Пробний камінець закинув Маша-вуан:
— А то, бува, не Ортанс вийшла погуляти вночі на свіжому повітрі? Дівчаткам у такому віці часом не дають заснути всякі думки... Ну й вийшла собі подиіати. Правда, пані Жіродо, це могла бути ваша донька?
— Вона спить,—мовив Жіродо, що ніколи не втрачав самовладання до к:інця.— Одне слово, гаразд, друзі мої. Зараз і нам час спати. Ще раз дякую за те, що прийшли, дякую.
І провів невдоволене тепер товариство до ґратчастої хвіртки.
— Може, скласти протокола, пане Ждродо? — запропонував Босолейль.
— Та ні, не клопочіться, Босолейлю,— сквапно відповів нотар.— Я завтра сам подивлюся, чи нема яких слідів. Не варто сушити голову цією справою. Зрештою, мені могло й привидітись...
Така стриманість тільки посилила підозру та невдоволення товариства. Машавуан на прощання зловтішно кинув:
— Та й торохтів же той мотоцикл! Видно, хтось утікав із краденим скарбом. Інакше чого б він так гнав!
— Крадіжка як у кіно! — не заспокоювався Пуапанель.
Гомін їхніх не вельми люб'язних коментарів поволі даленів у темряві.
А боягуз Жіродо й справді стріляв у свою дочку. Тільки, па щастя, не влучив. Цей махляр зовсім не вмів володіти вогнепальною зброєю,— він убивав на смерть гербовими паперами. Але, не влучивши в дочку, він кинув ще одну пляму на вже заплямовану й без того славу Жіродо. Нічний переполох привернув загальну увагу до його дому та до зникнення Ортанс, що збіглося із зникненням Дені Пом'є, в якого був американський мотоцикл і якого відтоді більше не бачили в Клошмерлі. Слід ще зауважити, що Рауль Жіродо втратив свою сестру саме після того, як звів бідну Марію Фульяве.
— Жіродо дістали добру покару! — була одностайна громадська думка. ,
Ця покара впала тільки на Жіродо, які лишились у Клошмерлі, бо щодо Ортанс, то вона була сліпа зі щастя, їдучи до Парижа на диркотливому "сайдкарі", що зупинявся тільки для запаморочливих обіймів молодих коханців. Несучись уперед, Ортанс не відводила закоханого погляду від Дені Пом'є, який відчував повне задоволення, коли спідометр показував швидкість сто кілометрів на годину. В руках поета, що їхав з коханою, мотоцикл перетворювався немовби на ліричний пристрій.
Щось нещадне криється у спокої природи, і воно гнітить людський розум. Самодостатня і владна пишнота природи викликає в людей усвідомлення своєї плинної мізерності й доводить їх до нестями. Поки сила-силенна істот ненавидять і шарпають одне одного, байдужа природа осяває своїм блиском усі ці жахи, а коли супротивники дозволяють собі короткі перепочинки, то чарівні вечори або прегарні ранки надають ще комічнішого вигляду людським чварам. Скільки пропадає примирливої краси, лише спонукаючи людей до ще більшого завзяття у своїй запеклій ворожнечі, з остраху, щоб не зникнути, не зоставивши по собі слідів! І не стають люди від цього ані дужчі, ані довговічніші, а тільки чинять величезну руйнацію, та й годі.
Отак спекою, кольорами, достатком, квітами та безхмарною блакиттю природа діяла й на клошмерлян. Взимку вони були б спокійніші, позачинявшись по своїх теплих будинках, розважаючись сімейною гризнею та з заздрощів обмовляючи сусідів. Але цієї пори, що змушувала тримати навстіж розчиненими вікна та двері й виганяла на вулицю, вітер розносив усілякі плітки, і-це скрізь розкидане насіння буйно проростало в розпалених, подібних до перегінних кубів головах, де найсумирніші думки відразу ставали алкоголем, а алкоголь — отрутою.
