила золоту торбинку і опустила туди шпінку. — Ну, до побачення... Але на кого ви схожі! Поправте принаймні краватку!
І вона сама взялася за це. Він відчув її теплі руки у себе на шиї; її вогкі, пухкі губи ворушилися так близько від нього. Йому стало жарко, він затамував подих.
— Ось так, — сказала Густа і рішуче попрямувала до виходу.
— Я тільки погашу газ, — гукнув він їй услід. — Заждіть!
— Я жду, — відповіла вона з-за дверей, але коли він вийшов на подвір'я, її вже не було.
Він розгублено замкнув фабрику, голосно розмовляючи сам з собою:
— Спробуй-но тепер розгадати: це інстинкт чи розрахунок? — І він стурбовано похитав головою над вічною загадкою втіленої в Густі жіночності.
Можливо, говорив сам собі Дідеріх, що з Густою у нього справа йде на лад, хоч, правду кажучи, поволі. Події, що відбулися навколо процесу, справили на неї враження, але ще недостатнє. І Вульков не подавав про себе звістки. Після багатонадійного кроку урядового президента в Товаристві воїнів Дідеріх уперто чекав чогось дальшого; може, той наблизить його до себе, довірить якесь важливе доручення — він сам не знав, що і як. Це могло статися на балу в "Гармонії"; інакше, чому б сестрам дали ролі в п'єсі президентової дружини? Але все це тривало занадто довго, а Дідеріх жадав діяльності. Це був час, повний тривоги й прагнення вперед. Надії, перспективи, плани так і розпирали його мозок; на початку кожного дня хотілося здійснити все це зразу; але день минав, не приносячи нічого нового. Дідеріха опанувала потреба рухатися. Не раз він, замість того щоб зайти до погрібця, ішов гуляти, без мети, за місто, чого раніше з ним не було.