Без сумніву — той чоловік помирав довго.
Він почув стогін.
Швидко розсунув кущі ялівцю, помітив замасковану ними глибоку яму від виверненого дерева. В ямі, на відкритому корінні сосни, лежав чоловік атлетичної статури, з чорним кучерявим волоссям і такою ж бородою, а обличчя мав страшенно, мертвотно бліде. Ясний каптан з оленячої шкіри почервонів од крові.
Відьми́н стрибнув до ями. Поранений розплющив очі.
— Геральте, — простогнав. — Боги… Чи це сон…
— Фрешенет ? — здивувався відьми́н. — Ти тут?
— Я… Ооох…
— Не рухайся, — Геральт укляк біля нього. — Де влучила? Не бачу стріли.
— Пройшла… навиліт. Я відламав наконечника й витяг… Слухай, Геральте…
— Мовчи, Фрешенете, бо захлинешся кров'ю. В тебе пробита легеня. Зараза, мушу тебе звідси витягнути. Що ви, до дідька, робили у Брокілоні? Це ж терени дріад, їх святиня, ніхто звідси живим не виходить. Чи ти не знав?
— Пізніше… — заячав Фрешенет і сплюнув кров'ю. — Пізніше розповім… Тепер витягни мене… Ох, зараза! Обережніше… Оооох…
— Не зумію, — Геральт випростувався, роздивився. — Ти надто тяжкий…
— Облиш мене, — зойкнув поранений. — Що там, облиш мене… Але рятуй її… заради богів… рятуй її…
— Кого?
— Принцесу… Ох… Знайди її, Геральте…
— Лежи спокійно, чорти б його… Зараз я щось змайструю і витягну тебе.
Фрешенет тяжко закашляв і знову сплюнув, густа й тягуча нитка крові зависла йому на бороді. Відьми́н вилаявся, вискочив із ями, роззирнувся. Йому були потрібні два молоді деревця. Швидко рушив до краю поляни, де раніше бачив купи вільх.
Свист і стукіт.
Геральт завмер на місці. Стріла, вбита у стовбур на висоті його голови, мала на древку яструбине пір'я. Глянув у напрямку, що йшов уздовж ясеневого прута, побачив, звідки стріляли. За якихось п'ятдесят кроків була ще одна яма, звалене дерево, плутанина коренів, що стирчали догори, все ще стискаючи в обіймах величезну брилу піщаного ґрунту. Нікого не побачив. Знав, що не побачить.
Підняв руки, дуже повільно.
— Ceadmil! Va an Eithne meath e Duen Canell! Essea Gwynbleidd !
Цього разу почув тихе клацання тятиви й побачив стрілу, — її випущено так, щоб він побачив. Різко вгору. Дивився, як вона здіймається, як спиняє політ, як спадає по кривій. Не ворухнувся. Стріла майже вертикально вбилася в мох, за два кроки від нього. Майже одразу з'явилася біля неї друга, під таким самим кутом. Він боявся, що вже не побачить наступної.
— Meath Eithne! — закричав він знову. — Essea Gwynbleidd!
— Glaeddyv vort! — голос наче повів вітру. Голос, не стріла. Він живий. Повільно розстебнув пряжку пояса, відвів меча далеко від себе, відкинув. Друга дріада безшелесно з'явилася з-за стовбура смереки, затуленого ялівцем, не далі десяти кроків від нього. Хоча була маленькою й дуже худенькою, стовбур здавався тоншим. Гадки не мав, як він міг не помітити її, підходячи. Можливо, дріаду маскував одяг — комбінація чудернацько зшитих латок тканини безлічі відтінків зеленого й коричневого, всіяна листям і куснями кори, що, однак, не спотворювала зграбного тіла. Її волосся, перев'язане на чолі чорною хусткою, мало оливковий колір, а обличчя було перетяте смугами, намальованими горіховою шолупиною.
Ясна річ, лук мала нап'ятий і мірила в нього.
— Ейтне… — почав він.
— Thaess aep !
