І Джоанна вислуховувала його мову так само спокійно, а Крістмас знав, що не переконав її, та й вона знала, що не переконала його. Однак жодне з них не поступалося, ба гірше — не давало спокою другому. Крістмас навіть не виходив із кімнати. І вони стояли, стояли в тихому присмерку, залюдненому їхнім потомством — незліченними привидами мертвих гріхів і насолод, дивлячись одне одному в обличчя — змучені, вичерпані й неприборкані.
Ось тоді він виходив. Ще не встигли зачинитися двері, ще не замкнув їх засув, а вже знову було чути її голос — монотонний, спокійний і розпачливий. Про що він, до кого він — цього Крістмас не наважувався ні дізнаватися, ні навіть здогадуватися. Три місяці по тому, серпневої ночі, сидячи в тінях занедбаного саду й слухаючи, як дзиґарі на приміщенні суду за дві милі звідси вибивають десяту, а згодом одинадцяту, піддався непідважному парадоксу й відчув себе безвільним слугою неминучості, у котру, як вважав, не вірить. Сказав тоді сам собі: "Я ж мав це зробити ще ген коли. Мав це зробити ще тоді. Вона ж сама так сказала".
А сказала вона ще за дві ночі перед тим. Побачивши записку, Крістмас подався до Джоанни. Йдучи сходами, чув дедалі гучніший монотонний голос, гучніший і виразніший, ніж завжди. А коли зійшов на сходовий майданчик, зрозумів, чому воно так. Цього разу двері були відчинені, і, коли він увійшов, жінка не звелася. Так і стояла навколішки біля ліжка. Ані поворухнулася, її голос не урвався. Голова не схилена. Лице гордо підняте — ця поза формальної смиренності немовби постала з гордості, а голос у сутінках звучить спокійно, рівно, самозречено. Джоанна немовби й не зауважила, що ввійшов Крістмас, аж поки довела до кінця речення. Аж тоді повернула голову.
— Клякни зі мною, — озвалася вона.
— Ні, — відповів він.
— Клякни, — сказала вона. — Тобі навіть не доведеться говорити з Ним. Просто стань навколішки. Просто зроби перший рух.
— Ні, — сказав він. — Я піду.
Вона не рухалася. Дивилася на нього через плече.
— Джо, — сказала вона, — ти залишишся? Може, хоч це зробиш?
— Гаразд, — відповів він. — Залишуся. Тільки постарайся якнайскоріш.
Вона знову стала молитися. Промовляла тихо, з тою ж самою гордістю смиренності. Коли доводилося вживати слова-символи, яких Крістмас навчив її, вона вживала, вимовляла їх рішуче й без запинки, говорила з Богом так, ніби Він чоловік у товаристві двох інших чоловіків. Говорила про себе і Крістмаса, як про двох інших людей, спокійним, монотонним, безстатевим голосом. Змовкла. Тихо звелася. Вони стояли в присмерку віч-на-віч. Цього разу вона навіть не поставила запитання, йому й відповідати не довелося. За якусь хвилину вона тихо сказала:
— Тепер уже нічого іншого не вдієш.
— Тепер уже нічого іншого не вдієш, — повторив він.
"Тепер усе зроблено, з усім покінчено", — спокійно розмірковував він, сидячи в густій тіні заростей, слухаючи, як завмирає в далині останній удар дзиґарів. То було місце, де він упіймав її, знайшов два роки тому. Але це діялося в іншому часі, в іншому житті. Тепер тут стояла тиша, панував спокій, дихала прохолодою родюча земля. Пітьма повнилася безліччю голосів із усіх часів, які він пережив; минуле стало немовби одноманітним візерунком. І простяглося далі — у завтрашню ніч, у всі завтрашні дні, що вкладуться у частину одноманітного візерунка, стануть його продовженням. Крістмас думав про це, тихо дивуючись із продовження, з незліченних повторів, адже все, що було, — це те саме, що буде, адже й завтра минуле та майбутнє означатимуть одне й те ж.
