Я нічого не знаю в цій справі, тільки від свідків дещо й довідалася. Як ви гадаєте, містере Браун, — голос її чарував, переконував, — адже краще було б справу відкласти на завтра?
— Гм, — він задумливо подивився на годинника. — Це думка непогана. Тепер уже п'ята година, всім пора додому вечерю готувати.
Фрона мовчки подякувала йому, як це вміють часом робити жінки, і в обличчі її та очах Браун побачив куди більшу винагороду, аніж якби вона що сказала.
Він повернув на своє місце й звернувся до присутніх:
— Внаслідок наради між представниками обвинувачування та оборони, беручи до уваги пізній час та неможливість прихапцем розглянути справу, я… гм… пропоную відкласти суд на завтра, на восьму ранку.
— Перерву ухвалено! — оголосив голова і, відійшовши від столу, почав затоплювати пічку, оскільки він жив тут разом з іншими товаришами і куховарив для всіх.
РОЗДІЛ XXVII
Фрона обернулася до Сент-Вінсента, коли всі повиходили з хатини. Він спазматично, немов потопаючи, вхопився за її руку.
— Вірте мені, Фроно! Обіцяйте, що віритимете мені!
Фрона спалахнула.
— Ви збуджені, — промовила вона, — а то б ви так не казали. Але я вас не виную, — додала вона ласкавіше, — я розумію, що такий випадок може рознервувати людину.
— Я сам це бачу, — відказав він розпачливо. — Я так поводжуся, немов розум стратив, а інакше не можу — нерви в мене занадто напружені. Досить уже й того страху, коли я побачив, як загинув Борг. А тут ще кажуть, що я його вбив, і віддали мене на суд юрби! Вибачте мені, Фроно, але я сам не свій. Я, звичайно, переконаний, що ви мені повірите.
— Розкажіть мені все, Грегорі.
— По-перше, ота жінка, Бела, збрехала. Вона мусила бути не сповна розуму, коли могла перед смертю таке сказати; і це після того, як я, наражаючись на небезпеку, боронив її та Борга. Цим тільки можна пояснити…
— Почніть з початку, — перебила вона. — Адже я нічого не знаю.
Він сів вигідніше на стільчику і, крутячи цигарку, став розповідати про те, що трапилось минулої ночі.
— Так десь о першій годині я прокинувся — хтось засвічував каганця. Я думав, що це Борг, ще й здивувався, чого то він лазить, хотів знову заснути, але щось таке, якесь передчуття, примусило мене розплющити очі, В хатині було двоє чужих людей. Обоє в масках, у шапках з навушниками, і тільки очі світилися крізь прорізи, — тим-то я не міг їх пізнати.
Я одразу зрозумів, що нам загрожує небезпека. Хвильку я лежав непорушно, розмірковуючи, що робити. Борг позичив у мене револьвера, тож зброї при мені не було. Рушниця моя висіла коло дверей. Я вирішив кинутись до неї. Та не встиг я поворухнутись, як один з тих людей повернувся в мій бік і пальнув з револьвера. Це був перший постріл — його Ла-Флітч не чув. Потім уже, як почалася боротьба, двері розчинилися, і він зміг почути наступних три постріли.
Я був так близько від злочинця і так зненацька скочив з ліжка, що він схибив. За мить ми зчепилися і попадали обидва на землю. Борг, звісно, прокинувся; тоді другий злочинець напав на нього та на Белу. Це він і вбив Борга, бо той перший весь час боровся зі мною. Ви чули, що казали свідки. З того, як все в хаті було понівечене, ви можете собі уявити, що то була за боротьба. Ми качалися по землі, били, душили один одного, чіплялися за все, що там було, поламали стіл, стільці, полиці, — все потрощили.
Який то був, Фроно, жах! Борг витрачав останні сили, Бела, сама стогнучи від ран, заступалася за нього, а я не міг їм допомогти. Нарешті, і то досить скоро, я почав посідати свого супротивника. Я перекинув його горілиць, коліньми притис йому руки до землі і поволі душив за горло. Але тут другий, замордувавши Борга, кинувся на мене. Що я міг зробити? Їх двоє, я один! Вони загнали мене в кут, а самі повтікали.
