Але саме тоді, коли вони вже вітали один одного з блискучим задумом…
— Поттере! Візлі! Що ви тут робите? — пролунав голос професорки Макґонеґел, а її вуста були стиснуті в найтоншу на світі лінію.
— Ми… ми… — почав затинатися Рон, — ми збиралися… піти й побачити…
— Герміону! — допоміг приятелеві Гаррі.
Рон з професоркою Макґонеґел одночасно глянули на нього.
— Пані професорко, ми вже хтозна скільки її не бачили, — поспіхом заговорив Гаррі, наступивши Ронові на ногу. — Ми хотіли заскочити до шкільної лікарні, сказати… що мандрагора майже готова і… е е… що Герміоні не треба журитися.
Професорка Макґонеґел не спускала з нього очей, і на якусь мить Гаррі подумав, що вона зараз вибухне криком.
Але коли вона заговорила, її голос був на диво схвильований.
— Звичайно, — погодилася вона, і здивований Гаррі побачив, як у її очах намистинках зблиснула сльоза. — Так так, я розумію, що найтяжче пережити усе це друзям… які… Так, Поттере, звичайно, вам можна відвідати міс Ґрейнджер. Я повідомлю професорові Бінсу, куди ви пішли. Скажіть мадам Помфрі, що я дала дозвіл.
Й досі не вірячи, що їм пощастило уникнути покарання, Гаррі й Рон звернули за ріг і виразно почули, як висякалася професорка Макґонеґел.
— Це була, — палко вимовив Рон, — твоя найкраща вигадка!
Вони тепер не мали іншого вибору, як піти до Шкільної лікарні й сказати мадам Помфрі, що професорка Макґонеґел дозволила їм відвідати Герміону.
Мадам Помфрі, хоч і неохоче, таки впустила їх.
— Який сенс казати щось паралізованій людині! — пробурмотіла вона.
Присівши на стільці біля Герміони, хлопці зразу переконалися в її правоті. Було очевидно: Герміона навіть не здогадувалася, що до неї хтось прийшов. З таким самим успіхом можна було б утішати її тумбочку.
— Цікаво, чи бачила вона нападника? — запитав Рон, сумно поглядаючи на застигле обличчя Герміони. — Бо якщо він підкрадався до них непомітно, то ще невідомо…
Проте Гаррі не дивився на Герміонине обличчя. Його більше зацікавила її права рука, що лежала зверху на ковдрі. Він підсунувся ближче і помітив аркушик паперу, затиснутий у кулаці.
Пересвідчившись, що поблизу немає мадам Помфрі, Гаррі вказав на нього Ронові.
— Спробуй но витягнути, — прошепотів Рон, пересуваючи стілець, щоб затулити Гаррі від мадам Помфрі.
Це було нелегко. Герміонині пальці так міцно стискали аркушик, що Гаррі боявся його порвати. Поки Рон стежив за мадам Помфрі, він кілька хвилин смикав папірець, поки той нарешті таки піддався.
Це була сторінка, вирвана з дуже старої бібліотечної книжки. Гаррі нетерпляче розгладив її, а Рон підсунувся ближче, щоб теж прочитати.
"З багатьох грізних звірів і потвор, що мешкають у наших краях, найдивнішим і найжахливішим є Василіск, відомий ще під назвою Зміїний король. Цей змій, який може досягати гігантських розмірів і прожити не одну сотню років, вилуплюється з курячого яйця, висидженого жабою. Щоб убити когось, він удається до дивовижних засобів, бо, крім страхітливих отруйних зубів, Василіск має вбивчий погляд, і всі, на кого він погляне, відразу помирають.
Павуки тікають від Василіска, бо то їхній смертельний ворог, а Василіск боїться тільки співу півня, що згубний для нього…"
Знизу рукою Герміони — Гаррі зразу упізнав її почерк — було дописано лиш одне слово: "Труби". Раптом у його голові проясніло.
— Рон, — видихнув Гаррі, — це воно! Ось де відповідь! Потвора в Таємній кімнаті — це Василіск, гігантський змій! Ось чому я скрізь чув той голос, якого ніхто інший не чув. Це тому, що я розумію парселмову!
