Навіщо дарувати щось державі? Якщо встигну, то хоч Марія буде забезпечена. Чи ти іншої думки?
— Чому ж!
Клотц відстібнув свого ранця.
— Ти мене виручив, друже. У мене є справжній сервелат. Поласуйте й ви! Мовчи, я з села, в мене є цього добра. Я, власне, хотів пригостити реєстратора. Подумати тільки, оте лайно!
— Ні в якому разі! — Гребер узяв сервелат. — А ти візьми оцю книжку. На жаль, у мене немає нічого іншого.
— Але ж, друже, я й сам одержав таку.
— Це байдуже. Матимеш дві. Одну віддаси дружині.
Клотц покрутив у руках "Mein Kampf".
— Гарна оправа, — мовив він. — Тобі вона справді не потрібна?
— Ні, не потрібна. Вдома в нас є така книжка в шкіряній оправі зі срібними замками.
— Тоді, звичайно, інша справа. Ну, то хай вам щастить!
— Тобі теж.
Гребер наздогнав Елізабет.
— Я навмисне нічого не сказав Альфонсу Біндінгу, щоб він не напросився до нас у свідки, — пояснив він. — Не хотілося, щоб поряд з нашими прізвищами стояло крайсляйтерове. Тепер замість нього маємо якогось штурмбанфюрера СС. От що виходить з добрих намірів!
Елізабет засміялась.
— Зате "біблію руху" ти виміняв на сервелат! Це компенсація.
Вони перейшли базарну площу. Пам'ятник Бісмарка, від якого зосталися самі ступні, тепер був знову відновлений. Над церквою святої Марії кружляли голуби. Гребер подивився на Елізабет. "Я, власне, маю бути дуже щасливий", — подумав він. Але в нього було не таке відчуття, як він сподівався.
Вони лежали на лісовій галявині за містом. Дерева повивав фіолетовий серпанок. Кругом цвіли примули і фіалки. Повівав легенький вітерець. Раптом Елізабет підвелася й сіла.
— Що там таке? Ліс має якийсь чарівний вигляд. Чи, може, це мені сниться? Дерева немовби одягнені в срібло. Тобі теж так здається?
Гребер кивнув:
— На них наче срібний дощик.
— Що то таке?
— Станіоль. Або вузенькі стрічки тоненького алюмінію. Наче позлітка, в яку загортають шоколад.
— Атож. На всіх деревах! Звідки це?
— Літаки скидають його цілими в'язками. Це порушує радіозв'язок. По-моєму, тоді неможливо встановити місце перебування літака. Чи щось таке. Повільно опускаючись на землю, тоненькі смужки станіолю поглинають радіохвилі або перешкоджають їхньому поширенню.
— Жаль, — сказала Елізабет. — Здається, що в лісі самі різдв'яні ялинки. А це знову війна. Я гадала, ми нарешті втекли від неї.
Елізабет з Гребером задивилися на дерева. Вони були густо обплутані блискучими смужками, які звисали з гілок, тріпотіли на вітрі й виблискували. Яскраве сонце пробивалося крізь хмари, мов у казці. А те, що разом із невблаганною смертю і пронизливим свистом падало на землю, тепер безшумно іскрилося на деревах, неначе якесь примарне срібло, і будило спогади про дитинство та різдв'яне свято.
Елізабет пригорнулася до Гребера.
— Сприйматимемо все так, як воно виглядає, і не вникатимемо в його суть.
— Гаразд. — Гребер дістав з кишені шинелі Польманову книжку. — У нас немає змоги поїхати у весільну подорож, Елізабет. Але Польман дав мені ось це — альбом з краєвидами Швейцарії. Після війни ми поїдемо туди І все надолужимо.
— Швейцарія… Країна, де вночі ще горить світло?
Гребер розкрив книжку.
— Тепер і в Швейцарії більше немає світла. Я чув про це в казармі. Ми поставили ультиматум, щоб вони маскували світло. Швейцарія повинна виконувати цей ультиматум.
— Чому?
— Ми нічого не мали проти, поки над нею літали тільки наші літаки. Але тепер над Швейцарією пролітають і літаки інших країн. З бомбами, на Німеччину. Коли видно освітлені міста, пілотам легше орієнтуватись. Ось чому.
