У доносчиків знайшлися докази — лист, у якому нездалий писака забув передати адресата турботі святого, чиє ім'я той носив. Архонти пригрозили в'язницею, заборонили Малху займатися цим ремеслом.
Малх міг би навчати грамоті, навчати бажаючих логіці й риториці; як колишній актор, він володів мистецтвом красномовства. На старій землі, в Елладі, в Італії, на
Босфорі, він знайшов би собі шматок хліба: там, між великими скупченнями людей, ще допускається чимало вольностей. А в оточеній язичниками колонії священнослужителі були пильнішими за своїх собратів у метрополії Християнська церква міцно тримала в своїх руках навчай ня, люто вишукуючи єресі, що таїлися в глибинах душ. Церковники вбачали єресь у кожному слові, яке не повторювало точно нині визнані тексти священних ухвал. Купці, заповзято оберігаючи таємниці, самі вели торгові книги і листування чи використовували навчених рабів, над якими мали право життя й смерті, як над домашньою худобиною.
Тут заховувався вихід. Малх за домовою міг піти в клієнти, зникнути в рядах слуг багатіїв. Відмовитися від останньої міражної надії на свободу? Ніколи.
Залишалося одне — знову в дім сріблоковаля, допомагати хазяїнові і робітникам майструвати грубі, як на Малхів смак, прикраси з міді, олова, бронзи. Купці замовляли дешеві нетривкі брязкальця на продаж варварам. Добрий хазяїн, цінуючи вправність Малхових рук, давав йому притулок і скромний харч за кілька годин роботи на день. Хазяїн був справедливий. Праця Малха не варта більшого. До більшого Малх і не прагнув: йому було зовсім не до душі морочитися з горнами, з гарячим металом, плавильними формами, молоточками і різцями.
З багато чим ще можна примиритися. Але не мати нікого, кому б відкрити душу, знаючи — тебе зрозуміють, на тебе не донесуть,— ось що сушило мозок Малху. Думки, які людина змушена носити мовчки, роз'їдають душу, мов кислота — залізну посудину.
Та Малх добре пам'ятав Александрію. Імперію наповнювали шпигуни-нашіптувачі; вивідники вміли викликати на відвертість, щоб поживитися часткою майна, яку закон віддавав доносчикові. До того ж у справи совісті впивалися хворобливо-підозріливі священики християнства, що взяло над усім гору. Малх згадав Деметрія і здригнувся.
Взимку Карикінтія терпіла від крижаних вітрів, які люто налітали з північного сходу. Земля замерзала, бризки хвиль перетворювалися на крижану крупу. У Малха не було доброго одягу. В такі дні навіть робота біля горна здавалася привабливою. Коли насувалися сутінки, Малх лягав на вузеньке ліжко під сходами, що вели на верхній поверх, закутувався в кожушину. Поклавши голову на шкіряну подушку, він згадував про те, що склепіння, на якому трималися сходи, вже якось було порушене землетрусом. Якщо станеться ще поштовх... І Малх засинав без страху, без жалю до себе.
Репартій не наказав — просив Малха пливти на хвостовому човні. Купців корабель тягнув п'ять куплених човнів, навантажених цінними товарами. Крім Малха, гребцями на човні сіли прус Фар і один з рабів Репартія. Плосконосий, плосколиций, з твердим чорним волоссям, раб мав особливі очі: косо протяті повіки підгиналися біля носа до середини, не розтуляючись, як у ромеїв, єгиптян, сарацинів, персів, готів, слов'ян. Сильний, мовчазний до німоти, він був родом десь із східного краю світу. На ринок рабів він потрапив разом з іншими полоненниками, захопленими військами полководця Велізарія під час однієї з війн з перським імператором Хозроєм Великим. Раб відгукався на ім'я Гавала — ім'я перське, а цей чоловік зовсім не був схожий на перса.
Карикінтійські ромеї остерігались купувати рабів з гун-нів, хозарів чи слов'ян, батьківщина яких починалася одразу за міськими мурами. За стародавнім, хоч і ніким не записаним законом, рабів вивозили якнайдалі від рідних місць. Такому, як Гавала, втікати було нікуди. Він навіть не міг показати, де його батьківщина, під якою зорею. До неї, напевно, було не менше ста тисяч стадій — відстань, неосяжна для розуму. Гавала був хрещений, що забезпечувало йому добру винагороду в загробному світі за поневіряння в цьому. При хрещенні Гавала отримав християнське ім'я Петро. Свята вода звільнила Петра від гріхів язичників Гавали. На його голих, безволосих грудях теліпався мідний хрестик на засмальцьованому шнурку.
У другого попутника Малха, пруса Фара, в рудій чуприні заплутався маленький амулет, торбинка з тонкої шкури. Що там приховувалося, Фар не знав, у чому поступався перед Гавалою-Петром. Можливо, череп кажана, втопленого чаклуном у крові весняної ночі, у підповня місяця. Чи кісточка з пальця велета, ніготь дракона. Можливо, і річ, яку не можна називати навіть пошепки. Що страшніша вона, то дійовіше заклинання щастя.
Для гребців визначалися місця між вантажами. Одне ближче до носа, друге біля корми. Біля корми, майже поруч себе, Малх посадив пруса. Ромей повинен був стежити за відстанню, уникати ривків, зіткнень.
Останній човен був наче кермо корабля. Іноді Малх
велів працювати веслом тільки одному гребцеві, часом гребли обидва. На поворотах хвостовий човен допомагав довгій вервечці описати правильну криву.
