Ми всі знали, що можемо загинути. Ми вважали, що коли б ми полягли в Самосьєррі, то це було б цілком нормально. Чому тепер ми змінили свою думку? Тому, що зчинився цей розгардіяш. Комуністична партія й уряд сказали: передусім військова дисципліна. Нас тут двоє командирів, ми беремо відповідальність на себе. Кладемо край розгардіяшу. Увечері вам дадуть вечерю. Ви ночуватимете під дахом. Ви маєте зброю й боєприпаси. Ми перемогли в Самосьєррі, ми переможемо й тут. Битимемося так, як ми билися раніше, от і все. Річку легко захистити, їхні танки не зможуть пройти...
— А літаки? — озвалося з десяток голосів.
— Завтра зранку почнемо копати окопи. Спорудимо підземні сховища. І використаємо для захисту пагорби. Поки що мп не підемо битися ні до Мадріда, ні до Барселони, иі будь-куди інде... Ми не визнаємо перемоги Франко, бо це означало б двадцять років тремтіти за своє життя, залежати від доносу якоїсь шльондрн, сусідки чи попа. Згадайте Астурію. Наша пова авіація буде готова через кілька днів. Уся країна з нами; країна — цс ми. Ми повинні триматися, триматися тут, саме тут. Не везти до Мадріда юрбу волоцюг і яс кидати наших поранених.
— Досить!
— Вонп нас одурюють! — гарикнув хтось мовби з-під купи згнилого листя.
— Хто це "вони"? Ану покажися!
Ніхто не вийшов з натовпу. Мануель знав, що для іспанців особисте зобов'язання — справа серйозна.
— Тут нема ніяких "вони". Нас тут лише двоє. Ми б'ємося з першого дня, і ми беремо на себе всю відповідальність. Я вам кажу: для вас знайдуть нічліг і вас нагодують. Ви знаєте, що з вами розмовляє ваш товариш. Ми разом билися з вісімнадцятого липня! Ви деморалізовані, погано озброєні, голодні. Але серед вас є бійці, які нападали на гармати в автомобілях, на казарму Ла-Монтанья з тараном, на фашистів у Тріані з ножами, на фашистів у Кордові з пращами. Скажіть, хлопці, невже ви робили все це для того, щоб тепер утікати? Слово честі, хоч ви й кричите на все горло, я вірю у вас. Якщо завтра ви не отримаєте того, що я вам пообіцяв, застрельте мене. А поки що робіть те, що я вам кажу.
— Не забудь залишити адресочок!
— Аранхуес невеликий. І я без охоронців.
— Хай скаже...
— Досить! Я зобов'язуюсь організувати вас, ви зобов'язуєтесь захищати республіку. Хто згоден?
У вихорі сухого листя, що злетіло до верхівок платанів, натовп загойдався, ніби шукаючи виходу. Потуплені голови похитувалися, плечі смикалися, наче в дикому танці, руки з розчепіреними пальцями здійнялися вгору. Лопес почав розуміти — сила промовця лише в тому, що криється за його словами. Коли Мануель сказав: "Я вірю у вас",— усі відчули, що це правда, і в кожному з них заговорило те, що було в ньому кращого. Всі відчували, що він твердо вирішив допомогти їм, і багато хто знав його як доброго організатора.
— Комуністи, станьте праворуч від ваговоза. У вас не більше права, ніж у інших, зате більше обов'язків. Ось так. Добровольці, станьте ліворуч.
— Негайно ходімо копати окопи! — крикнув хтось.
— Підеш копати окопи тоді, коли тобі скажуть. Тепер їм усім хотілося щось робити; штовхаючи один одного, вони поспішали зайняти свої місця біля ваговоза, так само, як вонп ще зовсім недавно пробивалися до поїзда.
— Уповноважені загонів народного ополчення й політичних партій, накажіть очистити почекальню й займіть її. Я дам вам указівки, як дістати постіль і продукти. Інші товариші залишаться тут. Кожен піде по свій сінник або матрац.
