Я назирав, як д-р Гумберт, "красивий брюнет" бульварних романiв, з домiшкою, можливо, кельтської кровi в жилах, належний, певно, до консервативної, якщо не консервативнiшої церкви, виходить проводити доньку до школи. Я спостерiгав, як вiн вiтає повiльною усмiшкою й приємним рухом брiв (чорних i густих, як у мужчин на рекламах) добру панi Гулiган, вiд якої тхнуло чумним смородом i котра, я знав, попрямкує, при першiй зручнiй нагодi, до хазяйської пляшки джина. Очима захiдного сусiда, колишнього ката або автора релiгiйних брошур — кому яке дiло? — я бачив крiзь вiдкрите вiкно його кабiнету нашого героя (як там його? здається, француз або швейцарин), який розмiрковував над друкарською машинкою (доволi знеможений профiль, майже гiтлерiвське пасмо на блiдому чолi). По святах можна було бачити професора Г.Г. в добре пошитому пальтi та брунатних шкiрянках, який йде до Вальтона (кав'ярня, вiдома своїми порцеляновими, в фiалкових бантах, кроликами й коробками шоколаду, серед яких сидиш i чекаєш, щоб звiльнився столик — столик на двох, заплямлений недоїдками попередньої пари). Ми тепер бачимо його в буднiй день, близько першої години, статечно зичливого до схiдної сусiдки; обачно маневруючи, вiн виводить авто повз клятi ялiвцевi кущi, й з'їжджає на слизьку дорогу. Пiднявши холодний погляд вiд книги, дивлюсь на стiнний годинник в перегрiтiй унiверситетськiй бiблiо ецi, серед глибоподiбних молодиць, застиглих i перетворених у камiнь надлишком людського знання. Прямую по газону коледжу разом зi служителем культу Рiґґером (вiн же викладає Закон Божий в жiночiй гiмназiї): "Менi хтось сказав, що її мати була вiдомою актрисою, загиблою при падiннi лiтака. Це не так? Отже, я зле зрозумiв. Та невже? Ось воно що. Дуже сумно". (Волiєш, любонько, сублiмувати маму?). Повiльно штовхаю металевий вiзочок з накопиченими продуктами крiзь лабiрин супермаркету, позаду професора В., так само повiльного, нешкiдливого вдiвця, з очима цапа. Розчищаю лопатою заснiжений в'їзд: пiджак скинутий, розкiшний чорнобiлий шарф намотаний на шию. Йду слiдом, без видних ознак хижого нетерпiння (навiть змушую себе витерти ноги об мат) за донькою-гiмназисткою, яка входить в будинок.
Супроводжую Доллi к дантисту... гарненька асистентка, сяюча до неї... старi часописи... ne montrez pas vos zhambres, як мовляла покiйниця. За обiдом з Доллi в мiському ресторанi: ми помiтили, що мiстер Едгар Г. Гумберт їв свiй бiфштекс у європейський спосiб — не кладучи ножа. Приятелi (майже покiйники) насолоджуються концертом: два мармуролицих, умиротворених французи сидячих близенько — мосьє Гумберт з музикальною донькою й мосьє Годен з не менш обдарованим синочком професора В. (який проводить гiгiєнiчний вечiр в мiстi Провiденс, славному борделями). Вiдмикаю гараж: квадрат свiтла поглинає машину й згасає. В барвистiй пiжамi спускаю рвучко штору в дольчинiй спальнi. Суботнього ранку, нiким не видний, урочисто зважую голявеньку, зимою вiдбiлену дiвчинку на терезах у ваннiй кiмнатi. Його бачили й чули недiльного ранку (а ми-бо думали, що вiн ходить до церкви!): вiн кричав доньцi: "Вернись не надто пiзно!" — вона йшла грати в тенiс. Вiн впускає в дiм до подиву спостережливу її подругу: "Вперше бачу, сер, мужчину в шовковiй домашнiй куртцi — крiм, звичайно, як у кiнодрамах".
12
9.
