Я й зрадів: адже вони були від Юліки.
Візита одного старенького подружжя, професора Ге-фелі та його дружини. Мій офіційний оборонець запевнив їх, ніби я Анатоль-Людвіг Штіллер, і вони виклопотали дозвіл на приватну розмову зі мною. Вони по-родинному подають мені руки, сідають рядочком на моєму ліжку й після збентеженої мовчанки починають нарешті довірливу розмову, спочатку несміливо, боязко, видко, важливу для них розмову, дуже важливу, давно вже очікувану.
— Ми прийшли,— починає старий професор,—у чисто особистій справі, що не має ніякого стосунку до теперішнього вашого становища. Ви знали нашого сина...
— Алекс не раз розповідав про вас...
— Ми дуже жалкуємо,— поважно каже старий професор, явно силкуючись дотриматися ділового дону і вберегти матір, стару сивоголову жінку, від зайвого хвилювання.— Ми дуже жалкуємо, що Алекс ніколи не приводив своїх друзів додому. Принаймні про вас він говорив, як про свого приятеля. Я пригадую собі одну розмову незадовго перед його смертю: вона вас, напевне, не здивує. Наш син назвав вас найближчою йому на землі людиною. Відверто признаюся, що тоді я вперше почув ваше прізвище.
Мати, спочатку радше мовчазна й, попри всю свою приємну стриманість, трохи розгублена, квапливо тицяє мені знімок, аби я пригадав собі її сина. Алекса знято десь, певне, в двадцять п'ять років. Він у чорному фра-ці, в правій руці тримає рогові окуляри, а лівою, на диво витонченою, сперся на чорне концертне піаніно й легенько, трохи збентежено кланяється. Знімок зворушливий: бачиш той сором'язливий поклін, а оплесків не чуєш, і через те складається враження чогось закляклого, неприродного, жалюгідно мертвого. Обличчя в нього незвичайне, хоч дещо й розплиле через яскраве світло, тонке, дуже схоже на материне, трохи дівоче, але не м'яке: складається враження, що він гомосексуаліст. Обличчя те світиться дивною радістю, що, одначе, йде не від нього самого, а ззовні, звідти, звідки й світло, що так .засконило його, якась невидима подія переконала його, що він, на власний подив, має причину радіти. Очевидно, та причина — перший успіх у концертній залі. Добачаєш у ньому таку саму розгубленість, як і в його матері: через неї важко дивитися у вічі цій зрештою дуже приємній і, безперечно, вельми освіченій жінці. Вона не зносить, щоб про її сина хтось мав власну думку. Усе чогось хоче. Будь-що домагається, аби її зрозуміли.
— Алекс,— мовить вона;— дуже цінував вас...
Довгий час я не знаю, чого ж вона хоче, яка мета цієї візити нещасних батьків, що, напевне, не легко їм далася, яку їхню сподіванку я маю здійснити.
— Його смерть,— каже старий професор,— для нас тяжка загадка, як ви собі можете уявити. Тепер минає якраз шість років...
— А він же був такий талановитий!
— Авжеж,— мовить професор, наміряючись швидкою згодою не допустити дружину до слова,— дуже талановитий, авжеж...
— А ви вважаєте, що ні? — питає мати.
— Щодо його смертї...— каже батько.
— Юліка Чуді теж була такої думки,— наголошує мати.— Ми навіть маємо листа від вашої любої дружини. Вона, ^ІК артистка, дуже цінувала нашого Алекса, ви ж знаєте, і я ніколи цього не забуду вашій-шановній дружині, бо саме вона підбадьорювала часто Алекса, коли він уже не вірив у себе і робота йому не посувалася, я знаю, наш син нікого так не соромився, як пані Юліки. Без її ласкавої підтримки....
Старий професор, що його дружина перебила, ввічливо мовчить і тим часом запалює цигарку, але не курить її. Поки говорить сива мати Алексова, то можна подумати, що вона справді хоче тільки одного: засвідчити, який обдарований був її син, які він подавав надії, наче їй треба зарекомендувати перед богом небіжчика як піаніста. Я розумію старого професора, що просто згоджується з нею, хоч самого його негґокоїть інше. Щора-
8у, як^йому здається, ніби я не помічаю, він дивиться на мене так, немов зниклий Штіллер винний, що Алекс після однієї балетної проби в міському театрі сів до газової плитки. Подеколи вони обоє говорять одночасно й дуже хвилюються, бо перед їхніми очима та картина стоїть так виразно, наче все відбулося тільки вчора. Збоку складається дивне враження, що, властиво, двоє синів відібрали собі життя, двоє цілком різних синів, яких єднало тільки те, що можна знайти спільну причину їхнього) самогубства. Про це якраз і йдетьоя. Я маю знати, хто був Алекс, їхній єдиний сйн. Він сів до газової плитки, як ми не раз читаємо в газетних повідомленнях і в романах, повідкручував усі крани, накинув на голову дощовика і, сподіваючись, що смерть — просто кінець, вдихнув блакитняву отруту, може, й кричав, але вже без голосу. Він упав із стільця, не міг уже виправити свою помилку, раптом йому забракло часу. А тепер пізно. Вже шість років час йому нічого не важить. Він уже не може пізнати самого себе, вже не може. Він просить урятувати його. Просить справдешньої смерті... За якусь хвилину я мовчки повертаю знімок.
— Про що ви говорили з Алексом? — схлипує мати.— Про що?
— Не плач,— каже батько.
— Не мовчіть,— благає вона,— на бога, не мовчіть, скажіть мені, про що...