Він слухняно замовк і непорушно стояв, тримаючи руки далеко від тулуба. Дріада не опустила лука.
— Dunca! — гукнула. — Braenn! Caemm vort !
Та, що стріляла раніше, виприснула з терня, пробігла зваленим стовбуром, проворно перестрибнувши яму. Хоча там лежала кучугура із сухих гілок, він не почув, щоб хоч одна хруснула під її стопами. За собою, близько, відчув легеньке шамотання, наче шелест листя під вітром. Знав, що третя в нього за спиною.
Саме ця третя, блискавично з'явившись збоку, підняла його меч. Вона мала медового кольору волосся, стягнене опаскою з осоки. На спині погойдувався сагайдак, повний стріл.
Ота найдальша, з ями, швидко наближалася. Її стрій нічим не відрізнявся від одягу товаришок. На матовому цеглисторудому волоссі носила вінок, сплетений з конюшини та вересу. Тримала лук, не нап'ятий, але зі стрілою на тятиві.
— Ten thesse in maeth aep Eithne llev? — спитала, підійшовши. Мала надзвичайно мелодійний голос, величезні чорні очі. — Ess' Gwynbleidd ?
— Ae… aessea… — розпочав, але слова брокілонського діалекту, що в устах дріад звучали наче спів, в'язли йому в горлі й пекли губи. — Жодна з вас не розмовляє загальницею? Я не дуже добре…
— Ań vaill. Vort Ilinge — перебила вона.
— Я Гвинблейд, Білий Вовк. Пані Ейтне мене знає. Йду до неї з посольством. Я вже бував у Брокілоні. В Дуен Канель.
— Gwynbleidd — цеглиста примружила очі. — Vatt'ghern?
— Так, — підтвердив він. — Відьми́н.
Оливкова сердито пирхнула, але опустила лук. Цеглиста дивилася на нього широко розплющеними очима, а її позначене зеленими пругами обличчя було цілком нерухомим, мертвим, наче у статуї. Ця нерухомість не дозволяла визначити, гарне чи потворне її обличчя, — замість такої класифікації сама собою виникала думка про байдужість та бездушність, а то й про жорстокість. Подумки Геральт дорікнув собі за цю оцінку, піймавши себе на цілковито хибному олюдненні дріади. Мусив знати, що вона просто старша від двох інших. Попри видимість, була від них значно, значно старшою.
Вони стояли, зберігаючи нерішуче мовчання. Геральт чув, як зойкає, стогне і кашляє Фрешенет. Цеглиста теж мусила його чути, але її обличчя навіть не здригнулося. Відьми́н спер руку об стегно.
— Там, у ямі, — спокійно сказав він, — лежить поранений. Якщо не дістане допомоги, умре.
— Thaess aep ! — оливкова нап'яла лука, спрямувавши наконечник стріли просто йому в обличчя.
— Дозволите йому здохнути? — він не здійняв голосу. — Дозволите йому отак попросту захлинутися кров'ю? То вже краще його добити.
— Стули пельку! — дзявкнула дріада, перейшовши на загальницю. Але опустила лук і послабила тятиву. Запитально глянула на ту другу. Цеглиста кивнула головою, вказала на яму. Оливкова побігла, прудко та безшелесно.
— Я хочу побачитися з пані Ейтне, — повторив Геральт. — Несу послання…
— Вона, — цеглиста показала на медоволосу, — відведе тебе до Дуен Канель. — Йди.
— Фре… А поранений?
Дріада глянула на нього, примруживши очі. Все ще гралася стрілою, закріпленою на тятиві.
— Не переймайся, — сказала. — Йди. Вона тебе відведе.
— Але…
— Va'en vort ! — відрізала вона, стискаючи губи.
Він стенув плечима, повернувся в бік тієї, медоволосої. Вона здавалася наймолодшою з усієї трійці, але він міг і помилятися. Помітив, що очі в неї блакитні.
— Що ж, ходімо.
— Да, — тихо відповіла медоволоса. Повагавшись якусь мить, віддала йому меча. — Ходімо.