Я задоволено думав, що пoзнайомлюсь з Лолiтчиними подругами, та в цiлому вони не виправдали сподiвань. Перелiчую Опаль Iкс, Лiнду Голль, Авiс Чапман, Єву Розен i Мону Даль — (всi цi прiзвища за виключенням однiєї, лиш наближення до справжнiх). Опаль, сором'язне, вайлувате, прищаве створiння в окулярах, була вся вiддана Доллi, яка цукала її. З Лiндою Голль, кращою тенiсисткою в школi, Доллi грала синґлi не менш як двiчi на тиждень: маю пiдозру, що Лiнда була справжньою нiмфеткою, та чомусь вона в нас не бувала (можливо, їй не дозволяли бувати); вона менi закарбувалась як спалах саморобного сонця на прямокутнику критого корта. З iнших жодна не могла претендувати на нiмфетство, крiм Єви Розен. Авiс являла собою жирну, оцупкувату дiвчинку з волосявими ногами; Мона ж, хоч i промiнилась якоюсь грубуватою, чуттєвою красою (причому вона була всього на рiк старша за мою старiючу коханицю), явно припинила давно бути нiмфеткою, якщо коли-небудь i була такою. З iншого боку, Єва Розен, маленька "перемiщена особа" з Францiї, була прикладом того, що й не позначена винятковою красою дiвчинка, може iнодi проявити, для проникливого любителя, деякi основнi елементи нiмфiйної звабностi — iдеально-тоненьку, ледь розвинену фiгуру, дивно-затримливий погляд, припiднятi вилицевi кiстки. Її блискуче мiдяне волосся нагадувало якщо не кольором, то єдвабистим глянсом, волосся Лолiти. Риси її нiжного, молочно-блiдого обличчя з рожевими губами й бiлястими вiями позбавленi були тiєї лисячої шпичастостi, яка властива великому поза-расовому клану рудоволосих; до того ж вона не зносила зеленого — цього мундира їх клану; я бачу її завжди в чорному або темно-вишневому — в дуже елегантному чорному полуверi, примiром, i в чорних чобiтках на високих пiдборах; нiгтi вона мазала гранатово-червоним лаком, i (на велику лолiтчину вiдразу) любила мовляти по-французькому; iнтонацiї в Єви все ще залишалися дивно-чистими та для шкiльних i спортивних термiнiв вона зверталась до американської мови, й тодi легкий бруклiнський акцент домiшувався до її мови, що забавляло мене в цiй парижаночцi, що ходила до Ново-англiйської школи з псевдобританськими зазiханнями. Нажаль, Лолiта, яка спершу з повагою говорила, що "стрий цiєї французької дiвчинки — мiлiонер", скоро припинила з якихось "свiтських" мiркувань дружбу з Євою, так i не давши менi часу всолодитись — о, зовсiм скромно — її духмяними появами в нашому гостинному домi. Любий читач знає, яке значення я надавав присутностi цiлої зграйки дiвчаток-пажiв, утiшливо-призових нiмфеток, навколо моєї Лолiти. Деякий час я придивлявся до Мони Даль, яка вчащала до нас, особливо в весняний семестр, коли Лолiта й вона так захопилася сценiчним мистецтвом. Я, траплялось, питав себе, якi тайни обурливо ненадiйна Долорес Гейз повiдомила Монi; адже менi Лолiтонька встигла вицвенькати — уступивши моїй нагальнiй i добре сплачуванiй мольбi — вкрай нечуванi подробицi стосовно роману, задуманого Моною на атлантичному курортi з якимсь моряком. Характерно, що Лолiта обрала собi в повiрницi грацiйну, холодну, досвiдчену, блудливу Мону, яку я чув раз (недочув, за клятвеним запевненням Лолiти) недбало кажучи в передпокої (Лолiта щойно зазначила про своє светро, що воно з "незайманої", мовляв, вовни): "От i все, що ти маєш у сенсi незайманостi, любонько моя". Голос у Мони вирiзнявся курйозною хрипоткою; вона накручувала в доброго перукаря своє тьмяно-чорне волосся й носила великi серги; мала бурштино-карi, злегка навикотi, очi й барвнi вуста. Лолiта розповiдала, що вчительки гудили Мону за те що вона навiшує на себе так багато стразових прикрас. У неї дрижали руки. Над нею тяжiв розумовий коефiцiєнт в сто п'ятдесят пунктiв. Зазначу ще шоколадо-буру родимку, розташовану в неї на цiлком вже жiночiй спинi, яку я оглянув у той вечiр, коли Лолiта й вона вбрались у дуже вiдкритi, пастельних вiдтiнкiв, сукнi для балу в бутлерiвськiй школi.
