Розігнавши дамочок словами, про які в п'єсі ні натяку, Подколесін загаласував:
— Степа-ане!
Водночас він стрибнув набік і завмер у важкій позі. Кухлі Есмарха загриміли.
— Степа-а-ане! — повторив Подколесін, роблячи новий стрибок.
Але що Степан, одягнений у барсову шкуру, стоявши тут же, не озивався, Подколесін трагічно спитав:
— Чого ж ти мовчиш, як Ліга націй?
— Очевидно, я Чемберлена злякався, — одказав Степан, почухуючи шкуру.
Відчувалося, що Степан одсуне на задній план Подколесіна і стане головним персонажем сучасної п'єси.
— Ну що, шиє кравець сюртук?
Стрибок. Удар по кухлях Есмарха. Степан із зусиллям зробив стойку на руках і в такій позі відповів:
— Шиє!
Оркестр зіграв попурі з "Чіо-чіо-сан". Весь цей час Степан стояв на руках. Обличчя йому залило краскою.
— А що, — запитав Подколесін, — чи не питав кравець, навіщо, мовляв, панові таке добротне сукно?
Степан, що на той час сидів уже в оркестрі і обіймав диригента, одказав:
— Ні, не питав. Хіба він депутат англійського парламенту?
— А чи не питав кравець, чи не хоче, мовляв, пан одружитися?
— Кравець питав, чи не хоче, мовляв, пан платити аліменти.
Після цього світло погасло, і публіка затупотіла ногами. Тупотіла вона доти, доки зі сцени не почувся голос Подколесіна:
— Громадяни! Не хвилюйтесь! Світло погасили навмисне — цього вимагає п'єса. Цього потребує речове оформлення.
Публіка підкорилася. Світло так і не засвітилося до кінця акту. У цілковитій темряві гриміли барабани. З ліхтарями прийшов загін військових у формі готельних швейцарів. Потім, як видно — на верблюді, приїхав Кочкарьов. Судити про все це можна було з такого діалогу:
— Ху, як ти мене налякав! А ще верблюдом приїхав!
— Ах, ти помітив, незважаючи на темряву?! Я хотів подарувати тобі солодке вер-блюдо!
Під час антракту концесіонери прочитали афішу:
ОДРУЖЕННЯ
Текст — М. В. Гоголя
Вірші — М. Шершеляфамова
Літмонтаж — І. Антиохійського
Музичний супровід — X. Іванова
Автор вистави — Мик. Сєстрін
Речове оформлення — Симбієвич-Синдієвич. Світло — Платон Плащук. Звукові оформлення — Галкіна, Палкіна, Малкіна, Чалкіна і Залкінда. Грим — майстерні КРУЛТ. Перуки — Хома Качура. Меблі — деревних майстерень Фортінбраса при Умслопогасі ім. Валтасара. Інструктор акробатики — Жоржетта Тираспольських. Гідравлічний прес — під керуванням монтера Мечникова.
Афішу складено, зверстано і видрукувано в школі ФЗН КРУЛТ.
— Вам подобається? — несміливо запитав Іполит Матвійович.
— А вам?
— Дуже цікаво, тільки Степан якийсь чудний.
— А мені не сподобалося, — сказав Остап, — особливо те, що меблі у них якихось майстерень Волопаса. Чи не пристосували вони наші стільці на новий лад?
Ці побоювання, як виявилося, були даремні. На початку другого ж акту всі чотири стільці винесли на сцену негри у циліндрах.
Сцена сватання найдужче зацікавила глядачів. У ту хвилину, коли на протягненім через увесь зал дроті почала спускатися Агафія Тихонівна, страшний оркестр X. Іванова зчинив такий шум, що від нього самого Агафія Тихонівна повинна була б упасти у публіку. Але Агафія держалася на сцені прекрасно. Вона була в трико тілесного кольору і чоловічому котелку. Балансуючи зеленою парасолькою з написом: "Я хочу Подколесіна", вона переступала по дроту, і знизу всім були видні її брудні підошви. З дроту вона стрибнула прямо на стілець. Одночасно всі негри, Подколесін, Кочкарьов, у балетних пачках і сваха в костюмі вагоновода зробили поворотне сальто. Потім усі відпочивали п'ять хвилин, і маскуючи це, на сцені знову погасили світло.