Мануель зістрибнув з автомобіля, слідом за ним зістрибнув і Лопес.
— Чи не почнеться все заново через п'ять хвилин? — спитав Лопес.
— Ні, тільки треба, щоб вони були чимось зайняті, поки не ляжуть спати. Все буде гаразд. Залишся тут.
— Навіщо?
Лопес не дуже покладався на свої здібності командира.
— Потрібно провести перекличку. Це розумно, бо мені треба влаштувати їх на ніч. Хай уповноважені зберуть своїх бійців або членів своїх організацій і повідомлять тобі, скільки їх. Вони перегрупуються, і я виграю якусь годину. їх принаймні з півтори тисячі.
— Гаразд.
З Лопеса був поганий організатор, але він був сповнений мужності її бажання допомогти.
Знесилений Мануель сидів на готичному стільці з високим бильцем у келії ігумена, втомлено роздивляючись гіпсові бюсти парку, що мерехтіли в нічній сутіні персидського садка. Лопес пропонував перевезти їх до Мадріда й після перемоги замінити "виразними" тваринами. Але Мануель не слухав його. Тільки-но розлучившися з Лопесом, Мануель побіг до комітету народного фронту. Там він знайшов кількох кмітливих хлопців, які добре знали місто. Вони розшукали йому цей монастир, зібрали шістсот постелей — матраци й сінники. Дівчатка сирітського будинку лягли по дві на одне ліжко й віддали половину своїх постелей; бійці позносили все, що знайшли в монастирях, казармах, гауптвахтах. Для тих, кому не вистачило матраців,— солома й ковдри.
У розпалі роботи прийшла делегація, обрана бійцями для спілкування з командуванням. Тепер усі спали. Була десята година. Годину з чвертю Мануель просидів біля телефону й домігся від комуністичної партії, П'ятого полку й військового міністерства обіцянки забезпечити його продовольством на три дні. А за цей час він організує інтендантство. Але продовольство прийде тільки на світанку. Втім, кілька ваговозів уже виїхало; вони привезуть продуктів на двісті чоловік. Мануель оголосив, що сніданок Ьудс оь одинадцятім годині.
Він чекав бійців П'ятого полку, досить вишколених, щоб бути інструкторами або скласти ядро нового полку. Хтось постукав у двері. Це повернулася делегація.
— В чім річ? — спитав Мануель, оточений, немов ореолом, богородицями й святими.— Що у вас там не гаразд?
— Річ не в цьому. Швидше навпаки. Ось ти й твій товариш, ви люди не військові, хоча й командири, це зразу видно. Будемо відверті, це нам навіть подобається. Тп сказав правильно: не для того ми стільки воювали, щоб тепер так скінчити. Ви викопали те, що пообіцяли. Ми розуміємо — це було нелегко. Отже, ми, делегація й деякі наші хлопці, теж дещо обміркували. Розумієш? Ми вважаємо: щодо поїзда, наприклад, ви мали рацію.
Говорив тесля із сивими повислими вусами. В глибипі парку щебетали славнозвісні солов'ї.
— Ну ось ми подумали, що коли ми виставимо біля вокзалу варту, то сьогоднішній розгардіяш не повториться. Людей у нас вистачить. Тож пропонуємо тобі вартових.
Позад теслі, що говорив, стояли троє його супутників у комбінезонах, їхні стрункі постаті виразно вимальовувалися на тлі білої стіни келії: один — спереду, троє — ззаду, саме так колись ставали робітничі делегації. Усвідомлення цих людей, що вони представляють тут життя своїх товаришів, їхні слабини, їхні зобов'язання, що вони представляють своїх перед обличчям свого, було таке очевидне, що, здавалося, сюди, до келії, разом з ними зайшла революція в своєму простому й вагомому аспекті; для того, хто говорив від імені делегації, революцією було право так говорити. Мануель поплескав теслю по плечі й нічого не сказав.