Пора.
Він звівся на ноги. Вийшов із тіні, обігнув дім і зайшов на кухню. В будинку було темно. Крістмас не був у халупі з самого ранку й не знав, чи залишила Джоанна записку, чи чекає на нього. Все одно не дбав про тишу. Йому було байдуже, спить вона чи ні. Розміреним кроком піднявся сходами й увійшов у спальню. Майже зразу пролунав із ліжка її голос:
— Засвіти лампу.
— Мені не треба світла, — відповів він.
— Засвіти лампу.
— Ні, — сказав він, стоячи над ліжком і тримаючи бритву, ще не відкриту. Джоанна більш нічого не сказала, і тоді від Крістмаса неначе відокремилося його тіло. Підійшло до стола, руки поклали бритву на скатертину, намацали лампу й чиркнули сірником. Вона сиділа на ліжку, плечима до узголів'я. На нічну сорочку накинута шаль, зібгана на грудях. Жінка схрестила руки поверх шалі, сховавши кисті в складках. Крістмас стояв біля стола. Вони дивились одне на одного.
— Станеш зі мною навколішки? — запитала вона. — Я не прошу цього.
— Ні, — відказав він.
— Не прошу цього. Це не я тебе прошу. Стань зі мною на коліна.
— Ні.
Вони дивились одне на одного.
— Джо, — сказала вона, — це востаннє. Я не прошу цього. Затям собі. Стань зі мною на коліна.
— Ні, — відповів він. І побачив, як розімкнулися її руки, як з-під шалі вигулькнула правиця зі старовинним однострільним капсульним револьвером завдовжки з маленьку гвинтівку, тільки важчим. А однак потворна тінь від нього та руки ані схитнулася, і понад нею потворна тінь зведеного курка, відхиленого взад й налаштованого кинутись уперед, як зміїна голова, теж ані схитнулася. Джоаннині очі занерухоміли, непорушні, як чорне кружальце дула. Не було в них ні тепла, ні шалу. Спокійні й незворушні, як сам жаль, сам відчай, саме переконання. Крістмас не дивився на них. Стежив за тінню револьвера на стіні, стежив, як майнула насторожена тінь курка.
Стоячи посеред дороги, підвівши руку в сяйві ближчих і ближчих фар, він і не сподівався, що авто зупиниться. А проте спинилося, по-смішному раптово, завищавши й гойднувшись. Маленька машина, стара й побита. Коли Крістмас підійшов до неї, йому здалося, що два молоді обличчя плавають у відбитому світлі фар, немов вибляклі приголомшені надувні кулі. Дівоче, що було ближче, відкинулось, пойняте м'яким жахом. Та він не зауважив цього.
— Чи не підвезете мене туди, куди їдете? — запитав. Не сказавши ні слова, вони видивлялися на нього, охоплені німим зачудованим жахом, якого Крістмас не помічав. Відчинивши двері, він вмостився на задньому сидінні.
Та щойно сів, дівчина придушено заскімлила. Ось-ось цей звук набере гучності, коли повідважнішає страх. Авто вже рушило, немов стрибнуло, а юнак, не відриваючи рук від керма, не повертаючи голови, шипів дівчині: "Тихше! Замовкни! Тільки так порятуємося! Ти замовчиш нарешті?!" Крістмас і цього не чув. Сидів ззаду й навіть не гадав, що попереду панує безмежний жах. Ось тільки спало на думку, що надто вже хвацько мчить цей автомобільчик вузьким сільським путівцем.
— Чи далеко веде ця дорога? — спитав пасажир.
Водій відповів йому, назвавши те саме місто, що колись назвав хлопчик-негр пополудні, три роки тому, коли Крістмас уперше потрапив у Джефферсон. Відповів сухо й глухо:
— Хочете туди поїхати, начальнику?
— Атож, — відказав Крістмас. — Так. Так. Годиться. Мені це підійде. Вам туди?