— Як тебе звати? — спитав.
— Стули пельку.
Вона йшла через пущу дуже швидко, не озираючись. Геральт мусив докласти неабияких зусиль, щоби встигнути за нею. Знав, що дріада робить це навмисне, хоче, щоб людина, ідучи за нею, зі стогоном застрягла в хащах, упала на землю, виснажена, не в змозі продовжувати перехід. Очевидно, не знала, що має справу не з людиною, а з відьми́ном. Надто молодою була, щоб знати, хто такий відьми́н.
Дівчина, — Геральт уже знав, що вона не є чистокровною дріадою, — раптово зупинилася, обернулася. Бачив, що її груди сильно здіймаються під лататим каптаником і вона ледве стримується, щоб не дихати ротом.
— Йдемо повільніше? — запропонував з усмішкою.
— Yea — вона неприязно глянула на нього. — Aeen esseath Sidh ?
— Ні, я не ельф. Як тебе звати?
— Бренн, — відповіла вона, відновивши перехід, але вже повільніше, не намагаючись випередити його. Йшли поруч, близько одне до одного. Він відчував запах її поту, звичайного поту молодої дівчини. Піт дріад пахнув як розтерте в долоні вербове листя.
— А як ти звалася раніше?
Вона глянула на нього, її губи раптом здригнулися, він подумав, що вона спалахне чи накаже йому мовчати. Але вона не зробила цього.
— Нє памятаю, — відповіла, зволікаючи. Він не думав, що це правда.
На вигляд їй було не більше шістнадцяти, а вона не могла бути у Брокілоні довше шести-семи років, — коли б потрапила сюди раніше, малою дитиною чи немовлям, то в ній не залишилося б і сліду людського. Блакитні очі та природно світле волосся траплялися й у дріад. Діти дріад, зачаті в узаконених та освячених зв'язках з ельфами чи людьми, успадковували органічні риси лише від матерів і були це лише дівчатка. Надзвичайно рідко, зазвичай в якомусь із наступних поколінь народжувалася часом дитина з очима чи волоссям анонімного предка-чоловіка. Але Геральт був певен, що Бренн не мала в собі ні краплі крові дріад. Зрештою, це нічого особливого не значило. Кров чи ні, тепер вона була дріадою.
— А тебе, — вона скоса зиркнула на нього, — як клічуць?
— Гвинблейд.
Вона кивнула головою.
— То пайшлі… Гвинблейд.
Вони йшли повільніше, ніж досі, але далі швидко. Ясна річ, Бренн знала Брокілон, — якби Геральт був сам, то не зумів би ні витримати темп, ні знайти правильний напрямок. Бренн пробиралася крізь перешкоди пущі крутими замаскованими стежками, долала яри, легко, наче кладками, біжучи поваленими стовбурами, сміливо хлюпотіла через зелену від ряски трясовину, на яку відьми́н не зважився б ступити і затратив би години, якщо не дні, щоб її обійти.
Присутність Бренн охороняла його не лише від дикості пралісу, — були місця, де дріада сповільнювала крок, ішла дуже обережно, мацаючи стопою стежку, тримаючи його за руку. Він знав, з якої причини. Про пастки Брокілону кружляли легенди, казано про ями, повні загострених паль, про самостріли, про падаючі дерева, про страшного їжака, — колючу кулю на мотузці, що зненацька спадала, змітаючи все зі стежки. Бували теж місця, де Бренн зупинялася і мелодійно посвистувала, а інший свист відповідав їй із гущавини. Траплялися місця, де вона зупинялася з рукою на стрілі в сагайдаку, наказуючи йому зберігати тишу, і напружено чекала, доки хтось, що шелестів у хащах, віддалиться.
Попри швидкий перехід, вони мусили зупинитися на ніч. Бренн безпомильно вибрала місце, — на пагорбі, куди різниця температур несла подув теплого повітря. Вони спали на сухій папороті, близько одне до одного, за звичаєм дріад. Серед ночі Бренн обняла його, притулилася.