Женихи були дуже смішні, особливо — Яєчня. Замість нього виносили велику яєчню на сковороді. На морякові була щогла з парусом.
Недаремно купець Стариков кричав, що його душать патент і зрівняльний. Він не сподобався Агафії Тихонівні. Вона вийшла заміж за Степана. Обидва заходились наминати яєчню, яку подав їм, обернувшись на лакея, Подколесін. Кочкарьов з Феклою співали куплети про Чемберлена та про аліменти, які британський міністр бере з Німеччини. На кухлях Есмарха зіграли відхідну. І завіса, війнувши прохолодою, закрилася.
— Я задоволений з вистави, — сказав Остап, — стільці цілі. Але гаяти часу нам нема чого. Якщо Агафія Тихонівна буде щодня на них гупати, то вони проживуть недовго.
Молоді люди у фасонних піджаках, штовхаючись і сміючись, обговорювали тонкощі речового і звукового оформлення.
— Ну, — сказав Остап, — вам, Кисонько, треба бай-бай. Завтра зранку треба ставати по квитки. Театр о сьомій вечора виїжджає прискореним до Нижнього. Отже, ви беріть два твердих місця для сидіння до Нижнього, Курської залізниці. Біда невелика — посидимо. Лише одна ніч.
Другого дня весь театр Колумба сидів у буфеті Курського вокзалу. Симбієвич-Синдієвич, вживши заходів, щоб речове оформлення пішло цим же поїздом, закушував за столиком. Вимочивши в пиві вуса, він тривожно питав монтера:
— Що, гідравлічний прес не зламають у дорозі?
— Лихо з цим пресом, — одповідав Мечников, — працює він у нас п'ять хвилин, а возити його ціле літо доведеться.
— Аз "прожектором часів" тобі легше було, з п'єси "Порошок ідеології"?
— Звичайно, легше. Прожектор хоч і більший був, але зате не такий ламкий.
За сусіднім столиком сиділа Агафія Тихонівна, молоденька дівчина з ногами твердими й блискучими, як кеглі. Навколо неї клопоталося звукове оформлення — Галкін, Палкін, Малкін, Чалкін і Залкінд.
— Ви вчора мені не в ногу подавали, — скаржилась Агафія Тихонівна, — я так і беркицнути можу.
Звукове оформлення загалакало:
— Нічого не вдієш! Два кухлі лопнуло!
— Хіба тепер дістанеш закордонний кухоль Есмарха? — кричав Галкін.
— Зайдіть в Держмедторг. Не те що кухля Есмарха, термометра не купите! — підтримав Палкін.
— А ви хіба і на термометрах граєте? — вжахнулася дівчина.
— На термометрах ми не граємо, — зауважив Залкінд, — але прямо-таки захворюєш через ці прокляті кухлі — доводиться міряти температуру.
Автор вистави і головний режисер Мик. Сестрін прогулювався з дружиною по перону. Подколесін з Кочкарьовим перехилили по три чарки і навперебій упадали за Жоржеттою Тираспольських.
Концесіонери, що прийшли за дві години до відходу поїзда, робили вже п'ятий рейс навколо скверу, розбитого перед вокзалом.
Голова Іполитові Матвійовичу йшла обертом. Гонитва за стільцями вступала у вирішальну стадію. Подовжені тіні лежали на розпеченому бруку. Пил сідав на мокрі, спітнілі обличчя. Підлітали дрожки. Пахло бензином. Наймані машини висаджували пасажирів. Назустріч їм вибігали Єрмаки Тимофійовичі, забирали чемодани і овальні їхні бляхи сяяли на сонці. Муза дальніх мандрів хапала людей за горло.
— Ну, ходімо і ми, — сказав Остап.
Іполит Матвійович покірно погодився. Тут він зіткнувся віч-на-віч з трунних справ майстром Безенчуком.
— Безенчук! — сказав він страшенно здивований. — Ти як сюди потрапив?
Безенчук зняв картуз і радісно остовпів.
