Гро-Аленові було три роки. Побачивши свою миску, до якої треба було тільки простягти руку, узяв її і, не встаючи з ліжка, поставив миску собі на коліна, затиснув у руці ложку і теж заходився їсти.
Жоржетта не чула нічого. Її голос, здавалося, переливався у згоді з коливанням її мрій. Її широко розкриті очі, що дивилися вгору, були божественні. Хоч що б було над головою в дитини, — стеля чи склепіння, — в її очах завжди відсвічує небо.
Рене-Жан, скінчивши, пошкріб ложкою дно миски і сказав з гідністю:
— Я виїв свій суп.
Це вивело Жоржєтту з замріяності.
— Пупуп, — сказала вона.
І, побачивши, що Рене-Жан уже поїв, а Гро-Ален їсть, теж узяла миску, що стояла біля неї, і стала їсти, підносячи ложку частіше до вуха, ніж до рота.
Часом вона відмовлялася від цивілізації і їла пальцями.
Гро-Ален, за прикладом свого брата, вишкріб дно миски, потім кинувся до Рене-Жана, і вони стали бігати по кімнаті.
II
Раптом унизу надворі почулися з боку лісу звуки ріжка — суворі й владні. Зверху, з висоти башти, відгукнулась сурма. Цього разу ріжок питав, а сурма відповідала.
Вдруге заграв ріжок і вдруге озвалась сурма.
Потім знизу, від узлісся, пролунав далекий, але виразний голос:
— Розбійники, здавайтесь. Якщо ви не здастеся до заходу сонця, ми будемо штурмувати.
Другий голос, схожий більше на рев, відповів:
— Штурмуйте!
Голос знизу продовжував:
— Постріл з гармати за півгодини до штурму буде останнім попередженням.
А голос зверху повторив:
— Штурмуйте.
Людські голоси не доходили до дітей, але звуки ріжка й труби розносяться вище й далі. При першому ж звукові ріжка Жоржетта перестала їсти й витягнула шийку, прислухаючись. При звуках сурми вона поклала ложку. При другому сигналі ріжка вона підняла правий вказівний пальчик і стала помахувати ним, відзначаючи переливи й перерви в звуках ріжка та сурми. Коли сурма й ріжок замовкли, вона задумалася з піднятим у повітря пальчиком і пролепетала неголосно:
— Мізика.
Вона хотіла, певно, сказати: музика.
Двоє старшеньких не звернули уваги на переговори труби й ріжка. Всю їхню увагу привертало спостерігання мокриці, яка лізла на підлозі. Гро-Ален перший побачив її і закричав:
— Звірятко!
Рене-Жан підбіг до нього.
Гро-Ален спитав:
— Воно кусається?
— Не вбивай його, — сказав Рене-Жан.
І обидва заходилися розглядати мандрівницю.
Жоржетта тимчасом доїла суп і шукала очима своїх братів. Рене-Жан та Гро-Ален були в заглибині біля вікна, нахилившись над мокрицею, торкаючись головами одне одного. Вони затаїли віддих, щоб не сполохати "звірка", який спинився і не ліз далі, мало задоволений з такої уваги.
Жоржетта, побачивши, що брати щось розглядають, і собі схотіла подивитися. Їй не легко було добратися до них, проте вона зважилася. На дорозі було багато перешкод. На підлозі валялося чимало речей: то перекинута табуретка, то купа паперу, а далі порожні ящики, нагромадження усякої всячини, і все це треба було обходити, як човен обходить підводні камені.
