Офіцери наказали повідтягати трупи з-під коліс. Переїхати через гору трупів вони не могли, але хотіли вибратись на суміжну вулицю. Солдати почали відтягати трупи, коли сталося те. Аж згодом ми довідались, що саме. Виявляється, недалеко від місця цього розстрілу в одному будинку засіла сотня наших. Дахами вони дісталися сюди, і, як опинились над збитими в купу солдатами, почалася контррозправа. Зненацька з даху градом посипалися бомби. У повітря злетіли уламки автомобілів та розірвані на клапті трупи найманців. Солдати, котрі вціліли, кинулися тікати. Ми побігли за ними. За кілька десятків кроків їх обстріляли ще з одного будинку. Допіру солдати встилали вулиці трупами рабів, а тепер — своїми власними. Але ми з Гартвейтом були наче заворожені. Нам знову вдалося сховатись у під'їзді якогось будинку. Цього разу Гартвейт вирішив більше так не попадатися. Тому, ледве гуркіт бомб ущух, він визирнув з під'їзду.
— Натовп вертається, — крикнув він мені,— Треба вибиратися звідси.
Держачись за руки, спотикаючись та сковзаючись, побігли ми залитим кров'ю бруком. Вибігши за ріг, ми побачили на перехресній вулиці кількох солдатів, які втікали Щодуху. Ніхто їх не обстрілював, і шлях був вільний. Ми спинилися на мить і озирнулися назад. Натовп повільно насувався. Люди озброювались рушницями вбитих найманців, добивали поранених. Ми побачили, як загинув той молодий офіцер, що врятував нас. Він насилу підвівся на лікоть і почав стріляти з пістолета.
— Пропала моя військова кар'єра, — засміявся Гартвейт, коли якась жінка вгородила в пораненого офіцера великого різницького ножа. — Ну, біжімо. Хоч нам не в цей бік треба, але якось виберемось.
Ми побігли на схід тихими вулицями, готові до всякої несподіванки на кожному перехресті. На півдні величезна заграва охопила небо, і ми зрозуміли, що це палає робітниче гетто. Нарешті я мусила сісти на край тротуару. Я зовсім знесиліла й не могла йти далі. Все тіло мені боліло; але все ж я не стримала посмішки, коли Гартвейт, крутячи цигарку, почав лаяти самого себе.
— От дурень. Узявся рятувати вас, а сам нічого не можу второпати. Мішанка якась. Тільки-но виберемось із одної халепи — влипаємо в другу. Ми тепер лишена два квартали від того під'їзду, з якого я вас витяг. Свої, вороги — все перемішалось. Хаос, та й годі. Хіба вгадаєш, хто сидить у цих клятих будинках? Спробуй дізнатися дістанеш бомбою по голові. Йдеш собі, нікого не чіпаєш однаково не пропустять. Тут тебе потягне з собою юрба і підведе під кулемети, там тебе потягнуть із собою солдати і підставлять під бомби твоїх же товаришів. А потім знов тікай від юрби, бо вб'ють.
Він сумно похитав головою, запалив цигарку й сів поруч мене.
— А до того ж я ще й страшенно голодний, додав він, — їв би, здається, оце каміння. — Він і справді схопився на ноги і почав виколупувати камінь з бруку. Потім, повернувшися з ним, загилив у вітрину крамниці кінської
збруї, під якою ми сиділи.
— Перший поверх, тут не сховаєшся, — бурмотів він, допомагаючи мені влізти крізь розбиту вітрину, — але це найкраще, що ми можемо зробити. Ви задрімайте тут, а я піду на розвідини. Може, ж ми якось порятуємось, хоч для цього треба багато, дуже багато часу… та й щось попоїсти.
Влізши слідом за мною в крамницю, Гартвейт знайшов хід у невеличку кімнату в глибині будинку. Він заніс туди кілька попон і намостив мені зручну постіль. У мене, крім усього іншого, страшенно розболілося голова, і я рада була вже з того, ідо можу заплющити очі й заснути.
Я скоро вернуся, — сказав він, залишаючи мене саму. — Навряд чи мені вдасться знайти для вас авто, але якогось харчу я знайду.
Зустрілися ми з Гартвейтом лише через три роки. Замість повернутися до мене, як обіцяв, він з простреленими легенями і шиєю потрапив до шпиталю.
Розділ XXIV
КОШМАР
Після безсонної ночі в поїзді, після всіх хвилювань і втоми цього страшного дня я зразу ж заснула. Прокинулась я вночі. Гартвейта що не було. Я загубила годинника і не мала ніякого уявлення, котра година. Лежачи з заплющеними очима, я прислухалась до далеких глухих вибухів. Пекло ще лютувало. Я скралась до вітрини. Від заграви величезної пожежі на вулиці було ясно, як удень. Легко можна було б читати газету, надруковану дрібними літерами. За кілька кварталів від мене рвалися ручні бомби та торохкотіли кулемети, а здалеку раз у раз лупали важкі вибухи. Я вернулась до своїх попон і знову заснула.
Коли я прокинулася вдруге, на мене падало кволе жовте світло світанку. Це був світанок другого дня чікагської різанини. Я знов скралася до вікна. Важка хмара диму, подекуди прорізана червоними спалахами вогню, закривала небо. По той бік вулиці, спотикаючись, плентавсь якийсь нещасний раб. Одну руку він міцно притискав до тіла. За ним тягся кривавий слід. В його блудному погляді світився невимовний біль і жах. На якусь мить його погляд зустрівся з моїм, і я побачила в ньому німу скаргу пораненої і зацькованої тварини. Він угледів мене, але для нього між нами нічого спільного не було, і співчуття від мене він не сподівався. Зіщулившись, він поплентався далі. В цілому світі він ні від кого не міг чекати порятунку. Він був жертвою у величезному полюванні на ілотів[27], яке влаштували ного хазяї. Він сподівався і шукав лише одного — якої-небудь нори, куди б йому сховатися, наче пораненій звірині. Зачувши різкий сигнал карети швидкої допомоги, він здригнувся. Карети були не для таких, як він. Застогнавши з болю, він кинувся ховатись до найближчого під'їзду.