Гаррі глянув на інші ліжка.
— Василіск убиває людей поглядом. Але ніхто не помер — бо ніхто не дивився йому просто в очі. Колін побачив його через вічко фотоапарата. Василіск спалив плівку, але Коліна тільки спаралізувало. Джастін… Джастін, мабуть, побачив Василіска крізь Майже Безголового Ніка! А Нікові дістався основний удар, але він не міг померти знову… А біля Герміони й тієї рейвенкловської старости знайшли дзеркальце. Герміона якраз довідалася, що та потвора — Василіск. Я певен — вона попередила першого, кого зустріла, що треба, завертаючи за ріг, дивитися спершу в дзеркальце! Та дівчина витягла своє дзеркальце і…
Рон аж рота роззявив.
— А Місіс Норіс? — нетерпляче прошепотів він.
Гаррі замислився, уявляючи собі сцену під час Гелловіну.
— Вода… — поволі вимовив він. — Повінь з туалету Плаксивої Мірти. Сто відсотків, що Місіс Норіс бачила тільки відображення.
Гаррі ще раз глянув на аркуш. Що довше вчитувався, то зрозумілішими ставали всі попередні події.
— "Спів півня згубний для нього"! — прочитав він уголос. — Хтось убив Геґрідових півнів! Спадкоємець Слизерина не хотів, щоб вони були коло замку, коли відчинять Таємну кімнату! Павуки тікають від нього!.. Все збігається!
— Але як той Василіск пересувався тут? — запитав Рон. — Здоровенна зміюка. Хтось би побачив.
Але Гаррі показав на слово, яке нашкрябала Герміона внизу сторінки.
— Труби, — сказав він. — Труби. Роне, він лазив по трубах водогону! Я чув той голос у стінах…
Раптом Рон схопив Гаррі за руку.
— Вхід до Таємної кімнати! — прохрипів він. — А що, як це туалет? Що, як він у…
— …туалеті Плаксивої Мірти? — докінчив за нього Гаррі.
Вони схвильовано присіли, не знаючи, вірити в це чи ні.
— Це означає, — здогадався Гаррі, — що я — не єдиний парселмовець у школі. Спадкоємець Слизерина теж знає зміїну мову. Отак він і контролює Василіска.
— Що робити? — запитав Рон, чиї очі аж палали. — Іти просто до Макґонеґел?
— Ходімо до вчительської! — скочив на ноги Гаррі. — Вона там буде хвилин за десять, скоро перерва.
Хлопці побігли сходами вниз. Аби ніхто не бачив, як вони тиняються коридором, заскочили просто в порожню учительську. Це була простора оббита панелями кімната, заставлена кріслами з темного дерева. Гаррі й Рон походжали по ній, надто збуджені, щоб сісти.
Але дзвоник на перерву так і не продзвенів.
Натомість, відлунюючи в коридорах, пролунав магічно підсилений голос професорки Макґонеґел:
"Всім учням негайно повернутися до спалень! Усім учителям зібратися в учительській. Прошу, негайно!"
Гаррі глянув на Рона.
— Невже новий напад? Саме тепер?
— А нам що робити? — приголомшено запитав Рон. — Вертатися до спальні?
— Ні! — відповів, озираючись, Гаррі. Ліворуч від нього була якась незрозуміла шафа, де висіли вчительські мантії. — Давай но сюди! Послухаємо, що трапилось. А тоді розкажемо, що ми знайшли.
Вони сховалися в шафі, прислухаючись до тупоту сотень учнівських ніг над їхніми головами. Невдовзі двері учительської з грюкотом відчинилися, і з поміж складок запліснявілих мантій вони побачили вчителів, які заповнювали кімнату. Дехто з них був приголомшений, а дехто й геть переляканий. Потім з'явилася професорка Макґонеґел.
— Це сталося, — повідомила вона мовчазних учителів. — Потвора викрала ученицю. Затягла просто в Таємну кімнату.
