Пустити гроші в обіг, ввійти у світ великих фінансових тузів, збільшити капітал, стати справжнім мільйонером — було б зовсім непогано.
Для прикладу, в Коста-Ріці тільки-но почалася широка торгівля кавою, там нагребеш тонни золота. Одне слово, поживемо — побачимо.
Та й, зрештою, це зараз не має особливого значення. Буде ще час подумати. Головне те, що найважче залишилося позаду. Пограбувати Рантена, зникнути разом із Дюрандою — ото було діло! Воно облагоджене. Все інше — дрібниці. Відтепер ніякої перешкоди. Боятись теж нічого. Не може трапитись щось несподіване. Він добудеться до берега вплав, вночі пробереться до Пленмона, підніметься на сколю, піде просто до будинку, що його навідує нечиста сила, залізе всередину за допомогою мотузки з вузлами, захованої заздалегідь у щілині між брилами, знайде саквояж із сухим одягом та харчами, там йому доведеться перечекати кілька днів; за наведеними довідками він знав, що не мине й тижня, як іспанські бандити, можливо, сам Бласкіто, підпливуть до Пленмона; за кілька гіней його відвезуть не в Тор-бей, як він сказав Бласко, щоб розвіяти всілякі здогади, навести на фальшивий слід, а в Песахес чи Більбао. Звідти він добереться до Вера-Крус або до Нового Орлеана. Зрештою, пора вже кидатися в море, шлюпка далеко, пропливти годину йому не важко — адже до суші всього тільки одна миля, раз він опинився на Гануа. Саме коли Клюбен про це подумав, туман розсіявся. Показалося грізне громаддя Дуврських скель.
VII
Втручається несподіване
Клюбен розгублено вдивлявся. Так, це був він — грізний, пустельний риф.
Не можна було не впізнати його потворного силуету. Обидва Дуври-близнюки у всій своїй моторошності зводились перед очима, а вузький прохід між ними здавався пасткою. То було, сказати б, розбійницьке гніздовище океану.
Вони стояли зовсім близько. Непроглядний туман приховував їх до цього часу, ніби співучасник.
У тумані Клюбен збився зі шляху. Незважаючи на всю його обережність, з ним трапилося те саме, що й з двома великими мореплавцями — Гонзалесом, який відкрив мис Білий, і Фернандесом, який відкрив мис Зелений. Туман увів його в оману. Він здавався йому чудовим засобом для здійснення його наміру, але в ньому ховалася і небезпека. Клюбен відхилився на захід і схибив. Пасажир-гернсеєць, думаючи, що впізнав Гануа, визначив фатальний поворот стерна. Клюбен гадав, що посадив Дюранду на Гануа.
Насправді ж Дюранда, пробита прискалком підводного рифу, була всього лише в кількох кабельтових від Дуврів.
Сажнів за двісті від неї вимальовувалась гранітна брила кубічної форми. На прямовисних схилах скелі виднілися западини й виступи, по яких можна було б видряпатися угору. Рівні лінії її прямокутних шерхлих стін наводили на думку, що зверху має бути майданчик. То був стрімчак "Людина".
Скеля "Людина" сягала вище від Дуврів. Її майданчик піднімався над їх двома шпичастими та неприступними вершинами. Майданчик скелі, осипаний по краях, був наче обнесений карнизом і вражав скульптурною викінченістю ліній. Годі було уявити щось похмуріше й невтішніше. Неквапливі хвилі, які набігали з моря, брижили тихий обрус водяної гладіні довкола стін велетенського чорного обрубка — п'єдесталу для велетенських духів океану та ночі.
Все це видовисько видавалося якимсь застиглим. Ледве-ледве війне вітерець, ледве-ледве збрижується вода. Відчувалося, що під цією німотною гладінню, в бездонних глибинах, кипить життя.
Клюбен не раз бачив здалеку Дуврські скелі. Він пересвідчився, що попав саме на цей риф. Сумнівів не було.
Раптова й страхітлива зміна. Дуври замість Гануа. Не одну милю — п'ять миль уплав. Пропливти п'ять миль неможливо! Дуврські скелі для самотнього розбитка з корабля, що зазнав катастрофи, — видиме і відчутне на дотик втілення останньої хвилини. Заборона, накладена на спробу досягти суші.
Клюбен затремтів. Він сам кинувся в роззявлену пащеку темряви. Єдиний сховок — скеля "Людина". Цілком можливо, що вночі розшумується буря і перевантажена шлюпка з Дюранди перекинеться. Звістка про катастрофу не дійде до берега. Ніхто навіть не знатиме, що Клюбен залишився на Дуврському рифі. У нього тільки одна перспектива: смерть від голоду й холоду. Його сімдесят п'ять тисяч франків не дадуть йому жодної крихітки хліба. Всім його планам настав кінець у цій пастці. Він був старанним будівничим власного нещастя. Ради нема. Порятунку ніякого. Тріумф обернувся загибеллю. Замість звільнення — полон. Замість довгого квітучого майбуття — недовга боротьба зі смертю. Не встиг він змигнути й оком, як його споруда розвалилася; це сталося в мить, коротшу, ніж спалах блискавки. Рай, вимріяний цим демоном, набрав свого справжнього вигляду — вигляду могили.
Тим часом зірвався вітер. Підхоплений, розірваний, розметаний вітром туман велетенськими безладними клубами закочувався за обрій. Показалося море. У трюмі не переставали ревти бики: їх усе більше й більше заливало водою. Насувалася ніч, а з нею, можливо, і буря. Дюранда, що її підняв вище приплив, погойдувалася то справа наліво, то зліва направо, а то ще й почала повертатися на вістрі рифу, як на осі.
