Німецький солдат-кухар та бабуся мовчки варили на плиті — кожен своє. А в світлиці, що правила за їдальню, розвалившись на дивані в черевиках та в пілотці, лежав денщик, курив і, видно, дуже нудився. Він лежав на тім самім дивані, на якім звичайно спав Олег.
Тільки-но Олег увійшов до кімнати, ліниві з нудьги очі денщика зупинились на ньому.
— Стій! — сказав денщик.— Ти, здається, починаєш кирпу гнути,— так, так, я все більше помічаю це! — сказав він і сів, спустивши додолу величезні ступні в черевиках з товстою підметкою.— Опусти руки по швах і тримай разом п'яти: ти розмовляєш з людиною, старшою за тебе! — Він намагався викликати в собі якщо не гнів, то роздратування, але духота так розморила його, що він не мав на це сили.— Виконуй те, що тобі сказано! Чуєш?.. Ти! — загорлав денщик.
Олег, розуміючи, що каже денщик, і мовчки дивлячись на його палеве ластовиння, раптом скорчив злякане обличчя, швидко присів навпочіпки, вдарив себе по колінах і крикнув:
— Генерал іде!
В ту ж мить денщик уже став на рівні ноги. Він уже встиг вирвати з рота сигарету й зім'яти її в кулаці. Ледаче обличчя миттю набрало улесливо-тупого виразу. Він цокнув каблуками й застиг, виструнчившись.
— Отож-то, холуй! Розлігся на дивані, поки пана нема... Ось так і стій тепер,— сказав Олег, не підносячи голосу, почуваючи насолоду від того, що він може висловити це денщикові без побоювання, що той зрозуміє його, і пройшов у кімнату до матері.
Мати, закинувши голову, бліда, стояла біля дверей, тримаючи в руках шитво: вона все чула.
— Хіба так можна, синку...— почала була вона. Але в цю мить денщик, люто ревучи, вдерся до них.
— Назад!.. Сюди!..— репетував він несамовито. Обличчя його так почервоніло, що не видно стало ластовиння.
— Не з-звертай уваги, мамо, на цього йо-олопа,— трохи тремтячим голосом сказав Олег, не дивлячись на денщика, немов його тут і не було.
— Сюди!.. Свиня!..— ревів денщик.
Раптом він кинувся на Олега, схопив його обома руками за вилоги піджака й почав скажено трусити, дивлячись на нього зовсім білими на багровім обличчі очима.
— Не треба... не треба! Олежку, ну, поступись перед ним, навіщо тобі...— благала Олена Миколаївна, намагаючись своїми маленькими руками одірвати від грудей сина величезні червоні руки денщика.
Олег, теж почервонівши, обома руками схопив денщика за ремінь під мундиром, і блискучі очі його з такою силою ненависті вп'ялися в обличчя денщика, що той на мить отетерів.
— П-пусти... Чуєш? — сказав Олег страшним шепотом, з силою підтягши денщика до себе й ще лютішаючи від того, що на обличчі денщика з'явився вираз не те щоб Страху, але сумніву в тому, що він, денщик, діє досить вигідно для себе.
Денщик пустив його. Вони обидва стояли один проти одного, важко дихаючи.
— Іди, синку... Йди собі...— повторювала Олена Миколаївна.
— Дикун... Найгірший з дикунів,— намагаючись вкласти презирство в свої слова, казав денщик притишеним голосом,— всіх вас треба дресирувати батогом, як собак!
— Це ти найгірший з дикунів, бо ти холуй у дикунів, ти тільки й умієш красти курей, порпатися в чемоданах у жінок та стягати чоботи з перехожих,— з ненавистю дивлячись просто в білі очі його, говорив Олег.
Денщик розмовляв по-німецькому, а Олег — по-російському, але все, що вони говорили, так виразно виявляли їхні пози та обличчя, що обидва чудово розуміли одип одного. При останніх словах Олега денщик важкою набряклою долонею так ударив Олега в лице, що той мало не впав.
