Вона й не чула зроду нічого такого. Навіть більше, їй трохи прикро було, що він такий розважний, одначе прикрість та минулась на згадку, як тремтіла колись його рука і яка пристрасть палала йому в очах та дзвеніла в голосі й того дня, і ввесь час. Так само згадалось їй і одне його оповідання тижнів кілька перед цим. "Може, ви навіть не знаєте, що то є терпець", — сказав він тоді й розповів, як стріляв ведмежими кулями білок, коли вони з Ілайджею Девісом загибали з голоду на Стюарт-річці.
— Ви ж і самі бачите, — уперто провадив він далі, — хоч би для того вже, щоб гра була чесна, нам слід стрічатися й узимку. Мабуть, ви ще нічого не вирішили, але…
— Отож-бо й є, що вирішила, — впала вона йому в річ. — Я не дозволю собі захопитись вами. Моє щастя не на цьому шляху. Ви мені подобаєтесь, містере Гарнішу, дуже подобаєтесь, але нічого більшого з того не буде!
— Вам, певне, не до вподоби, як я живу, — сказав він, мавши на увазі всі ті витівки та гуляще життя, що накидали йому газети. Йому дуже цікаво було, чи визнає вона, що все те не таємниця для неї, чи з дівочої соромливості удасть, ніби не знає нічого. На його подив, вона відповіла просто й твердо:
— Авжеж, не до вподоби.
— Я сам знаю, що часом колобродив над міру, як ото газети писали, — почав виправдовуватися він. — Та й компанія в мене бувала трохи затепла…
— Та я не про те. Я, звісно, й це знаю, і не скажу, щоб воно мені подобалось, але я мала на думці взагалі ваше життя, ваші справи. 6 багато жінок, що, вийшовши за такого чоловіка, як ви, були б щасливі, але я — ні. І що дужче любила б такого чоловіка, то була б нещасніша. А отже, і його б зробила нещасним. Тож я вчинила б помилку, і так само він. Тільки на ньому та помилка відбилася б не так тяжко, бо в нього ж залишалися б його справи.
— Справи? — зчудувався Буйний День. — А що ж у моїх справах лихого? Я граю відверто, чесно. Я не шахрую. Про більшість цього сказати не можна, однаково, чи взяти великі трести, чи дрібних крамарів, що брешуть і обдурюють. Я граю за всіма правилами. Мені нема чого ні обдурювати, ні брехати, ні ламати слово.
Діді відчула велику полегкість від того, що розмова зійшла на іншу тему Г вона може висловити свій погляд.
— У стародавній Греції, — почала вона повчально, — мали за доброго громадянина того, хто ставив будинки, саджав дерева… — вона не докінчила того історичного екскурсу, а враз зробила висновок: — Скільки будинків ви поставили, скільки насадовили дерев?
Буйний День ухильно крутнув головою. Він ще не розібрав, до чого воно йдеться.
— Ну, ось, скажімо, позаторік узимку, — провадила вона, — ви скупили все вугілля…
— Тільки в нашій окрузі, — усміхнувся він, пригадуючи. — Я скористався з браку вагонів та зі страйку в Британській Колумбії.
— Але ж самі ви не добували цього вугілля. Проте ви підняли ціну на чотири долари за тонну й набули на цьому купу грошей. Отакі ваші справи. Ви примусили вбогих людей дорожче платити за паливо. Ви кажете, що граєте чесно, а тим часом застромили руки в чужі кишені й забрали звідти гроші. Я це знаю. Я також палю вугіллям коминок у своїй кімнаті в Берклі і замість одинадцяти доларів за тонну тієї зими заплатила п'ятнадцять. Ви відібрали в мене чотири долари. Я з того не збідніла, але тисячам бідноти скрутно довелося. Може, по-вашому це чесна, законна гра, а як на мене — це справжнє здирство.
Буйний День нітрохи не збентежився. В тому, що сказала Діді, не було для нього нічого нового. Йому пригадалась стара виноградарка на Сономській горі. Таких, як вона, мільйони. Вони й народились для того, щоб їх обдирали.
— Ваша правда, міс Мейсон, тут ви мене трохи зловили. Але ви в мене давно служите, бачите, як я веду, справи, і знаєте самі, що я не маю звички грабувати бідноту. Я ганяюсь тільки за тузами, ото для мене пожива. Вони грабують бідноту, а я грабую їх. Та історія з вугіллям — то ж випадкове діло. Я, звичайно, й тоді мав намір підсісти тузів, а не бідноту, і таки підсів. А бідних людей я коли й зачепив, то ненароком: тільки тим, що трапились на дорозі. Але хіба ви не бачите, — казав далі Буйний День, — що все навколо сама тільки гра? Кожний грає, чи так, чи так. Фермер ставить на погоду та на ціну свого збіжжя. Так самісінько й Сталева корпорація Сполучених Штатів. І скільки людей те лише й роблять, що справді обдирають бідаків. Проте ви самі знаєте, що я ніколи за таке не брався. Я завжди полюю на грабіжників.
— Стривайте, я загубила, що мала вам казати, — спинила його Діді.
Деякий час вони проїхали мовчки.
— Я не можу цього висловити, але почуваю дуже виразно, — нарешті мовила вона. — Ну, ось приблизно так: — є справжнє діло, а є діло… як би його сказати?.. Ну, скажімо, несправжнє. Фермер обробляє землю і вирощує збіжжя. Він робить, творить щось потрібне людям, дає хліб, що йде в голодні роти…
— А тоді з'являються залізничні компанії, спекулянти й усе кодло і заграбовують у нього те збіжжя, — вкинув Буйний День.
Діді всміхнулась і піднесла руку.