Я тоді вже, правду кажучи, себе не тямив, бо, ледве відсапнувши, порвався за ними навздогін, не маючи ніякої зброї. Тут я й натрапив на Ла-Флітча та Джона… Далі ви знаєте. Тільки, — Сент-Вінсент, дивуючись, морщив брови, — тільки… я не можу зрозуміти, чому Бела склала на мене вину!
Він з благанням поглянув на Фрону, а вона, хоч і потисла йому співчутливо руку, мовчала, зважуючи те, що сказав він, і те, що сказали свідки. Потім помалу хитнула головою.
— Погана справа. Треба ж їх переконати…
— Присягаюся, Фроно, що я не винен. Я не святий, це так, але мої руки не в крові.
— Не забувайте, Грегорі, — лагідно сказала вона, — що не я вас судитиму. Судитимуть вас, на жаль, шукачі золота, і весь клопіт у тому, щоб їх переконати, що ви не винні. Два головні пункти обвинувачення проти вас — те, що сказала Бела перед смертю, та кров на рукаві.
— Вся хатина була залита кров'ю! — сердито вигукнув Сент-Вінсент, скочивши з місця. — Кажу вам, кров була скрізь. Як я міг не вимазатись, коли смертним боєм бився за життя?! Невже ви не вірите на моє слово?..
— Заспокойтеся, Грегорі, сядьте. Ви справді як не свій. Коли б вирок залежав від мене, то, будьте певні, вас би виправдали. Але ці люди… Ви знаєте, що таке натовп, якими законами він керується. Як їх переконати, щоб вони вас пустили? Адже ж свідків у вас немає! А слова жінки при сконанні далеко більше важать, ніж присяга здорового чоловіка. Хіба ви зможете довести, з якої причини та жінка захотіла померти з неправдою на устах? Чи були в неї які підстави, щоб вас зненавидіти? Може, ви чим скривдили її або її чоловіка?
Грегорі крутнув головою.
— Ми цього, безумовно, собі не можемо з'ясувати. А шукачам золота й взагалі пояснення не потрібні. Для них і так справа цілком ясна. Нам треба їм довести, що вони помиляються. Можемо ми це зробити?
Сент-Вінсент безсило впав на стілець і голову понурив.
— Тоді я й справді пропав.
— Пі, становище не таке безнадійне. Вас не повісять. Звіртеся на мене.
— Та що ж мені робити? — питався він з розпачем. — Вони захопили владу, що захочуть, те й зроблять.
— По-перше, річка вже скресла. Це найголовніше. Губернатор та окружний суддя от-от можуть прибути, а з ними загін поліції. Вони, безумовно, тут зупиняться. Крім того, ми й самі можемо дещо зарадити. Річка розмерзлася, і, в найгіршому разі, ми зможемо втекти. Їм і на думку не спаде, що ми на це відважимось.
— Ні, ні! Неможливо! Що ми вдіємо проти натовпу!
— Але з нами мій батько та барон Курбертен. Чотири рішучих чоловіка, усі разом можуть світ перевернути, любий Грегорі! Вірте мені, все буде гаразд.
Вона поцілувала його й погладила по голові, та знепокоєне Сент-Вінсентове обличчя не повеселішало.
Джекоб Велс ще завидна переїхав через протоку, і з ним прибули Дел, барон та Корліс. Поки Фрона переодягалася в маленькій хатині, охоче їй наданій господарями, Джекоб Велс пішов провідати хворого поштаря. Листи були остільки важливі, що Джекоб Велс перечитав їх раз і ще раз, і обличчя його спохмурніло. Але коли вернувся до Фрони, він був спокійний, як завжди. Сент-Вінсентові, що сидів під арештом у сусідній хатині, дозволили побачитись із прибульцями.
