Ще на балу в Роджера, вміючи швидше за інших зміркувати, що й до чого, він одразу збагнув, як стоять справи, а маючи перед очима приклад свого сина, він краще за всіх інших Форсайтів знав, що бліде полум'я обпалює людям крила — байдуже, чи хочуть вони того, чи ні.
Перед заручинами Джун, коли вона й місіс Сомс були нерозлучними подругами, старий Джоліон зустрічався з Айріні досить часто, щоб відчути її чарівливість. Вона не була ані вітрогонкою, ані навіть кокеткою — слова, любі серцю його покоління, яке охоче називало речі соковитими, вагомими й невідповідними словами,— але вона була небезпечна. Він сам не міг пояснити чому. Спробуйте-но йому сказати, що деякі жінки наділені природженою властивістю вабити чоловіків і ця чарівлива сила не підкоряється їхній власній волі! Він відповість вам: "Дурниці!" Ця жінка небезпечна, та й годі. Йому хотілося заплющити очі на цю історію. Що було, те минуло; він не хоче більше про це чути. Він тільки хоче врятувати Джун і повернути їй душевний спокій. Старий Джоліон і досі сподівався, що внучка знову стане його розрадою.
Отож він і написав того листа. Синова відповідь мало його потішила. Про розмову з Босіні в листі було, власне, одне-єдине, і то досить дивне речення: "Я бачу, що його понесла течія". Течія! Яка течія? Яких безглуздих тепер вживають висловів.
Зітхнувши, старий Джоліон поклав у саквояж останню пачку паперів: він добре розумів, що саме має на увазі син.
Джун вийшла з їдальні і допомогла дідові одягти легеньке пальто. З убрання і з рішучого виразу на її личку старий Джоліон одразу збагнув, що вона надумала.
— Я їду з тобою,— мовила вона.
— Дурниці, серденько; я їду просто в Сіті. Мені не хочеться, щоб ти тинялася сама по місту.
— Мені треба навідати стару місіс Сміч.
— Ти все панькаєшся зі своїми "бідолашками"!—пробурчав старий Джоліон. Він не повірив у вигаданий привід, але більше не заперечував. Коли в дівчини така вперта вдача, то з нею нічого не вдієш.
На вокзалі Вікторія він посадив її у карету, що приїхала по нього — вчинок властивий для старого Джоліона, що не був егоїстом.
— Ну, серденько, не перевтомлюйся,— сказав він і, гукнувши кеб, поїхав до Сіті.
Спочатку Джун подалася в Педдінгтон, де в тісному завулку мешкала одна з її "бідолашок", місіс Сміч, старенька жінка, що годувалася поденною працею. Послухавши півгодини, як вона за звичаєм нарікає на свою долю і на превелику силу втішивши її ненадовго, Джун рушила на Стенгоуп-гейт. Великий будинок стояв зачинений, жодне вікно не світилось.
Дівчина вирішила будь-що вивідати що-небудь певне. Краще знати найгірше, та й по всьому. У неї був ось який план: спершу заїхати до Філової тітки, місіс Бейнз, а коли там не пощастить нічого випитати,— навідатись до самої Айріні. Джун не уявляла собі ясно, чого вона доможеться цими візитами.
О третій годині вона була на Лаундз-сквер. Керуючись інстинктом, що прокидається в жінці перед лицем небезпеки, Джун надягла своє найкраще вбрання і кинулася в бій з такою хоробрістю, що личила б навіть самому Джоліонові. Її тривога переросла в завзяття.
Місіс Бейнз, тітка Босіні (її звали Луїзою) наглядала саме на кухні за куховаркою — вона була дбайлива господиня, а, як завжди казав містер Бейнз, "добрий обід — це тобі неабищо". Йому найкраще працювалося після обіду. А хто ж як не Бейнз збудував у Кенсінгтоні той пречудовий ряд високих червонястих будинків, які разом з багатьма іншими змагаються за звання "найпотворніших у Лондоні"!