То був нез'ясовний шал, що ширився, мов пошесть. На позолочених уже досить пізньою осінню схилах, де легко ходити вгору й униз, у благодатному краю, де лагідне видноколо повсякчас усміхалось під променистим з любові та приязні небом, три тисячі клошмерльських голів кипіли нерозумною люттю, псуючи цей прекрасний супокій. Увесь Клошмерль гув плітками, погрозами, суперечками, змовами, чварами. Поставлене на цьому місці як столиця радості й щастя, як оаза мрій у неспокійному світі, це містечко, поступившись своєю традиційною розсудливістю, губило й розум.
Починаючи від прикрого ранку 16 серпня, справи тільки погіршувались, події йшли одна по одній тривожною ходою. За кілька днів сталося так багато пригод, далеких від буденної одноманітності, що вони вкрай скаламутили голови клошмерлянам. Загальну розгубленість, що ділила Клошмерль на два табори, однаково, не здатні ані на справедливість, ані на щирість; як буває завжди, коли розпалиться думка, з горою вивершила суперечка. Це була все та сама давня ворожнеча між добром і злом, боротьба між добрими й лихими людьми, які всі хотіли називатись добрими й справедливими, нітрохи не сумніваючись, що право й правда на їхньому боці. Всі, крім декотрих досвідчених осіб, скажімо, якогось П'єшю, якогось Жіродо чи то якоїсь Куртебіш, що діяли в ім'я вищих засад і що їм правда мала підлягати, наче їхня підданиця.
Парафіяльна партія нещадно прокоментувала першу Тафарделеву статтю, що, сяйнувши блискавицею у "Віснику виноградаря", часопису Бельвілля-на-Саоні, дійшла до Клошмерля. На жаль, тепер уже неможливо відтворити цю статтю повністю, і дуже шкода. Починалась вона цілим рядом гучних підзаголовків:
ЕПІЗОД З ДОБИ РЕЛІГІЙНИХ ВОЄН
ОБУРЛИВИЙ НАПАД У ЦЕРКВІ
ЦЕРКОВНИЙ СТОРОЖ НАПІДПИТКУ НАПАДАЄ
НА МИРНОГО ГРОМАДЯНИНА
КЮРЕ НАДАЄ ПІДТРИМКУ ЦЬОМУ ГАНЕБНОМУ
ПОЧИНОВІ
І далі в тому самому дусі. Сповнений законної гордості, Тафардель походжав по містечку, приказуючи:
— Це добрий лящ взуїтам, Жіродо і колишнім аристократам!
Бідолашний учитель ніяк не міг забути баронесиного "карапуза". 1
Ця гучна проза відразу знайшла відгук у "Великій Ліонській газеті", головному органі лівих. Редактор "Вісника виноградаря" був кореспондентом цієї газети. Клош-мерльська справа дала йому матеріал для багатослівної копії, оплаченої від рядка,— де він понаставляв своїх підзаголовків, що силою не поступались перед Тафарделе-вими. В Ліоні охоче її видрукували: саме йшла підготовка до муніципальних виборів, і з цієї нагоди дві газети — "Велика Ліонська" та "Традиційна"4 — обмінювались незвично підступними ударами. Клошмерльські чвари, подані за версією Тафарделя, ставили "Велику Ліонську газету" у вигідне становище. Але й "Традиційна" чудово зреагувала, "опублікувавши через сорок вісім годин ще тенденційнішу версію, вигадану в кабінеті головного редактора, з такими підзаголовками:
' НОВЕ НЕПОДОБСТВО!
МЕРЗЕННИЙ ВЧИНОК П'ЯНИЧКИ,
ПІДКУПЛЕНОГО ВІДСТУПНИЦЬКИМ МУНІЦИПАЛІТЕТОМ НІКЧЕМА ОСКВЕРНЯЄ СВЯТЕ МІСЦЕ
ОБУРЕНІ ПАРАФІЯНИ ВИКИДАЮТЬ ЙОГО НА ВУЛИЦЮ —
Подана в такому світлі новина потребувала додаткової інформації} яка й не забарилась у наступні дні. Редактори з одного й з другого боку, до того ж за куцу платню, заходились завзято вигадувати огидні факти та ганьбити людей, яких вони й у вічі не бачили, згадуючи лихим словом Бартелемі П'.єшю, Тафарделя, баронесу, Жіродо, кюре Поносса, Жюстину Пюте та інших. Безстороння людина, перечитуючи по черзі газети обох таборів, дійшла б висновку, що божолейське містечко Клошмерль населяє всуціль ниций набрід.
