Та й я замовлю слівце панові Іроду, це мій добрий приятель і ні в чому не відмовить мені. Одначе, як на мою скромну думку, вам лучче було б направити свої помислі і на панну Серафіну — вона не менш вродлива, ніж Ізабелла, але в марнославстві своєму таятиме від задоволення, що її добивається такий чоловік.
— Мені потрібна Ізабелла,— сказав герцог тихим сухим тоном, яким він при потребі вмів обривати всякі заперечення,— тільки Ізабелла, пане Біло, а не хтось інший.— І, засунувши руку в кишеню, дістав і недбало висипав "на столі цілу доріжку золотих монет.— Це вам за вино, здачі не треба.
Шинкар ретельно позбирав золоті,луїдори й по одному опустив їх на дно свого гаманця. А два молодики встали, насунули капелюхи, накинули на плече свої плащі й пішли собі.
Валомбрез довгенько тинявся по вуличці і, проходячи перед благословенним вікном, щоразу задирав голову, та все марно. Ізабелла стала обережна й ні разу не виглянула. Завіса була закрита, здавалося, що в кімнаті нікого немає. Молодий герцог не звик так довго ждати; стомившись од марного ходіння по цій пустинній вуличці, яку до того ж добряче продував холодний північний вітер, Валомбрез вирішив, що з нього вже досить, і подався додому, клянучи на чому світ стоїть показну доброчесність цієї дурки, яка в своїй зухвалій самовпевненості примушує молодого і гарного вельможу стільки чекати. Він досить тепло згадав добру Корізанду, яку недавно з такою зневагою відштовхнув, але тут прокинулось самолюбство й шепнуло, що досить йому тільки появитись, і він, як Цезар, одразу ж переможе І6. А суперника, якщо той надто заважатиме, легко позбутися — кілька озброєних слуг або найманих горлорізів допоможуть у цьому ділі, бо ж сам він не може зв'язуватися з таким пройдисвітом — гідність не дозволяє.
Валомбрезові не пощастило побачити Ізабеллу — вона була десь у глибині кімнати, але в той час, коли герцог чекав на вулиці, з другого вікна за ним пильно стежило ревниве око Сігоньяка, якому дуже не подобались повадки і заміри незнайомця. Баронові так і кортіло вийти і, вихопивши шпагу, прогнати геть баламуту, одначе він стримався. В тому, що якийсь дженджик гуляє собі попід стіною, не було нічого такого, що могло б виправдати сутичку, і його напад видавався б просто безглуздим і диким. Пішов би поголос, а це зашкодило б Ізабеллі, зовсім не винній у тому, що хтось там час від часу задирає голову, дивлячись в одне й те саме місце. В усякім разі Сігоньяк надумав пильно стежити за тим поклонником і запам'ятав його риси, щоб упізнати, як треба буде.
Для завтрашньої вистави, про яку, б'ючи в барабан, оголосили по всьому місту, Ірод узяв трагікомедію "Лігдамон і Лідіас, або Схожість" — п'єсу Жоржа де Скюдері, дворянина, котрий, послуживши у французькій гвардії, змінив шпагу на перо й володів цією новою зброєю не гірше, ніж першою,— та "Похвальбу капітана Фракаса", де Сігоньяк мав уперше виступити перед справжньою публікою, бо ж досі він грав тільки перед телятами, рогатою худобою і селянами в шопі Беломбра. П'єсу добродія де Скюдері трупа ставила вперше, і актори були дуже зайняті — старанно вчили свої ролі. Задумливо ходячи по галереї, вони кумедно, ніби мавпи, ворушили губами й то бубоніли якісь незрозумілі слова, а то щось голосно вигукували. Побачивши їх, кожен подумав би, що то люди несповна розуму. Вони раптом зупинялися, потім знову йшли, широко ступаючи і розмахуючи руками, наче порожні вітряки крилами. Особливо старався Леандр, який мав грати Лігдамоиа — він шукав найкращі пози, придумував різні ефекти і крутився, як чорт, покроплений свяченою водою. Леандр покладав великі надії на цю роль, вона мала допомогти йому здійснити свою мрію,— добитися любові знатної дами, це було б винагородою за побої в замку де Брюйєра, від яких на серці йому боліло ще дужче й довше, ніж на спині. В "ролі палкого та ніжного коханця, який у доволі складних віршах виливав свої прекрасні почуття до ніг жорстокої красуні, актор мав можливість значливо підморгувати, глибоко зітхати, смертельно бліднути і вдаватися до всяких інших зворушливих облудних способів, а все це блискуче робив добродій Леандр, один з найкращих коханців провінційного театру, хоч і смішний у своїх домаганнях.
Сігоньяк учив роль у своїй кімнаті під керівництвом Бла-зіуса: старий актор узявся бути вчителем і тепер допомагав йому прилучатися до складного театрального мистецтва. Образ, що його втілював Сігоньяк, своєю перебільшеною карикатурністю був далекий від реального життя, але гра ги треба було так, щоб за тим перебільшенням глядачі відчули життєву правду, а під личиною театральної ляльки розпізнали людину. В цьому й напучував його Блазіус, радячи почати простим, правдивим голосом, а потім перейти на недоладний чудернацький тон, або ж після вигуків, схожих на крики павича, якого скубуть живим, повернутися до звичайної манери, бо навіть найнеприродніший персонаж пе може бути таким увесь час. До того ж така неврівноваженість, властива сновидам і божевільним,фу яких вона проявляється в безладних жестах, що зовсім не відповідають словам,— отакий розлад може дати у грі вправного актора немало комічних ефектів.