— Отже, і цьому кінець.
— Так. Але ми з тобою знаємо принаймні одне: коли після війни приїдемо до Швейцарії, там усе буде точнісінько так, як у цій книжці. Якби в нас був альбом з краєвидами Італії, Франції чи Англії, то про них. ми так не могли б сказати.
— Про Німеччину теж ні.
— Про Німеччину тепер теж ні.
Вони почали гортати книгу.
— Гори, — проказала Елізабет. — Хіба, крім гір, у Швейцарії нічого немає? Моря, тепла?
— Чому ж! Ось італійська Швейцарія.
— Локарно. Це тут була велика конференція на захист миру? Та, на якій ухвалили більше не розв'язувати воєн?
— Здається, тут.
— Не довго ця ухвала протрималась.
— Ні. Локарно ось тут. Поглянь: пальми, старі церкви. Це Лаго-Маджіорі. А ось тут острови, азалії, мімози, сонце… І мир.
— Так. А як це місце називається?
— Порто Ронко.
— Гаразд, — зітхнула Елізабет і знов лягла. — Треба його запам'ятати. Пізніше поїдемо туди. А тепер я більше не хочу подорожувати.
Гребер закрив книгу. Він подивився на мерехтливе срібло на деревах, потім обняв Елізабет за плечі. Він відчув її тіло і побачив траву, барвінок і ще якісь червоненькі квіточки з невеличкими ніжними листочками, які ставали все більші й більші, аж поки заступили все довкола, і його очі заплющились.
Вітер наче вмер. Почало швидко темніти. Десь далеко почувся гуркіт. "Артилерія, — подумав Гребер у напівсні.— Але звідки? Де я? Де фронт? — Він відчув поруч Елізабет і заспокоївся. — Де тут можуть бути артилерійські позиції? Очевидно, це учбові стрільби".
Елізабет поворухнулася.
— Де вони? — промимрила вона. — Вже бомблять чи полетіли далі?
— Це не літаки.
Гуркіт не стихав. Гребер устав і прислухався.
— Це не бомби, не артилерія і не літаки, Елізабет, — сказав він. — Це гроза.
— А чи не зарано ще для грози?
— Для неї законів не існує.
Нарешті вони побачили перші блискавки. Проти тих, які творили люди, вони були куди блідіші і ніби несправжні, а грім навряд чи можна було порівняти з гуркотом літаків, не кажучи вже про розриви бомб.
Пішов дощ. Вони перебігли галявину і сховалися під ялинами. Тіні, здавалося, доганяли їх. Шум дощу у верховітті нагадував овації далекого натовпу, і в тьмяному світлі Гребер побачив, що у волоссі Елізабет блищать срібні стрічки, які попадали з гілок. Волосся скидалось тепер на сітку, в якій заплуталися блискавки.
Вони вийшли з лісу і натрапили на криту трамвайну зупинку, де юрмилося чимало людей. Стояли між ними й кілька есесівців. Вони були молоді і неприховано розглядали Елізабет.
За півгодини дощ перестав.
— Я не знаю, де ми, — сказав Гребер. — В якому напрямку нам тепер іти?
— Праворуч.
Вони перетнули вулицю і звернули в неосвітлену алею. Перед ними довга вервечка людей у напівтемряві укладала труби. Всі були в смугастому одязі. Раптом Елізабет насторожилася і звернула вбік — туди, де працювали робітники. Вона повільно переходила від одного до другого і роздивлялася їх, немовби когось шукаючи. Гребер помітив, що на одязі люди мали номери; мабуть, це були в'язні з концтабору. Вони працювали мовчки і швидко, не підводячи очей. Їхні голови нагадували черепи мерців, а одяг на худих тілах теліпався. Двоє знесилено лежали під забитим дошками кіоском, де колись продавали зельтерську воду.
— Гей, ви! — крикнув есесівець. — Геть звідси! Тут заборонено ходити.
Елізабет вдала, ніби не почула його. Вона тільки наддала ходи, зазираючи в мертвотні обличчя в'язнів.