Забiгаю трохи вперед, та проти волi пам'ять перебiгає по всiй клавiатурi, коли думаю про цей навчальний рiк в Бердслеї. У вiдповiдь на мої розпити про те, з якими Лолiта зналася хлопчиками, мадмуазель Даль виказала ввiчливу недомовленiсть. Розмова була того дня, коли Лолiта вiдправилась грати в тенiс у той вельми "свiтський" спортивний клуб, до якого Лiнда належала, дзвонила звiдти телефоном, що вона, мабуть, запiзниться на цiлу годину, та чи я не можу, будь ласка, зайняти Мону, коли та прийде репетирувати з нею сцену з "Вгамування сперечної". Й ось красива Мона, пускаючи в хiд усi свої модуляцiї, всi чари поводження й голосу, й зорячи менi в очi з якоюсь (або я помилився?) легкою iскрою кришталевого посмiху, вiдповiла менi так: "Правду сказати, сер, Доллi взагалi не думає про жовторотих мальцiв. Правду сказати, ми з нею суперницi. Й вона i я безумно закоханi в превелебного Рiґґера (ходячий жарт — я вже згадував цього понурого здоровезного мужлана з конячою щелепою; вiн мене довiв ледь не до смертовбивства своїми враженнями вiд поїздки в Швейцарiю, якими дiймав мене на якомусь чаюваннi для батькiв, не пам'ятаю точно коли)".
"А як пройшов бал?" "Ах, буйовищно!" "Прошу?" "Не бал, а захват.
Словом, вражаючий бал." "Доллi дуже танцювала?" "О, не так вже надто багато — їй скоро набридло." "А що думає Мона (млосна Мона) про саму Доллi?" "В якому сенсi, сер?" "Чи вважає вона, що Доллi встигає в школi?" "Що ж, дiвчисько вона — ух, яка!" "А як щодо загальної поведiнки?" "Дiвчисько, що треба." "Так, а все ж таки...?" "Файне дiвчисько!" — й зробивши цей пiдсумок, Мона рвучко зiтхнула, взяла зi столика якусь-там надбану книжку й, цiлком змiнивши вираз обличчя, удавано схмуривши брови, проказала: "Розкажiть менi про Бальзака, сер. Чи правда, що вiн був такий дивовижний?" Вона посунулась так близько до мого крiсла, що я вчув крiзь косметичну муть парфумiв i кремiв дорослий, нецiкавий запах її власної шкiри. Нагла, дивна думка хапнула мене: а ну як моя Лолiта зайнялась звiдництвом? Якщо так, вона обрала невдалу кандидатку собi в замiсницi. Обминаючи зимнокровий погляд Мони, я з хвилину проговорив про французьку лiтературу. Нарештi, з'явилась Доллi — й подивилась на нас, зiщуливши димчастi очi. Я залишив колежанок собi вдвох. На закрутi сходiв було ствiрчате, нiколи не вiдкриване, павутинням заросле вiконце, в перехрестях якого один квадратик був з рубiнового скла, й ця кривавiюча рана серед iнших знебарвлених клiтин, а також її несиметрична позицiя (хiд коня бе вiсiм — це шiсть), завжди мене глухо тривожили.
10.
Iнодi... Ну ж бо, будь ласка, скiльки разiв саме, друже? Чи можете ви пригадати чотири, п'ять або бiльше таких разiв? Бо ж нiяке людське серце не знесло б бiльше двох — трьох разiв? Iнодi (нiчого не можу сказати на ваше питання у вiдповiдь), в той час, як Лолiта розхлябано готувала заданий урок, смокчучи олiвець, розлiгшись впоперек крiсла, й поклавши ногу через його поруччя, я скидав з себе всi ланцюги педагогiчної стриманостi, вiдмiтав усi нашi чвари, забував усе своє мужське самолюбство — й буквально накарачках пiдповзав до твого крiсла, моя Лолiто! Вона тодi дивилась на мене поглядом, схожим на сiрий волохатий знак запитання (який казав, iз недовiрою, iз дратуванням: "Як — уже знову?"), адже ти нi разу не зволила збагнуть, що я здатний, без будь-яких певних задумiв, нестерпно жадати вткнутись обличчям в твою шотландську спiдничку, моя кохана! Мiй боже — крихкiсть твоїх голих рук i нiг, мiй боже, як тягнуло мене скласти, обiйняти всi чотири цi прозорi, вабливi кiнцiвки, нiби ноги складеного жеребчика, й узяти твою голову в мої недостойнi руки, й пiдтягнути догори шкiру скронь з обох сторiн i поцiлувати твої окитайченi очi, й — "Ах, вiдчепися, старий павiане!", промовляла ти.
"Христа ради, прошу тебе, нарештi, забратись!" I я вставав з пiдлоги, а ти дивилась, навмисним смиканням обличчя роблячи мiй нервовий тiк.