Ліло стиснула долонями його обличчя і сказала кілька слів російською. Потім дала йому шматок хліба й пучку солі,
— Оце з'їси, як будеш далеко від мене. Щоб не зазнав гіркого хліба на чужині. А тепер іди.
Штайнер хотів поцілувати її, але, глянувши їй у вічі, передумав.
— Іди вже, — повторила вона стиха. — Іди…
Він пішов парком. За хвилину-дві озирнувся. Балаганне містечко потонуло в темряві ночі, і не видно було вже нічого — тільки моторошна дзвінка пітьма, а в її глибині — світлий прямокутник розчинених дверей, і в ньому — маленька непорушна постать.
15
Через два тижні Керна знову привели до окружного суду. Опасистий суддя зі свіжим, як те яблучко, обличчям стурбовано глянув на нього.
— Я змушений сповістити вам дещо неприємне, пане Керн…
Керн випростався, подавшись усім тілом до судді. "Чотири тижні", — промайнуло в голові, — коли б хоч не більше як чотири тижні! У крайньому разі Беєр потримає Рут у лікарні весь цей час".
— Вища інстанція відхилила моє клопотання за вас. Ви надто довго пробули в Швейцарії. Законом не передбачено таке тривале проживання в країні навіть у разі крайньої потреби. До того ж ця історія з жандармом… Вас засудили на два тижні ув'язнення.
— Ще на два тижні?
— Ні. Всього на два тижні. Попереднє ув'язнення зараховується повністю.
Керн глибоко зітхнув.
— Отже, сьогодні я маю вийти на волю?
— Так. Можете вважати, що ви сиділи не просто під арештом, а в тюрмі. Шкода тільки, що тепер уже за вами зараховано судимість.
— Це я переживу.
Суддя знову глянув на нього.
— Вам було б краще не потрапляти до реєстру покараних. Але нічого не вдієш.
— Мене сьогодні й відправлять? — поцікавився Керн.
— Так. Через Базель.
— Через Базель? До Німеччини?..
Керн блискавично озирнувся навколо, ладен негайно вистрибнути у вікно й тікати. Йому вже не раз доводилось чути, що емігрантів переправляли до Німеччини. Але то були переважно втікачі, що тільки-но прибули звідти.
Вікно було відчинене, суд містився на першому поверсі. Надворі сяяло сонце. За вікном яблуня тихо погойдувала вітами, за нею живопліт, а там — воля!
Суддя похитав головою.
— Вас переправлять до Франції, не до Німеччини. У Базелі сходяться наші кордони з Німеччиною і з Францією.
— А не можна вислати мене до Франції через Женеву?
— Ні, на жаль, не можна. Базель — найближчий прикордонний пункт. Про це в нас є певні вказівки. А Женева значно далі.
Керн подумав хвилинку, далі знову спитав:
— А це точно, що мене переправлять до Франції?
— Цілком.
— І нікого, затриманого тут без документів, не висилають до Німеччини?
— Наскільки мені відомо, нікого. У крайньому разі це може трапитися в прикордонних містах. Але й про такі випадки я не чув.
— А жінку то вже напевне не відіслали б назад у Німеччину?
— Звичайно, ні. Я принаймні цього ніколи б не зробив. А чому це зацікавило вас?
— Та просто так. У своїх мандрах я часом стрічав і жінок без документів. Їхня доля іще тяжча. Тому я й спитав.
Суддя взяв з папки папірця і показав Керну.
— Ось наказ про вашу висилку. Тепер вірите, що вас переправлять до Франції?
— Вірю.
Суддя поклав папірець назад у папку.
— Ваш поїзд відходить через дві години.
— І ніяк таки не можна випровадити мене через Женеву?
— Ніяк не можна. Ми так багато витрачаєм коштів на залізничні перевезення біженців. Тому ми маємо строгу вказівку доставляти їх до найближчого кордону. Тут я справді нічим не можу вам допомогти.