— Назад! Гей, ви! Жінко! Негайно! Прокляття, ви що, не чуєте?
Лаючись, есесівець підбіг до них.
— У чім річ? — запитав Гребер.
— У чім річ?! Вам що, позакладало? Чи, може, ще щось?
Гребер завважив ще одного есесівця. Це був обершарфюрер. Гребер не наважувався гукнути Елізабет; він знав, що вона не вернеться.
— Ми тут дещо розшукуємо, — пояснив він есесівцю.
— Що? Припинити розмови!
— Ми тут загубили одну річ, брошку. Це був вітрильник з брильянтами. Ми тут проходили вчора, пізно ввечері і загубили. Може, ви бачили?
— Що?
Гребер повторив свою вигадку. Він бачив, що Елізабет обійшла вже майже половину в'язнів.
— Тут нічого не знаходили, — заявив обершарфюрер.
— Та він бреше, — сказав есесівець. — У вас є документи?
Гребер мовчки подивився на нього. Він охоче затопив би йому в пику. Есесівець мав не більше двадцяти років. "Штайнбреннер, — подумав Гребер. — Гайні. Одним миром мазані".
— У мене не просто документи, а дуже добрі документи, — відповів він нарешті.— Крім того, оберштурмбанфюрер Гільдебрандт, якщо це вас цікавить, мій щирий друг.
Есесівець іронічно зареготав:
— А ще що ти скажеш? Може, фюрер теж твій друг?
— Фюрер ні.
Елізабет була вже майже в самому кінці вервечки. Гребер неквапно дістав з кишені свідоцтво про одруження.
— Ходімо до ліхтаря. Зможете прочитати ось тут? Підпис мого свідка! А дату бачите? Сьогодні! Є ще запитання?
Есесівець втупив очі в папери. Обершарфюрер заглядав йому через, плече.
— Це підпис Гільдебрандта, — підтвердив він. — Мені він знайомий. Але ви все одно не маєте права ходити тут. Це заборонено. Ми не можемо нічого вдіяти. Жаль вашої брошки.
Елізабет уже обійшла всіх.
— Мені теж, — відповів Гребер. — Звичайно, коли це заборонено, ми далі не шукатимемо. Наказ є наказ.
Він рушив навздогін Елізабет. Але обершарфюрер пішов поруч.
— Можливо, ми ще знайдемо брошку. Куди її надіслати?
— Гільдебрандтові, це буде найпростіше.
— Гаразд, — сказав обершарфюрер з повагою. — Нічого не знайшли? — поцікавився він в Елізабет.
Та вона вражено звела на нього очі, ніби щойно прокинулася.
— Я розповів обершарфюрерові про ту брошку, яку ми тут загубили, — швидко сказав Гребер. — Якщо її знайдуть, то зразу ж перешлють Гільдебрандту.
— Спасибі,— відповіла Елізабет здивовано.
Обершарфюрер заглянув їй в очі й кивнув.
— Можете на нас покластися. Ми рицарі СС.
Елізабет кинула погляд на в'язнів. Обершарфюрер помітив це.
— Якщо хтось із цих свиней її заховає, ми однаково знайдемо, — заявив він галантно. — Ми їх обшукуватимемо, поки вони не попадають з ніг!
Елізабет здригнулася.
— Я не зовсім певна, що загубила її саме тут. Це могло статися й далі, в лісі. Я навіть схильна думати, що скоріше там.
Обершарфюрер усміхнувся. Елізабет почервоніла.
— Це напевне сталося в лісі,— повторила вона.
Обершарфюрер розплився в посмішці.
— За ліс ми не відповідаємо, — заявив він.
Гребер стояв так близько біля якогось нахиленого в'язня, що міг розгледіти його кістлявий череп. Він засунув руку в кишеню, дістав пачку сигарет і, обернувшись, упустив її коло ніг в'язня.
Щиро дякую, — сказав він обершарфюреру. — Завтра ми пошукаємо в лісі. Це могло статися й там.
— Нема за що. Хайль Гітлер! І сердечно вітаю з одруженням!
— Спасибі.
Вони мовчки йшли поруч, аж поки в'язнів не стало видно.