— Звичайно, — сказав юнак порожнім, невиразним голосом. — Куди накажете.
І знову дівчина поруч нього стала приглушено, упівголоса підстогнувати-підвивати, як маленька тваринка. І знову хлопчина засичав на неї, втупившись у дорогу, якою мчав, підстрибуючи, його автомобільчик:
— Тихше! Цс-с-с-с-с. Тихше! Тихше!
Та Крістмас досі нічого не помічав. Бачив тільки дві голови молодих людей, непорушно задивлених на яскраве світло, на яке налітала, погойдуючись, і щезала під колесами стрічка путівця. І на супутників, і на дорогу він дивився без цікавості. Був і далі байдужий, усвідомивши, що юнак уже добру хвилину щось йому каже. Не знав, чи далеко й куди вони заїхали. Тепер хлопчина говорив помалу, повторяючись, старанно добираючи якнайпростіші слова й вимовляючи їх чітко та виразно, ніби мав діло з чужоземцем:
— Послухайте, начальнику. Я тут зверну. Це найкоротший шлях. Виїдемо на кращу дорогу. Я поїду навпростець. Тут можна це зробити. На кращу дорогу. Так можна буде скоріше дістатися. Розумієте?
— Гаразд, — відповів Крістмас. Машина мчала, підскакуючи, вигойдуючись на поворотах, злітаючи на узвозах і провалюючись на спусках, немовби під нею розступалася земля. Стовпи з поштовими скриньками влітали у світло фар й, промайнувши, лишалися позаду. Час від часу авто проминало темний будинок. Юнак знову обізвався:
— Ось цей поворот, про який я казав. Саме тут. Я тут зверну. Це не означає, що з'їжджаю з дороги. Я просто беру навпрошки, до кращої дороги. Розумієте?
— Гаразд, — сказав Крістмас. А тоді ні з того ні з сього спитав: — Ви, мабуть, десь тут живете.
Тепер заговорила дівчина. Крутнувшись на сидінні, показала лице, сіре від тривоги й страху, сліпого щурячого відчаю.
— Так! Тут! — вереснула вона. — Ми обидвоє! Он там! А коли мій тато і брати…
Крістмас побачив, що юнак затиснув їй рот, а дівчина обіруч шарпає за зап'ясток. Під долонею придушено булькотів її голос. Крістмас подався вперед.
— Тут, — сказав він. — Тут вийду. Тут можете мене висадити.
— Догралася! — тонко, розпачливо й нестямно крикнув хлопчина. — Якби ти мовчала…
— Спини машину, — сказав Крістмас. — Я не зроблю вам нічого лихого. Просто хочу вийти.
Знову машина різко загальмувала, припавши на колеса. Двигун і далі гуркотів, авто рвонуло вперед раніше, ніж Крістмас встиг зійти з приступки. Довелося зіскочити й пробігти кілька кроків, щоб утриматися на ногах. При цьому щось тверде й важке торохнуло його по стегні. Автомобіль гнав на граничній швидкості, зникав. З нього долинало пронизливе виття дівчини. Нарешті щез. Запала темрява, осіла вже не відчутна на дотик пилюка, запанувала тиша під літніми зорями. Удар по стегні давався взнаки, і допіру тепер Крістмас зауважив: те, що вдарило, стискає права рука. Звівши її, Крістмас побачив, що в ній — старовинний важкий револьвер. Не усвідомлював, що тримає цю зброю, не пам'ятав, як і навіщо взяв її. Та вона була тут. "А я помахав водієві правою рукою, — подумав він. — Не дивно, що вона… вони…" Замахнувся, щоб кинути револьвер. Тоді передумав, засвітив сірника й оглянув зброю у кволому мертвотному світлі. Сірник догорів і згас, але Крістмас, здавалося, й досі бачив цю старовинну річ із двома зарядженими камерами. По одній цокнув курок і не дав пострілу, а по другій мав цокнути. "Для неї і для мене, — сказав він.