А за хвильку знов вийшов на тротуар і безнадійно поплентався далі.
Я лягла на свої попони і з годину чекала Гартвейта. Біль у голові не тільки не минувсь, але ще подужчав. Лише великим зусиллям я змогла розплющити очі й подивитись навколо. Але й те завдавало мені нестерпної муки. Кров так і бухала в скронях. Хитаючись із кволості, я вилізла крізь розбиту вітрину й пішла вулицею, інстинктово, навмання намагаючись вибратися з того жахливого побойовиська. Від тієї хвилини я жила паче в страхітливому сні. Все, що сталось наступними годинами, пригадується мені як сонна змора. Деякі уривки відбились у моїй пам'яті виразно, але між тими нестертими картинами лежать проміжки цілковитої темряви. Що було в ці години забуття, я не знаю — і ніколи не знатиму.
Пригадую, що на розі я спіткнулась об чиїсь ноги. Це був той самий нещасний зацькований раб, що пройшов повз мене, коли я дивилася на заграву з вітрини своєї схованки. Я ніби зараз бачу перед собою ті розкинуті на тротуарі безкровні вузлуваті руки, що більше нагадували лапи або ратиці якоїсь тварини — понівечені, зсудомлені від щоденної важкої праці, з суцільними мозолями на долонях півдюйма завтовшки. Підвівшись іти далі, я придивилась до його обличчя й побачила, що він іще живий: його очі, в яких досі жевріла свідомість, дивились на мене й бачили мене.
Потім настало благодійне забуття. Нічого не бачивши, нічого не розуміючи, я наосліп снувалася, інстинктом шукаючи порятунку. Моїм дальшим кошмарним видивом була мовчазна вулиця трупів. Я опинилась перед нею раптово, мов подорожній у лісі, що несподівано натрапив на потік. Тільки потік, на який я дивилася, був нерухомий. Смерть заморозила його. Затопивши всю вулицю, мертві тіла рівно встелили брук і тротуари, і тільки подекуди купи й гори трупів порушували рівну одноманітність цієї поверхні. Нещасні гнані люди з дна прірви, зацьковані і лоти, вони лежали там, наче кролі в Каліфорнії після великої облави{111}.
Я подивилась в один, потім у другий бік вулиці. Все завмерло, не чути було ані звуку. Мовчазні будинки незліченними темними вікнами дивилися на цю картину смерті. І раз, тільки один раз я раптом побачила руку, що ворухнулася в цьому мертвому потоці. Я бачила, як вона химерно сіпнулась у передсмертних корчах, разом з нею звелася закривавлена голова з виразом невимовного жаху на обличчі, щось пробурмотіла до мене і впала, щоб більше не піднестися.
Пригадую я ще одну вулицю з тихими будинками обабіч та інстинктовий жах, що розбурхав мене з забуття, коли я знов загледіла потік людей із дна прірви, але вже не мертвий, а живий, текучий. Але я враз збагнула, що боятись нема чого. Потік той котився поволі, і над ним здіймалися стогін, лемент, прокльони, гістеричні, божевільні крики, старече белькотіння. Це були старі й діти, хворі й каліки. Вони були зовсім безпорадні, ці недобитки з гетто. Пожежа у великому робітничому районі на півдні міста вигнала їх у пекло вуличних боїв. Куди вони дійшли, що з ними сталося, я так і не знаю{112}.
Тьмаво пригадую, як я розбила вітрину в якійсь крамниці, аби сховатися від юрби, гнаної солдатами. Пригадую також, як недалеко мене на якійсь тихій вулиці, де я не бачила жодної живої душі, несподівано вибухла бомба. Дальший мій виразний спогад починається з того, що я зачула постріл з рушниці й побачила, що в мене цілиться солдат з автомобіля. Він схибив, і я стала махати руками та вигукувати пароль. Дуже неясно пригадую, як я вже їхала цим автомобілем. Не пам'ятаю, як мене взяли в машину і як довго я їхала, але й у цій темряві спалахує одна яскрава картина. Солдат поруч мене вистрелив, я розплющила очі й побачила, як на тротуарі похитнувся й осідає на землю Джордж Мілфорд, якого ми з Ернестом знали ще за часів нашого життя на Пел-стріт. Поки він падав, солдат вистрілив ще раз. Мілфорд зігнувся, потім тіло його випросталось і повалилося додолу. Солдат зареготав, і автомобіль поїхав далі.
Далі пам'ятаю, як мене розбудив із міцного сну якийсь чоловік, що безупинно ходив уперед і назад по кімнаті. У нього перекривлене болем обличчя, вкрите рясним потом, що збігає з чола. Він міцно притискує здорового рукою до грудей поранену руку, з якої тече кров і капає на підлогу. На ньому військова форма найманців. Знадвору крізь товсті стіни чути приглушений гуркіт вибухів. Я лежу в кімнаті будинку, що веде бій з іншими будинками.
Приходить лікар перев'язати пораненого солдата, і я дізнаюся, що вже друга година дня. Біль у голові не стихає, і лікар відривається від своєї роботи, щоб дати мені якихсь міцних ліків. Вони заспокоюють серце і трохи вгамовують біль. Я знову заснула. Потім пригадую, що опинилась на даху.