Він уперше опинився перед братерством, яке втілювалося в дію.
— А тепер ходімо їсти! — сказав він.
Усі разом зійшли вниз. Як і сподівався Мануель, у спочивальнях і склепистих залах, під блідо-голубими з позолотою святими (на списах святих воїнів — червоні прапори), спали сном війни змучені люди. "Хто хоче їсти?" — тихо спитав Мануель. У відповідь почулося сонне бурчання. Годувати доведеться не більше як сто бійців. Продуктів, що їх тільки-но привезли ваговози, вистачить. Його кроки гучно відлунювали під склепінням. Мануелеві було соромно й водночас хотілося сміятись від радості.
Повечерявши, він знову пішов до комітету народного фронту. Треба було за ніч організувати цейхгауз, роздобути мила, призначити на світанку нових командирів. "Смішно, що й мило потрібне для війни". В темряві Мануель не бачив дерев, але відчував над головою густе листя, де тепер бушував нічний вітер. Від квітників долинав слабкий аромат троянд, що пробивався крізь гіркий запах самшиту й платанів, ніби принесений далеким гуркотом гармат із-за річки. Решта ваговозів ще не приїхали.
В комітеті Народного фронту теж не спали.
Коли Мануель повернувся, його зупинили біля монастирської брами.
— Якого дідька ви тут стовбичите? — спитав Мануель, відрекомендувавшись.
— Варта.
Скільки разів фашистам удавалося завдавати несподіваних ударів через відсутність варти!
В тьмяному світлі, що падало з вікна монастиря, Мануель розгледів над невиразними обрисами шинелей стволи рушниць — перша добровільна варта іспанської війни.
Розділ другий
Ніч на 6 листопада Полагоджено три бомбовози. Бомбовоз Маньєна, який тепер називається "Жорес", летить над огорнутими нічною пітьмою Балеарськими островами; вже цілу годину він сам над морем. Веде літак Аттіньї. Довкола не зовсім погаслих вогнів Пальми вибухають снаряди зенітних гармат, що стріляють по невидимому літаку; місто внизу захищається, як сліпий, що несамовито волає. Маньєн шукає в порту фашистський крейсер і кораблі зі зброєю. Спереду й ззаду ніч розтинають яскраві промені прожекторів, схрещуючись. Ловити муху паличками, думає він, насторожившись. На бомбовозі суцільна пітьма, лише ледь освітлена дошка з приладами.
З ким вони воюють — з ворогом чи холодом? Понад десять градусів нижче нуля. Кулеметникам аж ніяк не подобається стріляти в рукавицях, але мусять, бо сталь кулеметів обпікає холодом. Бомби, вибухаючи, забарвлюють у оранжевий колір гейзери, що здіймаються вгору. Тільки через військове міністерство можна буде дізнатися, чи ці бомби влучили в кораблі.
Кожен стежить за снарядами зеніток, що розриваються довкола,— обличчя змерзло, але тілу тепло в хутряних комбінезонах,— кожен поринув у самотність, наче в темні глибини моря.
Нараз літак освітлюється. "Гасіть світло, дідько б вас ухопив!" — крпчнть Маньсн, але по обличчю його й шолому Аттіньї пропливли тіні від рам вікон літака — отже, освітлювали знадвору.
Промінь повертається, ловить літак. Маньсн бачить добродушне обличчя Поля, спину Гарде, за якою висить маленька рушниця. Вони бомбардували кораблі в темряві, тікали від зеніток у грозовій пітьмі, яку прорізали сині блискавки снарядів. Разом із зловісним світлом прожектора кабіну наповнює бойове братерство: вперше після того, як вони вилетіли, ці люди бачать один одного.
Всі нахилилися до прожектора, до якого їх прикував стовп сліпучого світла і який цілиться в них.