Можна було передбачити момент, коли налетить розбурханий вал, зірве її з припону і шпурне на дно.
Було не так темно, як під час катастрофи. Хоч час був і не ранній, все довкола розрізнялося чіткіше. Зникаючи, туман забрав із собою частину темряви. Захід зовсім очистився від хмар. В сутінках біліла небесна просторінь. І її безмежне сяйво освітлювало море.
Дюранда увігналась у риф, задерши вгору корму. Клюбен піднявся на кормову частину пароплава, яка майже вся виступала з води. Він почав пильно вдивлятися в обрій. Властивість лицемірства — обманювати себе надією. Лицемірство — не що інше, як надія злочинця; в основі цього самообману лежить доброчесність, яка перетворилась у злочинність.
Як не дивно, але лицемірству не чужа довірливість. Лицемір довіряється безпристрасності, яка міститься в невідомому і яка допускає зло. Клюбен вдивлявся в простір.
Становище було безнадійним, але в цій чорній душі жевріла надія.
Клюбен запевняв себе, що після туману, який так довго не розсіювався, дрейфуючі та приколоті на якорі кораблі знову вирушать у путь, отже, на обрії може з'явитися якийсь із них.
І справді — раптом з'явилося вітрило. Воно йшло із сходу на захід. Корабель наближався, обриси його чіткішали. Він був оснащений, як шхуна, з одною щоглою, бушприт у нього лежав майже горизонтально. То був кутер. Не мине й півгодини, як він допливе до Дуврських скель.
Клюбен подумки мовив: "Я врятований!"
У такі хвилини людина думає тільки про свій порятунок.
А що як кутер — іноземний! А може, це вітрильник контрабандистів, який тримає курс на Пленмон? Хто знає, чи не веде його сам Бласкіто? В такому випадку буде врятоване не тільки —життя, а й багатство, і зустріч на Дуврському рифі прискорить розв'язку, позбавить його непотрібного очікування в чортівському будинку і завершить небезпечну затію тут, у відкритому морі? Оце буде справді щасливий випадок.
Пристрасна віра в щасливе завершення справи знову охопила темну душу Клюбена. Дивно, якими легковірними бувають негідники, вважаючи, що успіх їм належиться.
Тепер залишалося зробити тільки одне.
Дюранда, що застряла у скелях, зливалася з їхніми обрисами, гублячись у їхніх виломах; вона здавалася непевною, розпливчатою цяткою і в тьмяному світлі надвечір'я не могла привернути до себе уваги корабля, що пропливав неподалік. А от людську постать на майданчику скелі "Людина", що різко чорніла проти блідого сутінкового неба й подавала сигнали нещастя, безперечно, помітять. І тоді спустять на воду човна, щоб підібрати розбитка.
До скелі "Людина" всього двісті саженів. Добратися до неї вплав — просто, вилізти нагору — легко. Не можна гаяти жодної хвилини.
Ніс Дюранди був устромлений в скелю, отже, треба було кидатись уплав із задертої кормової частини, саме звідти, де Клюбен стояв.
Передовсім він кинув лот і переконався, що під кормою корабля дуже глибоко. Мікроскопічні черепашки корененіжок і плістициній, які поприлипали до мастила лота, були неушкоджені, а це вказувало на те, що між скелями глибокі западини і вода в них завжди спокійна, навіть при найсильнішому хвилюванні на поверхні. Клюбен роздягнувся і залишив одяг на палубі. На ку-тері знайдеться для нього в що зодягнутись.
Він не зняв тільки шкіряного пояса.
Вже голий, він провів рукою по поясу, перевірив, чи добре він застібнутий, помацав пальцями залізну тавлинку, відтак швидким, пильним поглядом намітив напрям, якого треба було триматися серед хвиль і підводних скель, щоб допливти до стрімчака "Людина", і, кинувшись сторч головою, пірнув у море. Оскільки він падав з великої висоти, то пірнув глибоко.
Ввійшов далеко під воду, доторкнувся дна, обігнув брили і відштовхнувся, щоб піднятися на поверхню.
І в цю мить він почув, як щось схопило його за ногу.
КНИГА СЬОМА
СТАВИТИ КНИЗІ ЗАПИТАННЯ – НЕОБЕРЕЖНО
І
Перлина на дні безодні
Через кілька хвилин після короткої розмови зі сьєром Ландуа Жільят уже був у Сен-Сансоні.
Він був схвильований аж так, що його неспокій перейшов у болісну тривогу. Що ж там сталося?
Сен-Сансон гудів, як сколошканий вулик. Люди висипали на вулицю. Жінки айкали й ойкали. Деякі з обивателів, здавалося, про щось розповідали, розмахуючи руками; довкола них скупчувалися юрби. Було чути слова: "Яке нещастя!" Але були й такі, що усміхалися.
Жільят нікого не розпитував. Не в його вдачі було ставити запитання. До того ж він був надто стурбований, щоб розмовляти із сторонніми. Він не довіряв чужим розповідям, волів дізнатися про все сам, тому й попрямував до "Оселі відважних". Схвильований до краю, він навіть не побоявся увійти в дім.
Зрештою, двері нижньої зали, які виходили на набережну, були навстіж відчинені. Біля входу товпилися чоловіки та жінки. Заходили всі. Ввійшов і він. Зупинившись на порозі, він побачив сьєра Ландуа, який сказав упівголоса:
— Ви, напевпо, вже знаєте, що трапилося?
— Ні.
— Я не хотів кричати на всю вулицю, каркати про чужу біду, наче ворона.
— В чому ж річ?
— Загинула Дюранда. Зала кишіла народом.
Присутні, збившися в гурти, тихо перемовлялися між собою, наче в кімнаті хворого.