Блазіус вважав, що Сігоньякові слід надіти півмаску, тобто прикрити лоб і ніс, щоб зберегти традиційний образ, поєднавши в своєму лиці фантастичне й реальне — це велика перевага таких ролей, де химерно переплітається вигадане і правдешнє, творячи узагальнені карикатури на людство, які воно сприймає без гніву, куди миролюбніше, ніж справжні портрети. У посереднього актора така роль стає лиш вульгарною балаганщиною, здатною потішити сірому і примусити добропорядних людей хіба що стенути плечима, але актор-митець може внести в неї окремі природні риси й показати життя краще, аніж коли б уся та роль була тільки з природного, правдешнього і співзвучного.
Думка про маску була до душі Сігоньякові. Під маскою ніхто не впізнає барона, і він може сміливо показатися перед публікою. Тоненька смужка картону була для нього все одно що шолом з опущеним заборолом, крізь яке він говоритиме голосом привида. Людина — це ж передусім обличчя, тіло не має імені, і коли обличчя прикрити, то й тіла но впізнають; маска давала Сігоньякові можливість примирити повагу до предків з нинішнім його становищем. Баронові як реальній особі не треба виходити на сцену. Він же ста¡5 тільки незнаною душею, яка оживляє велику маріонетку, nervis alienis mobile lignum 17; оживляє, будучи всередині тієї маріонетки, замість того щоб зовні смикати нитки. Гідність його при такій грі не буде вражена.
Блазіус, який щиро полюбив Сігоньяка, сам зробив баронові маску, створивши театральну личину, зовсім не схожу на його справжнє лице. Ніс, як бульба, всіяний бородавками, червоний на кінці, мов черешня, ламані кошлаті брови і гострі, підкручені вгору, наче ріжки місяця, вуса до не-впізнання спотворювали правильні риси молодого Сігоньяка; ця маска, схожа на обладунок, що його надівали на голову бойового коня, закривала тільки лоб і ніс, однак від того змінювалось усе обличчя.
І ось актори вирушили на репетицію, яку надумали провести в костюмах, аби склалося загальне враження. А щоб не йти по місту в своєму кумедному вбранні, його одіслали в приміщення, де мала відбутись вистава, і актриси, прийшовши в залу, яку ми вже описували, почали перевдягатися. Багаті городяни, гульвіси, місцеві дотепники докладали всіх зусиль, щоб проникнути в цей храм чи, скоріше, в ризницю Талії, де жриці тої музи облачалися, готуючись справляти таїнство. Усі впадали коло актрис. Хто тримав дзеркало, хто присовував свічки, щоб було видніше. Той радив, де прикріпити бант, той подавав пудреницю; а хтось несміливий мовчки сидів на сундуку і, махаючи ногами, знічев'я підкручував вуса.
У кожної акторки було своє коло поклонників, жадні очі яких нишпорили по її туалету — чи не пощастить знайти якусь зрадливу, умисну чи випадкову принаду. То, диви, бретелька вельми доречно сповзе з плеча, відкриваючи мармурову спину, то біла півкуля вислизне з-під тісного корсажа, і акторка вмощує її зручніше в мереживному гніздечку, а то прекрасна рука, піднімаючись, аби поправити зачіску, оголюється аж до плеча. Уявіть лишень, скільки улесливих похвал, дешевих компліментів і банальних міфологічних порівнянь викликало у цих провінціалів споглядання таких скарбів; Зербіна реготала, слухаючи всі ті дурниці; марнославна, невеликого розуму Серафіна тішилася ними; Ізабелла взагалі їх не слухала, скромно собі прибиралася, чемно, але з холодною рішучістю відмовляючись од будь-якої допомоги чоловіків, що дивилися на неї.
Валомбрез, певна річ, не пропустив нагоди побачити Ізабеллу і прийшов разом із своїм другом Відаленком. Зблизька Ізабелла видалася йому ще красивішою, і він загорівся ще дужче. Молодий герцог вирядився до цієї зустрічі, як на весілля, і справді був надзвичайно гарний. Він надів розкішний білий атласний костюм, вишукано оздоблений плетеними шнурками й вишневими бантами на діамантових шпильках. З рукавів камзола хвилями виступали пишні білі складки тоцкого полотна й мережива; на розкішному, вишитому сріблом черезплічнику висіла шпага. В руці, обтягнутій на-пахченою рукавичкою, він тримав, легенько помахуючи ним, білий капелюх з рожевим пером.
Довге чорне волосся дрібними кучерями спадало вздовж прекрасних обрисів лиця, підкреслюючи його теплу блідість. Під елегантними вусиками червоніли, мов гранат, повні губи, поміж густими довгими віями поблискували очі. Голова гордо височіла на білій і круглій, ніби мармурова колона, шиї, яка вільно виступала з білого коміра найдорожчого венеційського мережива.
А проте в усій цій досконалості було щось неприємне. Тонкі, чисті, шляхетні риси герцога спотворював якийсь нелюдяний, коли можна так сказати, вираз. Видно було, що людські муки і радості мало хвилюють молодика з цим немилосердно гарним лицем. Скидалося на те, що він вважає — і таки справді вважав — себе за істоту особливої породи.
Валомбрез мовчки став біля Ізабеллиного туалетного столика і обперся рукою об раму дзеркала, прикинувши собі, що актриса, якій треба щохвилини дивитись у дзеркало, неодмінно стрічатиметься з його поглядом.