Найперше треба було вилізти з колиски. Потім вона пустилися між рифами, пробираючись у вузьких проходах, відіпхнула дорогою табуретку, проповзла між двома скринями, перелізла через товстючу зв’язку паперів, на силу видряпавшись нагору з одного боку і скотившись з другого, і врешті вибралася, як сказав би моряк, у чисте море, тобто досить вільний від речей простір кімнати, де їй не загрожували більше ніякі небезпеки. Тут вона сміливо рушила далі, перейшла цей простір на чотирьох з швидкістю кошеняти і наблизилась до вікна. Але тут натрапила на серйозну перешкоду: велика драбина, що лежала під стіною, закривала віконну заглибину, утворюючи ніби мис між Жоржеттою і її братами. Вона спинилась і, подумавши трохи, вирішила, що робити: схопившись своїми рожевими пальчиками за один із щаблів, — вони були тепер вертикальні, бо ж драбина лежала на боці, — спробувала підвестися на ноги, але впала. Спробувала ще раз і знову впала. За третім разом їй удалося встати. Тоді вона заходилася пробиратись вздовж драбини від щабля до щабля, хапаючись за них обома руками. Дійшовши до кінця, вона поточилась, але, схопившись рученятами за кінець величезного стояка драбини, випросталась, обійшла мис, глянула на Рене-Жана та Гро-Алена і засміялась.
III
Рене-Жан підвів голову і теж засміявся до Жоржетти, а за ним став сміятися і Гро-Ален.
Жоржетта підсіла до братів.
Мокриця, скориставшись тим часом, коли вони сміялися, зникла. Та настали інші цікаві події.
Насамперед з’явилися ластівки.
Певно, десь близько були під виступом даху їхні гнізда, і присутність дітей їх турбувала. Описуючи в повітрі великі кола, вони пролітали зовсім близько біля вікна, їхнє ніжне весняне щебетання привернуло увагу дітей.
Мокрицю враз забули. Жоржетта показала пальчиком на ластівок і скрикнула:
— Тата.
Рене-Жан поправив її:
— Ех ти, мала. Треба казати птаська, а не тата.
— Тася, — сказала Жоржетта.
І всі троє розглядали ластівок.
Потім влетіла бджола.
Влетіла з великим шумом, гула голосно і немов казала: "От і я! Оце побувала у троянд, а тепер прилетіла відвідати дітей. Що тут діється?"
Бджола — це господиня: вона співає, а іноді й бурчить.
Як тільки бджола влетіла, троє малюків не відводили від неї очей. Бджола облетіла всю бібліотеку, заглянула в усі закутки, літаючи з таким виглядом, наче була дома, в своєму власному вулику. Відвідала, крилата й співуча, всі шафи, заглядаючи крізь скло на заголовки книг, немов уміла читати. Закінчивши свій огляд, полетіла.
— Пішла до себе додому, — сказав Рене-Жан.
— Це теж звірятко, — сказав Гро-Ален.
— Ні, — заперечив Рене-Жан, — це муха.
— Муха, — повторила Жоржетта.
Гро-Ален, що знайшов на підлозі шворку з вузлом на кінці, узяв її за другий кінець між пальці і став крутити круг себе, з глибокою увагою дивлячись на її рух.
Жоржетта, що знову перетворилася на чотириногу істоту, пустившись далі в звивисту подорож, натрапила на підлозі на старе крісло із поїденою міллю оббивкою, крізь дірки в якій стирчав кінський волос. Вона спинилася біля крісла, розширюючи дірки і зосереджено витягаючи з них волос.
Раптом вона підняла палець, що означало: "Слухайте".
Обидва хлопці повернули голови.
Знадвору почувся неясний і далекий гуркіт. Мабуть, нападаючий табір провадив якісь стратегічні переміщення в лісі: іржали коні, били барабани, стукали колесами зарядні ящики, бряжчали ланцюги, перегукувалися військові ріжки, — ця суміш воєнних звуків зливалася в якусь гармонію. Діти слухали, як зачаровані.
— Це бозя гримить, — сказав Рене-Жан.
ІV
Шум ущух.
Рене-Жан лишився задумливим.
Як складаються думки в цих маленьких головах? Які таємничі рухи стаються в їхній такій невиразній, ще й короткій пам’яті? Може, в мозку цієї любої замисленої голівки сплив спогад про якийсь незвичайний, подібний до теперішнього шум у той час, коли лежав він у ліжку і бачив над собою чиюсь ніжну усмішку, якої він не бачить більше. Рене-Жан прошепотів:
— Мама.