Ніколи, за всі шістнадцять з половиною років життя, нічия рука — ні в запалі, ні заради кари — не торкалась Олега. Саме повітря, яким він дихав з дитинства і в родині, і в школі, було чисте повітря змагання, де грубе фізичне насильство було таке ж неможливе, як крадіжка, вбивство, порушення клятви. Кров шугонула Олегові в голову. Він кинувся на денщика. Денщик одсахнувся до дверей. Мати звисла на плечах у сина.
— Олег! Отямся!.. Він уб'є тебе!..— благала вона, блискаючи сухими очима, дедалі дужче припадаючи до сина.
На галас прибігли бабуся Віра, Микола Миколайович, кухар-німець у білій шапочці та в халаті поверх солдатського мундира. Денщик ревів, мов ішак. А бабуся Віра, розчепіривши сухі руки з барвистими рукавами, що маяли на них, кричала й стрибала перед денщиком, як квочка, відтручуючи його до їдальні.
— Олежку, хлопчику, благаю... Вікно відчинене, тікай, тікай!..— гаряче шепотіла Олена Миколаївна на вухо синові.
— У вікно? Не буду я лазити у вікно в своєму домі! — казав Олег, самолюбно тремтячи ніздрями й губами. Але він уже отямився.— Не бійся, мамо, пусти,— я й так піду... Я піду до Лени,— раптом сказав він.
Він рішучим кроком вийшов до їдальні. Всі відступили перед ним.
— І свиня ж ти, свиня! — сказав Олег, обернувшись до денщика.— Б'єш, коли знаєш, що тобі не можна відповісти...— І неквапливо вийшов з дому.
Щока паленіла. Але він почував, що здобув моральну перемогу: він не тільки ні в чому не поступився перед німцем,— німець злякався його. Не хотілось думати про наслідки свого вчинку. Однаково! Бабуся правду каже: зважати на їхній "новий порядок"? До чортової матері! Він робитиме, як йому треба. Побачимо ще, хто кого!
Він вийшов через хвіртку на вулицю, паралельну Садовій. І майже коло самого дому зіткнувся із Стьопою Сафо-новим.
— Ти куди? А я до тебе,— жваво озвався малеиький білоголовий Стьопа, дуже приязно, обома руками струшуючи велику руку Олега.
Олег зніяковів:
— Тут, в одне місце...
Він хотів навіть додати "в сімейній справі", але язик не повернувся.
— Чого в тебе така щока червона? — здивовано спитав Стьопа, випустивши Олегову руку. Він мов найнявся запитувати не до речі.
— З німцем побився,— відповів Олег і всміхнувся.
—— Що ти кажеш?! Здорово!..— Стьопа з повагою блимнув на червону щоку Олега.— Тим краще. Я до тебе, власне, й ішов майже в цій справі.
— Тобто в якій справі? — засміявся Олег.
— Ходім, я тебе проводжу, а то ось тут стояти — хто-небудь з фріців причепиться...— Стьопа Сафонов узяв Олега під руку.
— Краще я тебе проводжу,— сказав Олег, заникуючись.
— Може, ти взагалі відкладеш свою справу й підеш зі мною?
— Куди?
— До Валі Борц.
— До Валі?..— Олег відчув докір сумління, що досі не одвідав Валю.— У них німці стоять?
— Ні. В тім-то й річ, що нема. Я, власне, й поспішав до тебе з дорученням од Валі.
Яке це було щастя — раптом опинитися в домі, де не стоять німці! Опинитися в знайомому тінявому садочку з тією ж, наче облямованою хутром, клумбою, схожою на шапку Мономаха, і з тією самою старою акацією з кількома стовбурами, з її світло-зеленим мережаним листям, нерухомим, ніби нашитим на синє степове небо.
