То було справжнє дитя двадцятого століття: коли культуртрегери "третьої імперії" пробили його дідусеві череп, хлопцеві було всього три роки; коли повісили батька — минуло сім років; а коли матір задушили в газовій камері — дев'ять. Він якось, вислизнув із концентраційного табору і самотужки прокладав собі шлях через кордони. Коли б його схопили, то, певно, повернули б до концтабору і там повісили як втікача. Тепер він хотів потрапити до Лісабона; в останній вечір перед смертю мати сказала йому, що там у нього є дядько-годинникар: ідучи до газової камери, вона благословила сина і сказала йому останнє напутнє слово.
Нам таки щастило. На французькому кордоні ніхто не спитав про дозвіл на виїзд. Я лише показав свій паспорт і зареєстрував машину. Жандарми салютували нам, піднявши шлагбаум, і Франція лишилась позаду. Через кілька хвилин іспанські митні чиновники з захопленням оглядали нашу машину і розпитували, яку вона розвиває швидкість. Як тільки міг, я задовольнив їхню цікавість, і вони почали розводитись про нову марку своєї вітчизняної машини фірми "Іспано-Сюїза". Я заявив, що в мене була така машина, і змалював їм фірмовий значок на радіаторі: летючий журавель. Вони були у захваті від моєї брехні. Коли я поцікавився, де можна заправити машину, чиновники пояснили, що для друзів Іспанії виділено спеціальний фонд бензину. А що в мене не було пезет, то вони зразу ж обміняли мені мої франки. Ми попрощалися хоча й офіційно, але сердечно.
Я відкинувся на спинку сидіння. Хребет і хмари зникли з горизонту. Перед нами лежала невідома країна, вже не схожа на Європу. Ми ще не втекли від небезпеки, але між Францією і цією країною ніби лежала безодня. Я дивився на дороги, на віслюків, на людей і їхній одяг, на суворий, кам'янистий ландшафт, і мені здавалося, що ми вже в Африці. Справжній Захід лишився по той бік Піренеїв, це я зразу відчув. І тут помітив, що Гелен плаче.
— Ось тепер ти потрапив куди хотів, — прошепотіла вона.
Я не зрозумів, що вона мала на увазі. Мені ще й досі не вірилось, чи справді все так легко вдалося. З голови не виходили ввічливість, привітання, посмішки… вперше за багато років я побачив таке ставлення до себе, — але для цього мені довелося стати вбивцею.
— Чого ти плачеш? — запитав я. — Ми ще не врятувалися. В Іспанії повно гестапівців. Нам треба якомога швидше проскочити її.
Ночували ми в невеличкому селі. Я хотів був залишити де-небудь машину і їхати далі залізницею. Та я цього не зробив. Іспанія була небезпечна для нас; мені хотілося швидше покинути її. Та машина якимсь незбагненним чином стала для нас наче зловісним талісманом, її технічна досконалість навіть витіснила мій страх перед нею. Надто вже потрібна вона була мені; а про Ґеорґа я більше не думав. Він переслідував мене, як лиха доля, багато років, а тепер зник, і я усвідомлював лише це останнє. Часом я згадував про того сміхуна; він ще був живий і міг за допомогою телефону спробувати спіймати нас. Вбивців видавала кожна країна. Що то була самооборона, я мусив би довести на місці події.
Португальського кордону ми досягли наступної ночі. Візи я ще по дорозі дістав без особливих труднощів. Гелен лишилась у машині з невимкненим мотором. Коли б сталося щось небажане, вона мала рвонутись уперед, а я б на ходу скочив у машину, і так ми прорвалися б до португальської митниці. Особливої небезпеки нам не загрожувало — ми були на маленькій станції, і перш ніж чиновники в темряві почали б стріляти, ми були б дуже далеко. А що на нас чекало в Португалії, то вже інша річ.
Проте нічого не трапилось. У темряві вітряної ночі чиновники стояли, наче постаті з картини Гойї. Вони відкозиряли нам, і ми спокійно поїхали до португальської митниці, де нас прийняли так само. Та тільки-но ми рушили далі, як один з чиновників побіг за нами, гукаючи, щоб ми зупинились. Я миттю все зважив у думці і зупинив машину; якби ми поїхали далі, нас могли б затримати в першому-ліпшому населеному пункті. Я загальмував. Ми затаїли подихи.
Чиновник наздогнав машину.
— Ось ваша книжечка з талонами, — сказав він. — Ви забули її. Як же ви без неї переїжджатимете знову через кордон?
— Щиро дякую!..
Позад мене хлопчик глибоко зітхнув. Я сам на якийсь момент став ніби невагомий — так мені полегшало.
— Тепер ти в Португалії, — звернувся я до хлопця.
Він поволі відірвав руки від рота і вперше за всю дорогу випростався на сидінні. До того весь час він так і їхав, згорнувшись у клубочок.
Мимо пролітали села. Гавкали собаки. Уже розвиднілося. В кузні блищав вогонь, коваль кував сірого коня. Дощ уже вщух. Я ждав давно очікуваного відчуття свободи, але воно чомусь не з'являлось. Гелен мовчки сиділа поруч. Я ждав радості, але відчував лише спустошення.
З Лісабона я подзвонив по телефону до американського консульства у Марселі. Коротко розповів про свою пригоду з гестапо до того моменту, коли з'явився Ґеорґ. Чоловік, з яким я розмовляв, зауважив, Що тепер я, мовляв, у повній безпеці. Єдине, чого я від нього добився, це обіцянки переслати візу до консульства в Лісабоні, якщо її випишуть.
Машину, яка так довго оберігала нас, треба було збути з рук.
— Продай її, — порадила Гелен.
— А може, краще її на повному ходу пустити в море?
