Але раптом у рукав дмухнув вітерець, і я відчуваю: найніжніші любовні доторки мають видатися грубими в порівнянні з цим відчуттям подиху на шкірі.
Прилітають, погойдуючись, метелики, настільки віддані вітрові, що здається, ніби вони пливуть на ньому, як білі й золоті вітрила в ніжному повітрі. Вони опускаються на квіти й раптом, розплющивши очі, я бачу двох метеликів, які нерухомо сидять у мене на грудях, – один немов жовта пелюстка з червоними цятками, а другий розпростер оксамитові темно-брунатні крильця з павиними фіолетовими очима. Орден літа! Дихаю дуже тихо й повільно, і все ж дихання моє ворушить їхні крильця, але метелики не відлітають. Світле небо пливе над смарагдом трав, і бабка з сухим потріскуванням прозорих крилець зупиняється прямо над моїми черевиками.
У повітрі майорить срібна павутина – блискучі нитки бабиного літа. Вони повисають на стеблах і листочках, вітер приносить їх до мене, вони опускаються на руки, на одяг, лягають на обличчя, на очі, вкривають мене всього. Моє тіло, яке щойно належало мені, перетворюється на галявину. Обриси тіла зливаються із землею, воно вже не живе окремим життям, воно розчинилося в сонячному світлі, його більше немає.
Крізь взуття, крізь пори одягу проникає дихання трав, подих землі, волоссям моїм бавиться рухоме небо – вітер. І кров б'ється об стінки моєї шкіри, вона піднімається назустріч прибульцям, кінчики нервів випрямляються і тремтять, ось я відчуваю вже лапки метеликів у себе на грудях, і хід мурашки луною повторюється в судинах. Потім хвиля піднімається вище, останній опір тане, і я лише пагорб без імені, луг, земля.
Безшумно завершують своє коло соки землі – вгору, вниз, а разом із ними проходить коло й моя кров; вони несуть її на собі, вона стала їх частиною. У теплих сутінках землі тече вона, зливаючись із голосами кристалів і кварців, вона – в таємничому звукові важких крапель, які стікають до коріння квітів і трав, а краплі ці, збираючись у тонкі нитки струмочків, шукають своїх шляхів до джерел. І разом із ними вона, моя кров, виривається із землі, вона – в струмках і річках, у блиску берегів, у морському просторі та вологому сріблі випарів, які сонце знову піднімає до хмар; вона кружляє і кружляє, несучи мою плоть, розмиваючи її в землі і в підземних потоках, повільно та безболісно зникає моє тіло, – його вже немає, залишилися самі тканини й оболонки, воно перетворилося на дзюрчання підземних джерел, на шепіт трав, на віяння вітру, на бурхливе листя, на беззвучно дзвінке небо. Луг підступає ближче, квіти проростають крізь мене, їхні віночки погойдуються зверху, я поглинений, забутий, я лину в потоці під маками й жовтим лататтям, а над ними майорять метелики й бабки.
Ледве-ледве помітний рух, затаєне здригання. Що це? Останнє тремтіння перед кінцем? Чи це колишуться маки й трави? Чи тільки струмочки дзюрчать між корінням дерев?
Але рух посилюється. Він стає рівномірнішим, переходить у дихання, у биття пульсу; хвиля за хвилею повертається назад – назад із річок, дерев, листя й землі. Колообіг починається знову, але він уже не спустошує мене; навпаки, він приносить із собою щось, що наповнює мене й залишається в мені, він стає тріпотінням, відчуттям, почуттям, руками, тілом. Порожні оболонки наливаються життям; хитко, легко й окрилено наповнююся я від землі. Я розплющую очі.
Де я? Що зі мною? Я спав? Я ще відчуваю загадковий зв'язок із природою, прислухаюся і не наважуюся поворухнутися. Але зв'язок не рветься, в мені зростає відчуття щастя, легкості, польоту, променисте почуття, я лежу на лузі, метелики відлітають все далі й далі, колишеться щавель, сонечко піднялося на вершину своєї травинки, срібляста павутина обліпила мій одяг, окриленість не покидає мене, вона підступила до серця, вона в очах, я ворушу руками. Яке щастя! Я піднімаю коліна, сідаю, обличчя моє вологе, і тут тільки я помічаю, що плачу, нестримно плачу, наче щось безповоротно проминуло.
Деякий час я ще нерухомо лежу, відпочиваю. Потім встаю та прямую до цвинтаря. Я ще не був там. Від дня смерті Людвіґа мені сьогодні вперше дозволено вийти одному. Старенька бабця показує мені дорогу до могили Людвіґа. Могила обнесена буковою огорожею й обсаджена барвінком. Земля ще пухка, і на свіжому горбку в'яне кілька вінків. Золоті написи на стрічках стерлися, і слова вже неможливо розібрати.
Мені було моторошно, коли я йшов сюди. Але тут дуже тихо й зовсім не страшно. Вітерець над могилами, за хрестами – золоте вересневе небо, і в платановій алеї співає дрізд.
Ох, Людвіґу, я сьогодні вперше маю щось схоже на відчуття домівки й миру, а ти більше не тут. Я ще не наважуюся повірити в це почуття і думаю, що це тільки втома та слабкість. Але, якщо раптом це виросте в безмежну самовідданість, може, нам потрібно лише чекати й мовчати, і воно прийде саме собою. Може, єдине, що в нас залишилося, – це наша плоть і земля, і нам потрібно тільки одне: прислухаючись, слідувати за ними.