— А коли б я сам оплатив свій проїзд, тоді можна було б відправити мене до Женеви?
— У такому разі можна. А ви цього хотіли б?
— Ні, для цього в мене замало грошей. Я просто так спитав.
— Ніколи не питайте зайвого, — порадив суддя. — Ви, власне, мусили б і за дорогу до Базеля самі платити, коли б мали при собі гроші. Я навмисне вас не спитав про це. — Він підвівся. — Ну, бувайте здорові. Усього вам кращого бажаю. Хай вам щастить у Франції. І будемо сподіватися, що скоро все зміниться!
— Усе може бути. Без надії люди вішалися б.
* * *
У Керна вже не було нагоди передати Рут хоч вісточку. Беєр був у нього напередодні й сказав, що їй треба побути в лікарні ще з тиждень. Керн вирішив написати йому одразу ж від французького кордону. Тепер він знав найважливіше: Рут ні в якому разі не відправлять до Німеччини, і, якщо в неї будуть гроші на дорогу, її доставлять у Женеву.
Рівно через дві години по нього зайшов детектив у цивільному, і вони пішли на станцію. У Керна в руці була його валіза — ще вчора Беєр забрав її з кошари й привіз йому.
Вони проходили повз готель. Вікна ресторану, що був на першому поверсі, стояли навстіж відчинені. Якась капела грала на цитрах німецький народний танець, а чоловічий хор підспівував їй. Біля вікна стояли два співаки в костюмах альпійських пастухів і виводили переливи на тирольський лад. Обнявшись за плечі, вони похитувалися в такт пісні.
Детектив зупинився. Один співак замовк. То був їхній тенор.
— Де це ти все пропадаєш, Максе? — гукнув він. — Тут уже всі зібралися й чекають на тебе.
— Служба! — відповів детектив.
Співак окинув поглядом Керна.
— От осоружна! — несподівано низьким голосом пробубонів він. — Тоді наш сьогоднішній квартет — собаці під хвіст?
— Ні в якому разі. Я через двадцять хвилин повернуся.
— Точно?
— Точно!
— Оце добре! Сьогодні ми, нехай там що, повинні врізати новий тирольський дует. Гляди там, не застудися!
— Ні-ні!
Вони пішли далі.
— Хіба ви не поїдете зі мною до кордону? — спитав через якийсь час Керн.
— Ні. Ми придумали для вас інший спосіб…
Прийшли на станцію. Детектив знайшов начальника поїзда.
— Ось, приймайте, — сказав він, показуючи на Керна, й передав начальникові наказ про висилку. — Щасливої дороги, пане, — несподівано ввічливо звернувся він до Керна й почвалав геть.
— Ходімо зі мною! — Начальник поїзда привів Керна до гальмівної будки вантажного вагона. — Залазьте туди.
У маленькій кабіні була дерев'яна лава й більш нічого. Керн засунув валізу під лаву. Начальник поїзда замкнув двері ззовні.
— Ось так! А в Базелі ми вас випустимо. — І пішов собі далі слабо освітленим пероном.
Керн визирнув із віконечка. Обережно примірявся, чи не зможе протиснутись, але нічого не виходило: надто вузьке віконце.
За кілька хвилин поїзд рушив. Повз нього пропливли освітлені зали станції з порожніми столами й нікому не потрібним світлом. Черговий по станції в червоному кашкеті лишився в темряві позаду; Промайнуло кілька кривих вуличок, залізний шлагбаум з низкою автомашин за ним, невеличке кафе, де сиділо кілька чоловік, перекидаючись картами, — і місто зникло з очей.
Керн сів на дерев'яну лавку й поставив ноги на валізу. Він дивився у віконце. Надворі була темна, чужа, вітряна ніч, і він раптом відчув себе самотнім і нещасним.
* * *
У Базелі Керна прийняв поліцай і повів до митниці. Там йому дали попоїсти. Потім вони з одним прикордонником поїхали трамваєм до Бургфельдена. У темряві пройшли повз єврейське кладовище. Далі проминули цегельню і звернули з шосе. Невдовзі прикордонник зупинився.