Почувши, що приїхала Джун, місіс Бейнз швидко пройшла до своєї спальні і, вийнявши з червоного сап'янового футляра, який лежав у замкненій шухляді, два великих браслети, наділа їх на свої білі руки: вона відзначалася надзвичайно розвиненим "почуттям власності", що, як нам відомо, є пробним каменем форсайтизму й підвалиною високої моральності.
Її невисока, кремезна, огрядна постать відбивалася в дзеркалі шафи білого дерева. Місіс Бейнз була вбрана в сукню, пошиту під її особистим наглядом з матерії того невиразного кольору, в який фарбують стіни коридорів у великих готелях. Вона підняла руки до волосся, зачесаного à la princesse de Galles, поправила його сяк-так, щоб воно краще трималося; очі її були сповнені несвідомої тверезості, наче вона дивилася в обличчя якомусь потворному життєвому факту і намагалася сприйняти його з належною мужністю. Замолоду її щоки були рожеві, як пелюстки троянди, але з віком вони вкрилися плямами, і коли вона взяла пушок та почала напудрювати чоло, в очах її проглядала неприємна, холодна твердість. Поклавши пушок, місіс Бейнз завмерла перед дзеркалом, викликаючи на обличчя усмішку, яка пасувала б до її гордовитого орлиного носа, до підборіддя (що завжди було невеличке, а тепер, з появою вола, здавалося ще меншим), до тонких, з опущеними кутиками вуст. Швидко, щоб зберегти досягнений ефект, вона підібрала обіруч спідницю і рушила вниз до вітальні.
Місіс Бейнз уже давно сподівалася цього візиту. До неї також дійшли чутки, що в її племінника та його нареченої щось не гаразд. Ані він, ані вона не з'являлися до неї ось уже кілька тижнів. Багато разів вона запрошувала Філа на обід, і він щоразу відповідав: "Дуже зайнятий".
Вона інстинктивно тривожилася, а в таких справах інстинкт цієї чудової жінки був дуже тонкий. Їй годилося б народитись у сім'ї Форсайтів; коли зважити на те значення, що його вклав у це слово молодий Джоліон, вона безперечно мала право на такий привілей і тому заслуговує на детальнішу характеристику.
Місіс Бейнз так вигідно одружила трьох дочок, що, на думку багатьох людей, дівчата цього зовсім не заслуговували, бо вони були не вельми привабливі,— таку зовнішність звичайно мають дівчата з найшанованіших родин. Її ім'я значилося в численних добродійних комітетах, що, очолювані церквою, влаштовували бали, вистави, базари, і місіс Бейнз погоджувалася дати своє ім'я, тільки твердо впевнившись, що все організовано як слід.
Вона часто казала, що вважає за потрібне ставити геть усі справи на ділову основу: адже мета діяльності церкви, добродійних організацій, усього на світі — це зміцнення суспільства. Отож будь-які індивідуальні заходи вона вважала за неморальні. Єдиний рятунок — в організації, тільки організація може забезпечити вам за ваші гроші рівноцінну відплату. Організація — і ще раз організація! Певна річ, старий Джоліон цілком заслужено назвав її "пронозою"— він пішов навіть далі й прозвав її "шельмою".
Всі заходи, які вона освячувала своїм іменем, були організовані так досконало, що на той час, коли каса наповнювалася пожертвами, ці заходи вже скидалися на молоко, з якого зібрали всі вершки людської доброти. Проте, як раз у раз справедливо зауважувала місіс Бейнз, почуття тут зовсім ні до чого. Як бачите, вона була трохи схильна до вченості.
Ця достойна жінка, яку так високо шановано в церковних колах, була одною з верховних жриць у храмі форсайтизму, що день і ніч підживляють священний вогонь перед ідолом бога Власності, на чиєму вівтарі написані священні слова: "Нічого задарма, а за півшилінга дуже мало".