Ох, Людвігу, ми всі шукали й шукали, ми блукали й зривалися, ми ставили собі безліч цілей і, прагнучи до них, спотикалися об самих себе, ми не знайшли, що шукали, і це зламало тебе; а тепер – невже одне лише дихання вітру над травами або спів дрозда перед заходом сонця, проникнувши в саме серце, можуть повернути нас до самих себе? Невже в хмарі на обрії або в зеленому листі дерев більше сили, ніж у всіх наших бажаннях і прагненнях?
Не знаю, Людвігу, не знаю. Мені поки важко в це повірити, бо я давно вже живу без будь-яких надій. Але ж ми ніколи не знали, що таке самовідданість. Ми не знали її сили. Ми знали тільки насильство.
Проте якщо раптом це виявиться правильним шляхом, Людвігу, то що мені робити тут без тебе?
З-за дерев повільно насувається вечір. Він знову несе з собою тривогу й сум. Я не можу відвести погляду від могили.
Чиїсь кроки скриплять по гравію. Піднімаю очі. Це Ґеорґ Рає. Він заклопотано дивиться на мене та вмовляє піти додому.
– Я давно не бачив тебе, Ґеорґу, – кажу я. – Де ти був увесь цей час?
Він якось непевно махає рукою:
– Намагався знайти якусь професію, спробував кілька.
– Ти пішов із армії?
– Так, – коротко відрізає він.
Дві жінки в жалобі йдуть платановою алеєю. У руках у них маленькі зелені лійки. Зупинившись біля старої могили, жінки поливають квіти. Солодко віє ароматом жовтушника й резеди.
Рає підводить очі:
– Я думав, Ернсте, що знайду там залишки солдатської дружби. Але знайшов лише сліпе почуття стадності, карикатурний привид війни. Ці люди уявили, що врятують батьківщину, приховавши два-три десятки гвинтівок; жебраки-офіцери не знайшли собі іншого заняття, ніж приборкувати різні заворушення; вічні найманці, що втратили зв'язок із життям і просто лякаються думки про повернення в мирне життя; останній, найтвердіший шлак війни – ось що таке ця армія. У цій масі – два-три ідеалісти та купка спраглих пригод хлопців. І всі вони загнані, розчаровані, зневірені, сповнені підозрюють до всіх навколо себе. Ну, а до того ж…
Він мовчить якусь мить, витріщивши очі поперед себе. Я крадькома дивлюся на нього. Нервове, засмикане обличчя, під очима залягли глибокі тіні. Рає робить над собою зусилля і продовжує:
– Зрештою, чому б мені й не сказати тобі про це, Ернсте? Не сказати того, про що я чимало думав? Одного разу нам довелося виступити. Нам сказали, що це проти комуністів. Одначе, коли я побачив убитих робітників, більшість із яких не встигли ще зняти свої старі солдатські куртки й чоботи, коли я побачив наших колишніх фронтових товаришів, у мені щось надломилося. На фронті я одного разу знищив з аероплана добру половину роти англійців і не докоряю собі за це – війна є війна. Але ці вбиті тут, у Німеччині, полягли від куль своїх же колишніх товаришів, – це кінець, Ернсте!
Я згадую про Вайля та Гееля і мовчки киваю у відповідь.
Над нами заспівав зяблик. Сонце сідає, згущуючи золото своїх променів. Рає кусає фільтр сигарети:
– А потім у нас раптом зникло двоє солдатів. Вони нібито збиралися розголосити місцезнаходження одного зі складів зброї. І ось їхні ж товариші, не розібравшись, чи правда це, вбили їх уночі, в лісі, прикладами. Це називалося "таємне судилище".
Один із убитих був у мене на фронті унтер-офіцером. Чудовий хлопець! Після цієї історії я все послав до біса. – Рає озирається. – Ось що з цього всього вийшло, Ернсте. А як усе починалося, згадай, як ми йшли воювати, згадай, що це був за порив, що за буря! – він кидає сигарету на землю. – Чорт забирай, куди все це поділося?
Трохи згодом він тихо додає:
– Хотілося б мені знати, Ернсте, як могло все це так закінчитися?
Ми встаємо та йдемо платановою алеєю до виходу. Сонячні зайчики поблискують у листі й на наших обличчях. Усе це раптом здається мені чимось нереальним: і наша розмова з Ґеорґом, і м'яке тепле повітря пізнього літа, і дрозди, і холодний подих спогадів.
– Що ж ти тепер робиш, Ґеорґу? – запитую я.
Ґеорґ ціпком збиває на ходу вовнисті голівки будяків.
– Знаєш, Ернсте, я до всього придивлявся – до різних професій, до ідеалів, до політики, і я переконався, що це все не для мене. Що можна там знайти? Усюди спекуляція, взаємна недовіра, цілковита байдужість і безмежний егоїзм.
Мене трохи втомила хода, і ми сідаємо на лавку.
Поблискують зелені міські вежі, над дахами куриться легкий туман, з труб срібною цівкою піднімається дим і йде в небо. Ґеорґ показує вниз:
– Вони сидять там у своїх конторах, магазинах, кабінетах, наче павуки, і кожен тільки й чекає хвилини, коли можна буде висмоктати кров сусіда. І що тільки не тяжіє над усіма: сім'я, різні товариства та об'єднання, весь апарат влади, закони, держава! Павутина над павутиною! Звичайно, це теж можна назвати життям і пишатися тим, що проповзав сорок років під всією цією благодаттю. Але фронт навчив мене, що час – це не мірило для життя. Чого ж я буду сорок років повільно спускатися зі сходинки на сходинку? Я так довго ставив на карту все й постійно ризикував життям. Тож не можу я тепер боротися за копійки в очікуванні дрібних успіхів.
– Ґеорґу, останній рік ти провів уже не в окопах, – кажу я, – а для льотчиків, без сумніву, війна була не такою, як для нас. Ми місяцями не бачили ворога, ми були гарматним м'ясом.