— Це суті справи не міняє, — відповіла вона. — Але ж тобі потрібні гроші. Продай її.
Вона мала рацію. Таку машину продати було неважко. Покупець пообіцяв сам заплатити за неї мито і потім пофарбувати машину чорним лаком. То був перекупник. Я продав йому автомашину від імені Ґеорґа. А вже через тиждень побачив її на вулиці з португальським номером. У Лісабоні схожих на неї машин було чимало; я впізнав її тільки тому, що на лівій підніжці у неї каучуковий килимок здіймався невеличкою ґулею. А паспорт Ґеорґа я спалив.
Шварц поглянув на годинник.
— Про останні дні я розповім швидко. Раз на тиждень я навідувався до консульства. Певний час ми жили в готелі. На це у нас іще були гроші, виручені за машину. Мені хотілося, щоб Гелен, наскільки це було можливо, пожила трохи в розкоші. Ми знайшли лікаря, який допоміг дістати для неї наркотики. Ми навіть ходили до казино. Для цього я взяв собі напрокат смокінг, а у Гелен збереглося її паризьке вечірнє вбрання. Я купив їй ще злотаві черевички, бо її краще взуття ми забули в Марселі. Ви знаєте це казино?
— На жаль, знаю, — відповів я. — Заходив учора надвечір. Але краще мені було б не ходити туди.
— Я хотів, щоб Гелен зацікавилась рулеткою, — мовив Шварц. — Вона вигравала. Те незбагненне щастя тривало і далі. Вона байдуже кидала фішки, і майже завжди випадав виграшний номер.
Цей останній період проминув наче уві сні. Здавалося, ми знову потрапили в той покинутий замок. Ми удавали, ніби нас ніщо не турбує, але саме тоді я вперше почав відчувати, що Гелен неподільно моя, хоча з кожним днем вона все більше вислизала з моїх рук, віддалялася від мене до найневблаганнішого з усіх коханців. Вона ще не здавалась, але вже й не боролася. Часто вночі вона страждала від болю і часом плакала; а потім знову наставали майже неземні хвилини, коли насолода, розпука, мудрість і не обмежена тілом любов несподівано набирала такої сили, що я ціпенів перед ними.
— Любий мій, — сказала якось уночі Гелен, і то був єдиний випадок, коли вона заговорила про це, — обітованої землі, якої ти жадаєш, ми вже не побачимо разом…
Надвечір я повів її до лікаря. Нараз у мені, наче блискавка, спалахнув безсилий протест, який людина відчуває тільки тоді, коли вже не може втримати того, кого любить.
— Гелен, — задихаючись, мовив я, —— що з нами зробило наше життя?
Вона мовчала. Потім похитала головою і посміхнулась.
— Ми взяли від нього все, що могли, — відповіла вона. — І цього доволі.
Невдовзі настав день, коли з консульства прийшла неймовірна звістка: нам виписали дві візи. Примха п'яненького американця, з яким ми познайомилися цілком випадково, подіяла там, де ніяке горе, ніякі благання не допомагали! Я зареготав. То була істерика. Для того, хто ще може сміятися, в сучасному світі знайдеться багато смішного, хіба не так?
— Та настає час, коли вже не до сміху, — докинув я.
— Дивно, що нерідко ми сміємося в останні дні, — сказав Шварц. — Ми потрапили в гавань, як нам здавалось, захищену від усіх вітрів. Гіркота вичерпалась, не було вже й сліз, а сум став таким прозорим, що часом його важко було відрізнити від меланхолійно-іронічної веселості. Ми переселилися в невеличку квартиру. Осліплений незбагненною одержимістю, я не відступався від свого плану: втекти до Америки. Довгий час не відходило жодне судно; і ось, нарешті, цей пароплав… Я продав останній малюнок Дега і купив квитки, Я був щасливий. Гадав, що ми врятовані. Всупереч усьому! Всупереч передбаченням лікарів. Я вірив іще в одне чудо!
Відплиття відклали на кілька днів. Позавчора я ще раз пішов до судноплавної контори. Від'їзд було призначено на сьогодні. Я сказав про це Гелен і вийшов дещо купити в дорогу. Та коли повернувся додому, вона вже була мертва. Всі дзеркала в кімнаті були побиті. Її вечірнє вбрання лежало пошматоване на підлозі, а вона лежала поряд нього.
Спершу мені спало на думку, що її вбили якісь грабіжники… Потім я подумав, що це могли вчинити агенти гестапо; проте вони б шукали скоріше мене, а не її. І тільки побачивши, що все, крім дзеркал та вечірнього вбрання, ціле й непошкоджене, я збагнув, у чому річ. В ту мить я згадав про отруту, яку передав Гелен раніше і про яку вона сказала, ніби десь загубила її.
Я постояв трохи, втупившись у неї очима, потім почав шукати листа. Ніякого листа не було. Вона не лишила по собі нічого. Пішла від мене без єдиного слова. Ви можете це зрозуміти?
— Так, — озвався я.
— Ви це розумієте?
— Так, — повторив я. — А що ж вона мала писати вам?
— Хоча б що-небудь. Чому вона таке вчинила або…
Шварц замовк. Він, певно, мав на увазі якісь останні прощальні слова, останнє запевнення в вірності й любові, щось таке, що він міг би взяти з собою в свою самотність. Він навчився відкидати різні шаблонні поняття, але цього, здавалося, не міг позбутись.
— Якби вона сіла писати вам, то ніколи б не дописала до кінця, — мовив я. — А тим, що не написала нічого, вона сказала вам більше, ніж могла передати будь-якими словами.
Він трохи подумав.
— Ви бачили об'яву в судноплавному бюро? — згодом запитав він пошепки.