— А далі отак прямо й прямо…
Керн пішов далі. Він приблизно уявляв собі, куди йти, і попрямував до Сен-Луї. Ховатись навіть не збирався — йому було однаково, нехай хоч зараз же спіймають.
Але напрямок виявився неправильний. Тільки над ранок він добрався нарешті до Сен-Луї. Одразу ж зайшов до французької поліції і заявив, що його перекинули через кордон із Базеля. Йому ні в яко-' му разі не можна було потрапляти в тюрму. А її він міг уникнути, тільки з'явившись того ж дня до митниці чи до поліції. За це не карають — можуть лише відіслати назад.
У поліції його тримали до вечора, а потім відіслали до митниці на кордон.
Там було два доглядачі. Один сидів біля столу й щось писав. Другий нудився на лаві коло пічки. Курив сигарети з міцного алжирського тютюну і час від часу поглядав на Керна.
— Що там у вашій валізі? — спитав він через якийсь час.
— Мої особисті речі.
— Ану відкрийте її.
Керн підняв кришку. Митник ліниво підвівся й підійшов ближче. Потім зацікавлено схилився над валізою.
— Одеколон, мило, парфуми! Ти глянь — це ви все принесли сюди зі Швейцарії? Ви ж не будете твердити, ніби все це вам потрібне як речі особистого користування?
— Ні. Я торгував ними.
— Тоді ви повинні сплатити за них мито! — заявив службовець. — Викладайте їх! Ті дрібниці, — він показав на шнурки, голки та інший дріб'язок, — я лишаю вам без мита.
Керн уже думав, чи не вві сні все це коїться.
— Сплатити мито? Я повинен за ці речі платити мито?
— Безсумнівно! Адже ви не дипломатичний кур'єр, правда? Чи, може, ви думали, що я буду купувати у вас ті флакони? Ви пронесли до Франції товари, за які належить сплатити мито. Ну, викладайте вже!
Митник схопив тарифну таблицю й підсунув ближче ваги.
— У мене й грошей немає, — сказав Керн.
— Немає грошей? — службовець засунув руки в кишені штанів і гойднувся на ногах. — Ну що ж, тоді ми просто конфіскуємо цей товар. Давайте його сюди.
Керн сидів навпочіпки, вчепившись руками у валізу.
— Я сам прийшов до поліції, щоб мене повернули назад у Швейцарію. Я не повинен платити мито.
— Ти ба! Ви що, вчити мене хочете, га?
— Дай хлопцеві спокій, Франсуа! — озвався другий митник, що писав за столом.
— І не подумаю! Цей бош зарозумілий, як і вся їхня банда! Ану, викладай флакони!
— Я не бош! — огризнувся Керн.
Аж тут до митниці ввійшов третій урядовець. Керн одразу збагнув, що він вищого рангу, ніж ті двоє.
— Що тут у вас? — коротко спитав він.
Митник пояснив, інспектор критично оглянув Керна.
— Ви одразу ж і прийшли до поліції?
— Так.
— І хочете повернутись до Швейцарії?
— Так. Тому ж я й прийшов сюди.
Інспектор трохи подумав, потім сказав:
— Тоді він ні в чому не винен. Це не контрабандист. Його самого контрабандою переправили сюди. Відішліть його назад, і баста,..
Інспектор вийшов.
— От бач, Франсуа, — знову озвався другий митник від столу. — І чого ти завжди так хвилюєшся? Це тільки на шкоду твоїй печінці.
Франсуа помовчав. Він засоромлено поглядав на Керна. А Керн дивився на нього..Зненацька він збагнув, що він же з ними говорив французькою і сам розумів французів. І він у душі благословив професора, з яким колись сидів у віденській тюрмі.
* * *
Наступного ранку він уже знову був у Базелі й тепер змінив тактику: не пішов одразу ж до поліції.