На прості уми преса, як це не дивно, впливає з надзвичайною силою. Запекло відкидаючи очевидне, відмовляючись від одвічного братерства и терпимості, клошмерляни стали оцінювати один одного тільки за одкровеннями численних газет, Що їх вони читали однаково ретельно, одні радіючи, інші обурюючись. За таких умов гнів брав їх чимраз дужче й незабаром опанував геть усіх. Справи Марії Фульяве, Клементини Шавень, зникнення Ортанс Жіродо та наскоки монтежурців кінець кінцем зовсім засліпили громадську думку, створивши передумову до неабияких катастроф. Від образливих слів перейшли до дій. У церкві розбито ще одну шибу, цього разу навмисне. Каменюки побували у вікнах Жюстини Пюте, П'єшю, Жіродо, Тафарделя і впали в садок біля церковного будинку, мало не проваливши Онорині голову. Почастішали написи на дверях. Жюстина Пюте назвала брехуном і почастувала ляпасом Тафарделя за те, що той згадав її у своїй статті. Від сильного удару йому з голови злетіла дорогоцінна панама, і стара панна потоптала її ногами. Хтось розбив удрузки скло в лімузині, коли в ньому їхала баронеса. Блазо розіслав кілька анонімних листів. І нарешті зла пригода завдала великої шкоди честі Оскара де Сен-Шуля.
Цей відважний дворянин хвалився тим, що мирить Клошмерль, спираючись на свій авторитет та красномовство, які у сполученні з вишуканими вбраннями світлих барв були просто невідпорні. Якогось вечора він хвацько приїхав на поганому мерині, що вже не слухався підбадьорливих острогів, але ще затаїв якісь норовисті примхи в своєму конячому мозку. Цього кандибу хазяїн називав просто Парадним. Отож він їхав верхи на Парадному, що виказував лихий гумор, смішно дрібцюючи, від чого вершника здорово било в поперек і вся естетика верхової їзди зводилася нанівець. Щоб урвати цей алюр, Ос-кар де Сен-Шуль скористався з першого приводу зробити зупинку, і цим приводом невідомо чому . стала пральня. Вершник привітався до праль, невимушеним красивим жестом руки піднісши пужално до капелюха.
— Ну то як переться, мої добрі жіночки? — мовив він з протекційним панібратством знатної людини.
Було там п'ятнадцять праль, п'ятнадцять язикатих кумась, непереможних у суперечці, а серед них і Бабетта Манапу, дуже схвильована подіями того "дня. Вона підвела голову трохи вище від сідниць.
— Ти диви! — мовила ця козир-молодиця.— Так це ж наш Тютюпан! То що, мій жевжику, можна й позалицятись, як нема жінки близько?
П'ятнадцять голосів озвались дзвінким сміхом, зчинивши під дахом пральні веселий гамір. Дворянин розраховував на легко завойовувану поштивість, а не на кривдні глузи, і такий прийом збив його з пантелику. А Парадний, зачувши плюскіт води, зробив порух, щоб підійти й напитися. Сен-Шуль вдав, ніби хоче щось спитати.
— Скажіть-но мені, мої сланні жіночки...— почав він, але не зміг відразу придумати продовження. Бабетта Ма-напу заходилась його підбадьорювати:
— Кажи, кажи, мій жевжику! Кажи все, що маєш на думці. Не бійся нас, моя ти морквинко!
Нарешті одчайдушним зусиллям волі дворянин спромігся пробелькотати:
— Скажіть-но мені, славні мої жіночки, чи вам не дуже жарко? /
Мовивши ці слова, він подумав, що папірець у двадцять франків почесно прикрив би його відступ.