Плач не дає їй говорити. Коли заходить наглядач побачити, як йому велить обов'язок, що тут робиться, ми мовчки відсилаємо його геть; я знаю, він доповість про це докторові Боненблюстові. Звісно, в присутності свого оборонця я взагалі нічого не скажу, хоч мені жаль цих батьків, а надто старого професора. Він довго шукає в кишені штанів чисту хусточку—йому, огрядному, важко її дістати,— врешті знаходить і подає своїй сивій дружині. Вона не бере: затулилася руками й плаче.
— Ви, мабуть, не знаєте,— згодом озивається вона, опанувавши себе чи тільки виснажившись, витершись хусточкою і мнучи її тонкими пальцями,— що в своєму коротенькому прощальному листі... звідки ж вам знати... Алекс писав, що довго розмовляв із вами і що ви признали йому слушність! Так і написав.
Батько "показує листа, закапаного слізьми.
— У чому,— знову хлипає мати,—в чому ви призна* ли йому слушність? Уже шість років...
Лист дуже короткий, ніжний. Починається словами: "Любі тату й мамо!" Алекс не називає причини самогубства. Властиво, тільки просить коханих батьків, щоб вони пробачили йому. Про Штіллера там сказано так: "Потім я ще раз розмовляв зі Штіллером, і він тим, що каже, признає мені слушність: це не має сенсу. Штіллер, правда, говорить тільки про себе, та його слова можна прикласти й до мене". Далі йдуть деякі вказівки щодо похорону, зокрема, він не хоче, щоб кликали священика, не хоче також ніякої музики... Коли я мовчки повертаю листа, батько й собі питає:
— Чи ви не могли б пригадати, про що того дня розмовляли з нашим Алексом?
Я сам чую, що мої пояснення схожі на викрути. Але бачу, що навіть вони краще їх заспокоюють, аніж моя мовчанка.
— Я б не хотів, щоб ви зрозуміли хибно слова моєї дружини,— каже старий професор, коли я знову замовкаю.—Ми ж бо не можемо твердити, що то були ви, та й узагалі, незалежно від того, чи ви справді пак Штіллер, чи ні,— ми нікому не можемо докоряти, що він не вберіг нашого бідолашного Алекса. Господи, адже й я, батько, не зумів уберегти його...
— А він же,— каже мати, тихо плачучи,— він же був така цінна людина...
— Він був зарозумілий,— каже батько. Як ти можеш...
— Так зарозумілий,— каже батько.
— Алекс?
— Як і ми з тобою, як і всі, хто його оточував,— каже старий професор і знову звертається до мене:— Алекс був гомосексуаліст, ви ж знаєте, йому не легко було поладнати з самим собою. Але кому з нас легко поладнати з собою? Якби він був тоді здибав людину, що не тільки підбадьорювала б його словами й сподіванками, але й показала, як можна жити з його вадою...
Мати хитає головою.
— Це правда,— каже довірливо, як чоловік чоловікові, старий професор, не звертаючи уваги на мовчазний протест сивої пані.— І я тадаю, що в людей, ^кі без успіху, мов без кисню, жити не можуть, завжди не все гаразд. Але що ж я зробив, щоб полегшити його долю? Навчив його тільки гордувати успіхом, і більше нічого. І от вам наслідок: хлопець ще й соромився свого шанолюбства! Замість змиритися з собою таким, як він е, полюбити себе — розумієте, що я маю на гадці. Хто повинен був любити його по-справжньому! Ким я був для нього? Може, добрим учителем: розвивав* його здібності, як тільки міг, зате просто лишив його наодинці з своєю вадою. Все моє виховання полягало в тому, щоб відірвати його від тієї вади. Аж поки дурний хлопчисько сам себе від неї відірвав... Мати знову плаче.
— Наш син прийшов до вас,— скаржиться вона.— Чому ж ви йому всього цього не сказали? Адже ж ви. тоді розмовляли з ним?
Я мовчу.
— Страшно,— каже професор, протираючи окуляри й кліпаючи маленькими очицями,— страшно подумати, що не можна було врятувати людини, яка нас любила... Після тієї розмови я думав, що Штіллер... Алекс говорив про нього так сердечно, правда ж, Берто, і як про людину справді живу...
Невдовзі по тому з'являється мій оборонець.
Юліка написала з Парижа. Адреса: "Панові А. Штіл-лерові, що тимчасово перебуває у в'язниці попереднього ув'язнення, Цюріх". І лист дійшов, на жаль. Звертання: "Коханий Анатолю!" Доїхала вона добре, в Парижі світить сонце. Підпис: "Твоя Юліка". Я поволі подер листа на дрібні клаптики. Але що від цього змінилося?..
Сьогодні мені знову ясно, як на долоні: невдачі в нашому житті не можна поховати назавжди, хоч скільки я пробую, вони однаково тяжіють наді мною. Втечі нема. Бентежить ось що: всі мають за звичайну річ, що я не можу засвідчити іншого життя, отже, вважають за моє життя те, що я беру на себе. А воно ж ніколи не було моїм життям! Тільки знаючи, що воно ніколи не було моїм життям, я можу його прийняти, як свою невдачу. Тобто краще було б не суперечити, а погодитись на таку зміну, грати роль, не плутаючи себе з нею. Але тоді треба мати на що спертися...
Мій прокурор признався, що забув послати дружині від мене квіти; натомість він. пропонує, щоб я відвідав її в клініці й віддав квіти (за його гроші куплені) сам. Каже, що його дружина буде страшенно рада.
Приходив пан Штурценегер. Я був заснув і коли розплющив очі, він уже сидів на моєму ліжку, вже тис обома руками мені правицю: певне, через те я й прокинувся.
— Як ся маєш? — питає він.