— Пане Вороб'янінов, — закричав він. — Шанування дорогому гостеві!
— Ну, як справи?
— Кепські справи, — одказав трунних справ майстер.
— Чому так?
— Клієнта шукаю. Не йде клієнт.
— "Німфа" перебиває?
— Куди їй! Хіба вона мені переб'є? Ніхто не мре. Після вашої тещеньки один тільки "П'єр і Костянтин" перекинувся.
— Та що ти кажеш? Невже помер?
— Перекинувся, Іполите Матвійовичу. На посту своїм перекинувся. Голив аптекаря нашого Леопольда і перекинувся. Люди казали — стався розрив нутра, а я так гадаю, що небіжчик від цього аптекаря ліками надихався і не видержав.
— Ай-яй-яй, — бурмотів Іполит Матвійович, — ай-яй-яй! Ну, що ж, то це ти його і поховав?
— Я і поховав. А кому ще? Хіба "Німфа", туди її в гойдалку, китицю дає?
— Переміг, значить.
— Переміг. Тільки били мене потім. Мало серце мені не вибили. Міліція оборонила. Два дні лежав, спиртом лікувався.
— Розтирав себе?
— Нам розтиратися нема чого.
— А сюди тебе чого принесло?
— Товар привіз.
— Який же товар?
— Свій товар. Провідник знайомий допоміг провезти дурно в поштовому вагоні. По знайомству.
Іполит Матвійович тільки тепер помітив, що оддалік Безенчука на землі стояв стос домовин. Які були з китицями, які — так. Одну з них Іполит Матвійович швидко пізнав. Це була велика дубова і запорошена домовина з безенчуківської вітрини.
— Вісім штук, — сказав Безенчук самовдоволено, — одна до одної. Як огірочки.
— А кому тут твій товар потрібен? Тут своїх майстрів досить.
— А гриб?
— Який гриб?
— Епідемія. Мені Прусіс сказав, що в Москві гриб лютує, що ховати людей ні в чому. Весь матеріал перевели. От я і вирішив справи поправити.
Остап, що з цікавістю слухав од слова до слова, встряв у розмову:
— Слухай ти, папаня, це в Парижі грип лютує.
— У Парижі?
— Ото-то. Їдь до Парижа. Там підмолотиш! Правда, будуть деякі труднощі з візою, але ти, папаня, не журись. Якщо Бріан тебе полюбить, ти заживеш непогано: влаштуєшся лейб-трунарем при паризькому муніципалітеті. А тут і своїх трунарів досить.
Безенчук дико озирнувся. Справді, на майдані, незважаючи на запевнення Прусіса, трупи не валялись, люди бадьоро держались на ногах, і дехто з них навіть сміявся.
Поїзд давно вже повіз і концесіонерів, і театр Колумба, і іншу публіку, а Безенчук усе ще очманіло стояв над своїми домовинами. У навислих сутінках очі його горіли жовтим незгасним вогнем.
Частина третя
Скарби мадам Пєтухової
Розділ XXXI
Чарівна ніч на Волзі
Ліворуч од пасажирських дебаркадерів Волзького державного річного пароплавства, під написом "Чаль за кільця, грати бережи, стіни не торкайся", стояв великий комбінатор зі своїм другом і найближчим помічником Кисою Вороб'яніновим.
Над пристанями лопотіли прапори. Дим, кучерявий, як цвітна капуста, шугав із пароплавних димарів. Вантажили пароплав "Антон Рубінштейн", що стояв біля дебаркадера № 2. Вантажники запускали залізні кігті з паки бавовни, на пристані вишикувались у каре чавунні горщики, лежали мокросолоні шкури, бунти дроту, ящики з листовим склом, клубки снопов'язального шпагату, жорна, двокольорові костисті сільськогосподарські машини, дерев'яні вила, обшиті рядниною кошики з молодою черешнею і бочки з оселедцями. "Скрябіна" не було. Це вельми турбувало Іполита Матвійовича.
— Чого ви переживаєте? — запитав Остап, — Уявіть, що "Скрябін" тут. Ну, як ви на нього попадете? Якби у нас були навіть гроші на квитки, то й тоді нічого б не вийшло.