— Мама, — сказав Гро-Ален.
— Мма, — сказала Жоржетта.
Згодом Рене-Жан став стрибати по кімнаті.
Побачивши це, Гро-Ален заходився стрибати й собі.
Гро-Ален переймав усі рухи й жести Рене-Жана. Жоржетта — менше. Трилітні копіюють чотирилітніх, але двадцятимісячні зберігають свою незалежність.
Жоржетта лишилася сидіти, проказуючи час від часу одне слово. Жоржетта не вміла говорити цілі фрази.
Це була мислителька, що висловлювалась апофегмами[122]. Мова її була односкладова.
Однак через деякий час приклад хлопців заразив її, і вона, кінець кінцем, спробувала робити, як її брати. Три пари маленьких босих ніжок заходилися танцювати, бігати й тупотіти по старому запорошеному паркету, під суворими поглядами мармурових бюстів, на які Жоржетта час від часу скоса поглядала, бурмочучи:
— Люма.
В мові Жоржетти "люма" звалося все, що нагадувало людину, але не було нею. Дитина уявляє собі істоти тільки перемішані з привидами.
Жоржетта більше падала, ніж ходила, стараючись не відставати від братів, тому просувалася охочіше на чотирьох.
Раптом Рене-Жан підбіг до вікна, підняв голову, потім враз опустив її і сховався за виступ віконної ніші. Він помітив, що хтось на нього дивиться. Це був солдат із табору синіх, розташованого на плато. Користуючись перемир’ям і до певної міри порушуючи його, він наважився підійти аж до краю рову, звідти видно було, що робиться в бібліотеці.
Побачивши, що Рене-Жан ховається, Гро-Ален сховався й собі. Він притулився до нього, а тоді Жоржетта заховалася за ними. Вони притаїлися тихо й мовчали. Жоржетта навіть приклала пальчик де губ. Через деякий час Рене-Жан рискнув виткнути голову: солдат ще був там. Рене-Жан знову швидко нахилив голову. І троє малят не сміли й дихнути. Так тривало досить довго. Врешті цей страх набрид Жоржетті, вона набралася сміливості й виглянула. Солдата вже не було. Вони заходилися бігати й гратися.
Хоч Гро-Ален був наслідувачем і шанувальником свого брата, проте мав свою спеціальність — знахідки. Його брат і сестра побачили раптом, що він гасає по кімнаті, тягаючи візок на чотирьох колесах, який звідкись витяг.
Цей візок для ляльки цілі роки валявся тут, запорошений і забутий, у доброму сусідстві з книгами геніїв і бюстами мудреців. Можливо, це була одна з тих іграшок, якими в дитинстві грався Говен.
Гро-Ален зробив з своєї шворочки батіжок і став ним ляскати. Він дуже пишався. Такі вже винахідники: коли не відкривають Америки, відкривають візок. Так завжди буває.
Та треба було поділитись знахідкою. Рене-Жан хотів запрягтися в візок, а Жоржетта — сісти в нього.
Коли вона влізла туди, Рене-Жан став конем, Гро-Ален — кучером.
Але кучер не знав свого діла, кінь став вчити його.
Рене-Жан кричав Гро-Аленові:
— Кажи: Но!
— Но! — повторив Гро-Ален.
Візок перекинувся. Жоржетта впала і закричала.
Їй дуже хотілось поплакати.
— Перестань, — сказав Рене-Жан, — ти ж уже велика.
— Я велика, — пролепетала Жоржетта.
І втішилась тим, що доросла.
Під вікнами знадвору був досить широкий карниз. Цілий шар пороху, нанесеного з плато, вкривав його. Дощі зробили з цього пороху знову землю, вітер приніс сюди насіння, і зернятко одної колючої кущової рослини, так званої "лисячої шовковиці", пустило ростки на цьому клаптику грунту. Був серпень, кущик був укритий ягодами, і одна гілочка пройшла у вікно, звішуючись майже до підлоги.
Гро-Ален, що відкрив спочатку мотузку, а потім візок, відкрив і ці ягоди.