Міцно перев'язані шкури лежали, як колоди. Щоб побачити два передні човни з чотирьох, Малх був змушений вставати. Ромей був дужий і спритний, широке весло гнулося в його руках, а сам він встигав використати кожну хвилину для розмови з Фаром.
Скільки було слів у запасі в Фара? Тисяча? Дві? Не більше трьох тисяч, звичайно. Зрештою, їх ніхто не лічив. Проста граматика доповнювалась інтонаціями вимови — в них і була вся суть. Навчися їх уловлювати, запам'ятовувати, як музичні такти, і пізнаєш мову. Кілька десятків дієслів і назви двох-трьох сотень речей уже дозволяли спілкуватись.
Дніпро помітно спадав. Ще недавно, коли кораблі піднімались по річці, Малху запам'яталася безберегість розливу. Особливо вражав, аж навіть страхав лівий берег — ожила легенда про всесвітній потоп. Гирла дніпровських приток злилися воєдино, і основний берег позначався то тут, то там острівцями, на які перетворилися вершини горбів. Навіть забравшись на щоглу, Малх не міг побачити краю розливу. Тепер повінь втратила грандіозність.
Ромеї квапилися. Глибини вод жили своїми законами, сили людей здавалися мізерними. Світ підступних див породжував постійний неспокій, постійну непевність. На кораблях гребли всі, допомагаючи вітрилам, навіть хазяїни сідали на місця рабів, робітників і клієнтів, які вибивалися із сил. Перепочивши, раб добровільно змінював хазяїна. Страх зрівнював.
Купці й стернові багато разів піднімалися й спускалися по Дніпру. Ватаг каравану здійснював свою двадцять третю подорож. Але тривога, хоч і старанно приховувана, гнітила і його. Світ сприймався як торжество беззаконня, що поширювалося і на природу. Християнство, що прокляло будь-який вияв плоті, як диявольську спокусу, прирікало грішника на смертельні небезпеки. Щастя було обіцяне праведникам, кожен хизувався благочестям, але хто ж щиро сам перед собою повважав би себе святим у хвилини небезпеки!
Бог, який усе випробовує й карає, міг підготувати пастки на дніпровських порогах. Адже божеству варто на мить відняти руку, щоб пекло підвело голову. А що говорить досвід! Так, нехай прикмети засвідчують високу воду на
7 В. Іванов
193
порогах. Не можна заспокоюватися, все в руках божих, ніхто не знає межі терпіння господа. Він захоче — і каміння спливе над водою. Добре, коли покара обмежиться муками перетягування волока. А якщо бог нашле кочовиків?
Ромеї квапились. Ватаг каравану вказував дорогу, всі намагалися триматись сліду його корабля, повертати там, де пройшов передній.
Сулу і Псьол минули увечері, місяць ще не сходив. На передньому кораблі часто-часто закалатав дзвін. Ватаг повертав до висот правого берега. З носа кинули свинцеву кулю на шнурі, щоб визначити глибину. Розвідуючи, головний корабель зайшов у тиху воду і вже гріб проти течії вздовж берега. Заговорила труба: головний стерновий передавав наказ флоту. Табуни чайок, гусей та качок, що влаштувалися на ніч, хмарами зметнулися в страху перед чудовиськами, від яких ішов нечуваний рев. Головний корабель кинув якір, показавши місце стоянки. Маневруючи з надзвичайною точністю, решта кораблів зайняли місця біля берега. Вранці вони з півповороту відновлять попередній стрій.
Пруси захоплювалися майстерністю ромеїв. Люди Теплих морів чудово володіли своїми високобортими великими кораблями.
Вудильні півні сповістили світанок, разом з пробудженням воскресла тривога. Клич труб і вдари корабельних дзвонів сколихнули повітря, розганяючи мовчанку ночі. Дивні звуки розходилися в пустелі, наче кола в стоячій воді.
Ішов час між совою й вороною. Нічний птах уже заліз у дупло, а денна злодійка ще сиділа на дереві. На заході опускався місяць, на сході біліло небо. На землі ще тяглася ніч, але води світлішали чеканням дня.
Головний стерновий дав сигнал вирушати. Хто не встиг з'їсти свою пайку, нехай їсть за роботою і зачерпує жменею річкову воду. .
Нижче гирла' Ворскли правий берег став вищим і наблизився. Тут швидкість води помітно зменшилась. Наближалися вузькі місця, що сковують розливи Дніпра після впадіння Самари. Велика річка тихо спрямовує свої води просто на схід сонця. Вітер сьогодні не допомагав, і ромеї йшли тільки на веслах. Поскидавши одяг, голі гребці обливалися потом і жадібно хапали воду, охолоджуючи розгаря-
чілі тіла. На човнах усі трудилися, щоб допомогти кораблям. Коли канати між човнами натягувалися, показуючи лінь гребців, на кораблі ударами вибивали число, що означало номер човна: хазяїн попереджав, погрожуючи покарою.
Хоч не покладаючи рук працювали всі, цього дня караван пройшов не більше шестисот шістдесяти стадій, чи до ста двадцяти верстов. Вітер так і не захотів допомогти, люди вибивалися із сил. До звужень залишилося стадій сто шістдесят. Ватаг каравану вважав таку відстань достатньою для безпечної ночівлі.
Навіть коли вода покривала каміння порогів, не лише пливти, а й наближатися до них у темноті вважалося ризикованим. Викриті християнством брехливі боги втекли за межі імперії в землі варварів. Ослаблі перед хресним знаменням, озлоблені вигнанням, друзі сатани знаходили пристанище в диких горах і степах.
Позбавлені жертвоприношень і храмів, облудні боги голодували й слабували.