Професор Флитвік вискнув. Професорка Спраут затулила долонями рота. Снейп міцно стиснув спинку крісла й запитав:
— Звідки ви знаєте?
— Спадкоємець Слизерина, — відповіла.зблідла професорка Макґонеґел, — зробив ще один напис. Унизу під попереднім. "Її скелет лишиться в Таємній кімнаті назавжди".
Професор Флитвік залився сльозами.
— Хто це? — запитала мадам Гуч, упавши на крісло. — Хто саме з учнів?
— Джіні Візлі.
Гаррі відчув, як Рон мовчки сповз біля нього на долівку шафи.
— Завтра будемо відправляти всіх учнів додому, — розпорядилася професорка Макґонеґел. — Це кінець Гоґвортсу. Дамблдор завжди казав…
Знову відчинилися двері учительської. На якусь дивну мить Гаррі подумав, що то має бути Дамблдор. Але прийшов усміхнений Локарт.
— Перепрошую! Трохи задрімав. Я щось пропустив?
Він, здається, не помічав, що решта вчителів дивляться на нього з ледве тамованою ненавистю.
Снейп ступив крок уперед.
— Ось хто нам треба! — сказав він. — Так, тільки він. Локарте, потвора зловила дівчинку. Затягла її в Таємну кімнату. Нарешті настав твій час.
Локарт побілів.
— Справді, Ґільдерою, — додала професорка Спраут. — Чи ж не казав ти вчора, що знаєш, де вхід до Таємної кімнати?
— Я… ну, я… — забелькотів Локарт.
— Атож, хіба ти не казав мені, що знаєш, хто там усередині? — втрутився професор Флитвік.
— Н н невже?.. Я не пригадую…
— Я добре пам'ятаю, як ти нарікав, що потвори не потрапила в твої руки раніше, ніж заарештували Геґріда, — сказав Снейп. — Хіба ти не казав, що ми геть усе спартачили, і що треба було дати тобі повну свободу дій з самого початку?
Локарт глянув на скам'янілі обличчя своїх колег.
— Я… я справді ніколи… Ви мене не так зрозуміли!
— Ґільдерою, то ми тобі й доручаємо це завдання! — сказала професорка Макґонеґел. — Ти матимеш сьогодні чудову нагоду показати себе. Ми подбаємо, щоб тобі ніхто не заважав. Займешся потворою власноручно. Повна свобода дій!
Локарт розгублено озирнувся, але ніхто не прийшов йому на допомогу. Від його принадності не лишилося й сліду. Вуста йому тремтіли, а без своєї звичної білозубої усмішки він видавався перестрашеним і недолугим.
— Д дуже добре, — промимрив він. — Я… б буду в своєму ка кабінеті, щоб… щоб підготуватися.
І вийшов з кімнати.
— Чудово! — сказала професорка Макґонеґел. її ніздрі гнівно роздималися. — Тепер він принаймні не заважатиме. Вихователі гуртожитків мають піти й повідомити учням про те, що сталося. Скажіть, що "Гоґвортський експрес" завтра вранці відвезе їх додому. Всіх решту прошу подбати, щоб жоден учень не виходив зі своїх спалень.
Учителі підвелися і вийшли одне за одним.
*
Це був, мабуть, найгірший день у житті Гаррі.
Він, Рон, Фред і Джордж сиділи в куточку ґрифіндорської вітальні і не мали сил навіть розмовляти.
Персі там не було. Він пішов відправити сову містерові і місіс Візлі, а тоді зачинився у своїй спальні.
Жоден день ще не тягнувся довше за цей, і жодного разу ґрифіндорська вежа не була така багатолюдна і тиха водночас. Коли сонце вже сідало, Фред і Джордж не витримали і пішли до спальні.
— Вона щось знала, Гаррі! — вперше заговорив Рон, відколи вони сховалися до шафи в учительській кімнаті. — Ось чому забрали саме її. То не була якась дурничка щодо Персі. Вона щось дізналася про Таємну кімнату. Саме тому її… — витирав очі Рон. — Адже вона була чистокровна. Тут тільки одна причина…
Криваво червоне сонце сідало за обрій.