— Досить кепська справа, — сказав Джекоб Велс на відході. — Але будьте спокійні, Сент-Вінсенте. Як там вона не обернеться, поки я тут, вас не повісять. Я певен, що не ви вбили Борга. Здайтесь на мене.
— Довгий сьогодні день, — сказав Корліс, проводячи Фрону до її хатини.
— А завтра буде ще довший, — відмовила стомлено Фрона. — Мені так хочеться спати!
— Ви одважне дівча, я вами пишаюся. — Була десята година. Корліс поглянув крізь тьмяний присмерк на крижані привиддя, що безнастанно пропливали річкою. — І в цій справі я вам допомагатиму, в усьому.
— В усьому? — перепитала вона, здригнувшися в голосі.
— Коли б я був героєм мелодрами, я б сказав: "Аж до скону". Та я звичайний собі чоловік, і тому кажу ще раз — в усьому.
— Які ви добрі до мене, Вансе. Я ніколи не зможу вам відплатити…
— Годі, годі! Я нічим тут не торгую. Любов — це служіння. Так, здається?
Вона довго дивилася на нього. На обличчі її відбився лагідний подив, але разом з тим вона відчула якусь ніяковість. Де взялося це почуття, вона сама не знала. Сьогоднішні події і все, що трапилося, відколи вони познайомились, — усе це промайнуло перед її очима.
— Ви вірите в щиру дружбу? — спитала Фрона нарешті. — Я сподіваюсь, що така дружба завжди буде між нами. Світла, чиста приязнь добрих товаришів. — Кажучи це, Фрона відчувала, що її слова не зовсім відповідають її почуттям та бажанням. І коли він, не згоджуючись, крутнув головою, вона відчула в собі якесь легке, радісне й незбагненне тремтіння.
— Добрі товариші? — запитав він. — Ви ж знаєте, що я вас кохаю!
— Знаю, — одказала вона стиха.
— Ви, мабуть, кепсько розумієтесь на чоловічій вдачі. Повірте мені, що ми не такі, як ви думаєте. Добрі товариші! Прийти до вас погрітися з морозу? Гаразд! Але прийти, як там уже гріється інший? Ні. Коли ми приятелі, то я повинен радіти з вашого щастя. Але уявіть собі хоч на хвилину, як міг би я бачити вас з дитиною від другого на руках, з дитиною, що могла б бути моєю, а тепер дивиться на мене його очима, усміхається до мене його усмішкою? Чи ж думаєте ви, що я радітиму з вашої радості? Ні, ні. Кохання не може жити поруч з дружбою.
Фрона поклала руку йому на плече.
— Ви вважаєте, що я помиляюсь? — запитав він, вражений чудним виразом на її обличчі.
Вона тихенько плакала.
— Ви змучені, стомилися. На добраніч! Лягайте спати!
— Ні, ні, не йдіть, зачекайте хвилинку. Ні, ні. Я казна-що кажу, я справді стомилася. Але слухайте, Вансе. Завтра нам доведеться зробити дуже багато. Ми повинні скласти певний план. Зайдіть до нас. Там радяться батько з Курбертеном, і коли трапиться так, як ми того боїмося, то нам чотирьом доведеться здійснити велику справу.
— Досить фантастично, — зауважив Джекоб Велс, коли Фрона коротко виклала свій проект і розподілила між ними обов'язки. — Може, одначе, вдатися, бо нікому таке й на думку не спаде.
— Державний переворот! — вигукнув барон. — Чудово!
В мене душа горить від самої тільки думки! Руки вгору! — вересну я страшним голосом… А що, як вони не попіднімають рук? — запитав він раптом у Джекоба Велса.
— Тоді стріляйте. Якщо зброя у вас в руці, не давайтеся залякати себе, бароне. Інакше не буде добра, — так кажуть досвідчені люди.
— А ви, Корлісе, вартуватимете коло "Біжу", — мовила Фрона. — Батько думає, що завтра на річці буде мало криги, якщо тільки вона ніде не зіб'ється.