Марії Андріївні і досі здавалося, що всі учні її школи ще маленькі. Вона довго обіймала, цілувала Олега, вигукувала:
— Забув старих друзів? Коли повернувся, а носа не показуєш, забув! А де тебе найбільше люблять? Хто просиджував у нас годинами, наморщивши лоба, поки йому грали на піаніно? В чиїй бібліотеці порпався, як у своїй?.. Забув, забув! Ах, Олежко-дролежко! А в нас...— Вона схопилася за голову.— Як же — ховається! — страшно витріщившись, сказала вона шепотом, що виривався з неї, мов паровозна пара, і сичав на всю вулицю.— Так, так, навіть тобі не скажу, де саме... Так принизливо й жахливо ховатись у власному домі! Можливо, йому доведеться піти до іншого міста.
У нього ж не так виразно виявлена єврейська зовнішність,— як ти гадаєш? Тут його просто викажуть. А в Сталіпо в нас є вірні друзі, мої родичі, росіяни. Так, доведеться йому йти звідси,— казала Марія Андріївна, і обличчя її набрало сумного, навіть скорботного виразу, але через прегарне здоров'я Марії Андріївни скорботні почуття не знаходили на її обличчі відповідного вияву: навіть при граничній щирості Марії Андріївни здавалось, ніби вопа прикидається.
Олег насилу визволився з її обіймів.
— І правда, свинство,— говорила Валя, гонористо закопилюючи верхню губу,— коли повернувся, а не зайшов!
— І т-ти ж могла зайти! — сказав Олег, ніяково всміхаючись.
—— Якщо ти сподіваєшся, що дівчата самі до тебе ходитимуть, тобі забезпечено самотню старість! — голосно сказала Марія Андріївна.
Олег весело глянув на неї, і вони разом засміялись.
— Ви знаєте, він уже з фріцом побився, бачите, яка в нього щока червона! — вдоволено сказав Стьопа Сафонов.
— Серйозно, побився? — Валя цікаво дивилась на Олега.— Мамо,— раптом обернулась вона до матері,— мені здається, тебе в домі ждуть...
— Боже, які конспіратори! — майже прокричала Марія Андріївна, знявши до неба дебелі руки.— Іду, йду...
— З офіцером? Із солдатом? — допитувалась Валя в Олега.
Крім Валі та Стьопи Сафонова, в садочку ще був незнайомий Олегові хлопець, худенький, босий, з кучерявим цупким світлим волоссям на косий проділ і з трохи випнутими губами. Хлопець мовчки сидів у розвилині між стовбурами акації і з моменту появи Олега не зводив з нього твердих своїм виразом, допитливих очей. В цьому погляді і в усій манері триматись щось викликало повагу, і Олег теж мимоволі поглядав на нього.
— Олег! — сказала Валя рішуче, коли мати ввійшла в дім.— Допоможи встановити зв'язок з підпільною організацією... Ні, ти підожди,— сказала вона, помітивши, як в обличчі Олега зразу з'явився відсутній вираз. Проте він тут же простодушно всміхнувся.— Ти ж, мабуть, знаєш, як це робиться? У вас в домі завжди бувало багато партійних, і дружиш ти більше з дорослими, як із підлітками.
— Ні, на жаль, зв'язки мої втрачено,— усміхнувшись, відповів Олег.
— Кажи кому іншому, а тут усі свої... Так! Ти, може, перед ним вагаєшся? Це ж Серьожка Тюленін! — вигукнула
Саля, хутко глянувши на хлопця, що мовчки сидів у розвилині стовбурів.
Валя нічого більше не додала до характеристики Серьо-жі Тюленіна, але й цього було досить.
— Я кажу правду,— мовив Олег, звернувшись уже до Серьожі Тюленіна й не маючи сумніву, що саме він, Серьо-жа, був головним привідцем цієї розмови.— Я знаю, що підпільна організація існує. По-перше, листівки випустили. По-друге, я не маю сумніву, що підпал тресту й лазпі — це діло їхніх рук,— казав Олег, не помітивши, як при цих його словах якась іскорка-дичинка сяйнула в очах у Валі і усміх ледь торкнув її горішню повну яскраву губу.— І в мене в відомості, що найближчим часом ми, комсомольці, дістанемо вказівки, що саме робити.
— Час іде...