— зауважив Пенкроф.
— Навряд, — відповів журналіст. — Швидше всього, буря пошкодила поблизу острова американське або європейське судно і його команда, аби врятувати хоча б най-необхідніше, запакувала ящик і кинула його в море.
— Ви такої самої думки, пане Сайресе? — запитав Герберт.
— Авжеж, синку, — відповів інженер. — Могло й так статися. Можливо, в момент корабельної аварії або передбачаючи її, екіпаж зібрав у цей ящик різні предмети першої необхідності, щоб потім підібрати їх десь на березі острова...
— Навіть фотоапарат? — досить недовірливо запитав моряк.
— Що ж до фотоапарата, — відповів Єайрес Сміт, — то я не зовсім розумію потребу в ньому, і для нас, як і для будь-кого, хто зазнав корабельної катастрофи, було б краще, якби в ящик поклали більше різного одягу та бойових припасів!
— А чи немає на приладах, знарядді або книжках [196] якоїсь позначки чи назви міста, завдяки яким ми довідалися б, звідки вони? — запитав Гедеон Спілет.
Слушна думка. Колоністи уважно передивилися кожну річ, особливо книжки, прилади й зброю. Та всупереч усталеним правилам ні на зброї, ні на приладах не виявилося жодної заводської марки, хоча вони були в такому чудовому стані, наче ними ще ніхто не користувався. Те саме виявилося й після огляду знарядь праці та інструментів; усе було зовсім нове, свідчачи про те, що речі бралися не навмання, аби лише вкинути їх у ящик, а відбиралися старанно й продумано. Про те саме свідчив і внутрішній цинковий ящик, який захищав речі від вогкості і не міг бути злютований у хвилини панічного поспіху.
Що ж до енциклопедії природничих наук і словників полінезійських говірок, надрукованих англійською мовою, то на жодній із книжок теж не було ні прізвища видавця, ні року видання.
Те ж саме стосувалося й англомовної Біблії, чудово виданої in-quarto (13), хоча її, здавалося, часто читали й перечитували.
На прекрасному атласі з картами світу і обох півкуль, виконаними в проекції Меркатора і з географічними назвами французькою мовою, також не було ні року видання, ні прізвища видавця.
Отож по жодній із речей неможливо було визначити, в якій країні вона виготовлена, а отже, і якій країні належить той корабель, котрий нещодавно пропливав поблизу цієї землі. Та звідки не з'явився б ящик, він виявився справжнім скарбом для колоністів острова Лінкольна. Досі вони користувалися тільки дарами природи, все робили своїми руками і лише завдяки своєму розуму та знанням виходили зі скрути. Здавалося, саме Провидіння послало їм різноманітні промислові товари як винагороду за терпіння і працю. І колоністи гуртом звернулись до Неба з молитвою вдячності.
А втім, один із них не мав святкового настрою. То був Пенкроф. Здавалося, в ящику не виявилося того, чого йому вкрай бракувало, і поки витягували предмет за предметом, його "слава!" лунало щораз тихіше, а коли кінчався опис майна, усі почули, як він пробурчав:
— Все це чудово, але побачите, що в цьому ящику для мене так нічого й не буде!
На що Наб здивовано запитав:
(13) V чверть паперового аркуша (лат.). [197]
— Отакої! А чого ж ти, друзяко, хотів?
— Півфунта тютюну, — без тіні усмішки відповів Пенкроф. — Тоді нічогісінько не бракувало б мені для щастя!
Колоністи співчутливо засміялися.
Отже, знайшовся ящик, і тепер більше, ніж будь-коли, належало якнайпильніше дослідити острів, Тому домовилися вирушити завтра ж на світанку, піднятися вгору річкою Вдячності й добратися до західного узбережжя. Якщо хто-небудь із потерпілих десь вибрався на тому боці острова, то він, можливо, ледве животіє без харчів і потребує невідкладної допомоги.
Протягом дня колоністи перенесли речі до Гранітного палацу і охайно розклали їх у великій залі.
Того дня, 29 жовтня, була неділя, і перш, ніж лягти спати, Герберт запитав інженера, чи не хотів би той прочитати який-небудь уривок із Євангелія. — Залюбки! — відповів Сайрес Сміт. Він узяв Священну Книгу і вже мав її розгорнути, як несподівано його спинив Пенкроф:
— Пане Сайресе, я забобонний. Відкрийте навмання і прочитайте перший вірш, який потрапить вам на очі. Побачимо, чи підійде він до нашого становища.
Сайрес Сміт усміхнувся на морякові слова і, виконуючи його бажання, розгорнув Євангеліє саме в тому місці, де між сторінками лежала закладка.
І раптом його погляд упав на червоний хрестик, намальований олівцем перед восьмим віршем VII розділу Євангелія від Матвія.
І тут він прочитав такого вірша:
"Просіть — і буде вам дано, шукайте — і знайдете".
РОЗДІЛ III
Відплиття. — Початок припливу.— Берести і кропив'яні дерева.— Різноманітна рослинність.— Жакамар.— Лісова краса.— Велетенські евкаліпти.— Чому їх називають "деревами від лихоманки" У — Мавпяча зграя.— Водоспад.— Зупинка на ночівлю.
Наступного дня ЗО жовтня, все було готове для запланованої експедиції, яку через останні події належало здійснити щонайскоріше. Та й справді, обставини складалися так, що поселенці острова Лінкольна вже думали не про те, [198] що самі потребують допомоги, а про те, як допомогти іншим.