— Пождіть, не збивайте мене. Ну, нехай вони його пограбують, нехай сам він навіть помре з голоду. Але ж те збіжжя, що він виростив, залишиться. Воно існує. Ось що головне. Розумієте? Фермер зростив, скажімо, десять тонн пшениці, і ці десять тонн існують. Залізниця повезе їх на ринок, до голодних ротів, що на той хліб чекають. Це так само справжнє діло. Ну, як от принести вам склянку води або витягти порошинку з ока. Щось зроблено, щось витворено, от як та пшениця.
— Проте залізниці однаково грабують, — заперечив Буйний День.
— Виходить, що їхня робота тільки почасти справжня. Тепер вернімось до вас. Ви нічого не творите. Ніщо нове не настає в світі від того, що ви робите свої справи. Візьмімо те саме вугілля. Ви його не добували, не приставляли ні на ринок, ні споживачам. Розумієте, це й є те, що я називаю саджати дерева й ставити будівлі. Ви не посадили жодного дерева, не поставили жодного будинку.
— От уже ніколи не думав не гадав, щоб жінка могла так міркувати про справи! — у захваті промовив Буйний День. — Тут ви мене побили. Але я маю багато дечого сказати в свою оборону. Тепер послухайте. Я говоритиму по пунктах. Перший пункт: ми живемо на світі дуже короткий час, усі, навіть найдовговічніші, а в могилі лежати мусимо дуже довго. Життя — велика азартна гра. Декотрі грачі зроду вдаються щасливі, інші — нещасливі. Усі сидять за картярським столом, і кожен намагається виграти, пограбувати інших. Програє більшість, бо вони вродились дурними. Та ось з'являється такий чоловік, як от я, і відразу мусить розважати, що й до чого. Я маю дві змоги на вибір: або пристати до дурнів, або до грабіжників. Обравши перше, я нічого не виграю, навпаки, у мене видеруть з рота навіть останній шматок хліба. Я цілий вік працюватиму до кривавого поту і так і загину на роботі. Не буде мені просвітлої години, тільки праця, сама праця. От кажуть про почесність праці, а я вам скажу, що в такій праці нічого почесного нема! Друга змога — пристати до грабіжників. Я вибираю це й відверто прагну вигравати. Тепер у мене в автомобілі, і їжа добра, і постіль м'яка.
Пункт другий. Невелика різниця — грабувати наполовину, як ото залізнична компанія, що довозить фермерську пшеницю на ринок, чи грабувати дощенту, як оце я грабую грабіжників. Крім того, залізничний грабіж, як на мене, занадто повільний, я люблю вигравати зразу.
— А навіщо вам треба все вигравати? — спитала Діді. — Ви вже маєте без ліку тих мільйонів. Адже ж не можете ви їхати кількома автомобілями зразу або спати разом на кількох ліжках.
— На це відповідає третій пункт, — відказав він. — Людей і все на світі створено так, що у всіх різні смаки. Кріль любить їсти траву, рись — м'ясо; качки плавають, кури жахаються води. Один чоловік збирає поштові марки, у другого колекція метеликів; котрий аж труситься за картинами, котрий захоплюється яхтами, а котрий полюванням на оленів. Той над усе любить кінські гони, а той акторок. Інакше вони не можуть. Їм дано такий смак, то й що вони мають діяти? Мені до вподоби гра. Азартна гра. І вже я люблю як грати, то грати, як виграти, то виграти. Так мене зроблено. Ось я й граю.
— Але чому ви не хочете робити добро вашими грішми? Буйний День засміявся.
— Робити добро грішми? Це однаково, що плювати богові в вічі, казати йому: ти, мовляв, не вмієш правити своїм світом, то відійди, будь ласка, набік та дай-но я спробую. Мені, власне, за бога голова не болить, і тому я трошки з іншого боку дивлюся на такі речі. Скажіть, хіба це не кумедія — ходив, ходив з кастетом та з довбнею, розвалював людям голови й відбирав їм гроші, а як награбував добру купу, враз тебе взяло каяття, і ти заходився перев'язувати голови, що порозбивали інші грабіжники. Самі скажіть — кумедія чи ні? А це ж якраз і є "робити добро грішми". Буває, звісно, й так, що котрийсь грабіжник розкисне й заходиться бавитись у Червоного Хреста. От візьмімо Карнегі [10]. Нарозбивав у Пітсбургу хтозна-скільки голів, обшахрав дурнів на кількасот мільйонів, а тепер ходить і по дрібочці вертає їх. Хіба ж не кумедія? Самі скажіть.
Крутячи цигарку, він дивився на Діді зацікавлено й трохи насмішкувато. Ця відверта й брутальна філософія спантеличила її, і вона знов відступила до того, з чого була почала.
— Я не можу з вами сперечатись, і ви це знаєте. Хоч би яку мала жінка слушність, чоловіки завжди потраплять повернути на своє, бо вони вміють говорити якось так переконливо — і все-таки жінка й далі певна, що вони помиляються. Але є ж іще одна річ — творча радість. Називайте її також, коли хочете, грою. Та однаково мене дужче задовольнило б щось робити, творити щось, ніж цілий день кидати з келишка кості. Інколи, просто для вправи або ж через те, що доводиться платити п'ятнадцять доларів за вугілля, я сама чищу Меб, шкребу її цілих півгодини. І тоді, коли я бачу, що вона чиста, аж вилискує, мов шовкова, я відчуваю велике задоволення! Те саме, либонь, буває з людиною, коли вона ставить дім або саджає дерево. Вона може бачити його. Вона це зробила своїми руками. Коли хтось, от як ви, прийде й відбере в неї те дерево, воно все ж є, і вона однаково його виростила. З усіма вашими мільйонами цього ви в неї не віднімете, містере Гарнішу.