Коли місіс Бейнз заходила до кімнати, то-присутні відчували — в її особі з'явилося щось поважне, і, мабуть, саме цьому вона завдячувала свою популярність, виступаючи в ролі патронеси. Людям, що жертвують свої гроші, завжди імпонує поважність, тож коли вона стояла у бальній залі, оточена своїми помічницями, вирізняючись серед них своїм орлиним носом і огрядною постаттю, затягненою, наче в мундир, у сукню з блискітками, всі дивилися на неї, як на генерала.
Єдине, чого їй бракувало,— це подвійного імені. Вона мала великий вплив у товаристві, до якого належали представники великої буржуазії, в усіх його численних осередках і гуртках, які сходилися на спільному бойовищі добродійних заходів і з такою втіхою терлися між тими, хто належав до Світу, що його пишуть з великої літери. Вона мала вплив у світі, що його пишуть з малої літери, того більшого, значнішого й могутнішого загалу, де християнсько-комерційні установи, правила й принципи, які втілювала місіс Бейнз, були гарячою кров'ю, що живила тіло, повноцінною валютою, а не просто стерилізованим замінником, що тік у жилах меншого Світу, з великої літери. Люди, котрі знали місіс Бейнз, відчували, що вона має здоровий глузд — здоровий глузд жінки, яка ніколи нічому не віддавалася цілою душею і взагалі намагалася нічого не випускати з рук.
Вона була в дуже поганих стосунках з батьком Босіні, який частенько висміював її, завдаючи їй гірких образ. Тепер, коли він помер, вона називала його своїм "бідолашним, непоштивим любим братиком".
Місіс Бейнз привітала Джун з удаваною радістю, що виходило в неї дуже майстерно, і з деяким побоюванням,— якщо така шанована в ділових і церковних колах жінка взагалі могла когось побоюватись,— бо Джун, незважаючи на свою тендітність, мала велике почуття власної гідності, про яке свідчив безстрашний блиск в її очах. До того ж кмітлива місіс Бейнз чудово розуміла, що за непохитною прямотою Джун ховається форсайтівська вдача. Якби ця дівчина була просто відверта й смілива, місіс Бейнз вважала б її за "навіжену" і почувала б до неї зневагу; якби Джун була одним з таких Форсайтів, як скажімо, Френсі, вона ставилася б до неї поблажливо заради її впливового імені, але перед Джун, хоч яка та була малесенька (а місіс Бейнз полюбляла великі розміри), вона просто таки бентежилась; отож вона й посадила дівчину в крісло біля вікна.
Її пошана до Джун пояснювалася ще й іншою причиною, в якій місіс Бейнз — побожна жінка, що зреклася земної марноти,— ніколи б сама не призналася: вона часто чула від чоловіка, що старий Джоліон дуже багатий, і, беручи до уваги цю вельми важливу обставину, вона ставилася до Джун з неабиякою прихильністю. А сьогодні місіс Бейнз сповнювали ті самі почуття, з якими ми читаємо роман, де герой має надію на спадок, і страшенно турбуємось, що автор допуститься фатальної помилки й наприкінці позбавить юнака сподіваного багатства.
Місіс Бейнз була дуже привітна: ніколи ще не бачила вона так ясно, яка це чудова й мила дівчина. Вона запитала про здоров'я старого Джоліона. Як на свій вік, він дуже міцний; такий стрункий, моложавий, скільки це йому років? Вісімдесят один! Зроду б не подумала! То це вони відпочивають біля моря? Чудово! Джун, певно, щодня одержує листи від Філа? При цьому запитанні її світло-сірі очі широко розплющилися; але дівчина твердо зустріла її погляд.
— Ні,— відповіла вона,— він мені не пише!
Місіс Бейнз опустила очі; хоч і мимоволі, але все-таки опустила.