Отож вони вирішили піднятися якомога вище проти течії річки Вдячності, так далеко, як тільки дасть змогу глибина річки. Таким чином вони подолають значну частину дороги і, не стомлюючись, зможуть доправити зброю й харчі досить далеко на захід острова.
Принагідно колоністам належало вирішити не тільки яке спорядження необхідно взяти з собою, а й які речі, можливо, доведеться везти назад, до Гранітного палацу. Коли й справді, як усе про те свідчило, якийсь корабель поблизу острова зазнав катастрофи, на березі знайдеться ще немало корисних і потрібних речей. У такому разі візок більше знадобився б, аніж хисткий човник, але у важкого і громіздкого возика довелося б упрягтися самим, що не полегшувало їхнього завдання і змусило Пенкрофа висловити щирий жаль, що в ящику не знайшлося не лише "півфунта тютюну", а й пари сильних нью-джерсійських коней, котрі вельми знадобилися б колоністам!
Наб уже повантажив у човен харчі, солонину, кілька галонів пива й напою з коріння драцени, тобто припаси на три доби — найдовший термін, визначений Сайресом Смі-том для подорожі. А втім, колоністи сподівалися при потребі поповнити свої, харчові припаси в дорозі, і Наб до всього передбачливо прихопив переносну пічку.
Колоністи взяли також дві сокири, щоб прокладати дорогу в густому лісі, бінокль і кишеньковий компас.
Зі зброї вони вибрали дві кремінні рушниці, що годилися тут більше, ніж пістонні, бо для кремінних рушниць потрібні тільки кремені, які легко замінити, а запас пістонів, коли б їх часто використовували, швидко вичерпався б. Проте вибрали вони також один карабін і взяли до нього патронів. Мусили прихопити й пороху — в барильцях його було близько п'ятдесяти фунтів; але надалі інженер мав намір виготовити якусь іншу вибухову речовину, що дало б змогу заощаджувати фабричний порох. До вогнепальної зброї додали п'ять мисливських ножів у шкіряних чохлах, і за цих умов колоністи могли відважитися вирушити у невідомий густий бір з надією, що їм за будь-яких обставин пощастить вибратися зі скрути.
Нічого й казати, що озброєних до зубів Пенкрофа, Гер-берта й Наба аж розпирало від радощів за таку амуніцію, хоч вони й обіцяли Сайресу Сміту не робити без потреби жодного пострілу.
О шостій ранку пірогу зіштовхнули на воду. В неї посідали [199] всі колоністи, не забувши й Топа, і попливли до гирла річки Вдячності.
Лише півгодини тому почався приплив. Колоністи могли пливти ще кілька годин за течією, і цим належало скористатися, бо пізніше, за відпливу, течія повернеться у зворотний бік і пливти вгору річкою стане важче. Через три дні місяць мав уже бути вповні, тому приплив був досить високий, і пірога, яку він підганяв угору за течією, швидко пливла між високими берегами, і навіть не треба було дуже налягати на весла.
За кілька хвилин дослідники дісталися коліна річки, де сім місяців тому Пенкроф спорудив свого першого плота.
За цим коліном річка робила досить крутий поворот і текла далі на південний захід під густим суцільним шатром вікових хвойних дерев.
Річка Вдячності текла.мов убрана в чудові зелені шати. Сайрес Сміт і його супутники не могли намилуватися красою, що її так легко творить мати-природа, поєднуючи синяву чистих річок і зелень дерев. Що далі вони пливли, то більше змінювалися породи дерев. Праворуч ярусами здіймалися прекрасні зразки родини ільмових — могутні берести, з незамінною у будівництві деревиною, здатною довго зберігатись у воді; цілі гаї інших дерев з тієї самої родини, а серед них і кропив'яні дерева, що дають дуже корисну олію. Ще далі Герберт помітив кілька лардизаба-лових дерев, — з їхніх гнучких гілок, вимочених у воді, виходять чудові канати, — і два-три стовбури чорного дерева красивого темного кольору з примхливими прожилками.
Час від часу там, де легко було пристати до берега, човен причалював. Тоді Гедеон Спілет, Герберт і Пенкроф із рушницями в руках виходили з нього й разом із Топом досліджували околиці. Тут траплялася не лише дичина, а й корисні рослини, якими не варто було нехтувати, і юний натураліст був надзвичайно вдоволений, відкривши різно-виднісь дикого шпинату, схожого на лободу, та багато хре-стоцвітних рослин, що належали до родини капустяних, — їх, без сумніву, можна було "одомашнити", пересадивши в інший грунт; тут росли хрінниця лугова, хрін, ріпа й невеликі, заввишки з метр, укриті пушком кущові рослини з коричневим насінням.
— Знаєш, що це за рослина? — запитав Герберт моряка.
— Тютюн! — вигукнув Пенкроф, котрому, без сумніву, доводилося бачити улюблене зілля тільки в люльці. [200]
— Ні, Пенкрофе! — відповів Герберт. — Не тютюн, а гірчиця.
— Гірчиця так гірчиця, — розчаровано мовив моряк, — але якщо раптом тобі, синку, потрапить на очі тютюн, — не нехтуй ним.
— Знайдемо і його колись! —заспокоїв моряка Гедеон Спілет.
— Справді?! — вигукнув Пенкроф. — Коли це нарешті станеться, на нашому острові бракуватиме хіба що пташиного молока!
Вони старанно викопували різні рослини, й переносили їх до піроги, якої не покидав замислений Сайрес Сміт.
Журналіст, Герберт і Пенкроф таким чином кілька разів висаджувалися то на лівому, то на правому березі. Лівий берег був пологіший і лісистіший.