Завсідники тодішнього іподрому запам'ятали артиста Меловані, який сильно постарів, був завжди "під мухою" і незмінно ставив на свою фаворитку – кобилу на ім'я Орлиця. Він її так любив, що з дозволу конюхів регулярно провідував її, чистив скребачкою, розчісував гриву і хвіст. Свідки, словам яких варто довіряти з великою обережністю, стверджують, що саме Орлиці, яка до того часу готувалася ожеребитися, підпилий народний артист повіряв свої душевні таємниці, скаржився на всіх членів Політбюро, називаючи їх падлюками і мародерами. Особливо лаяв нового вождя СРСР Микиту Хрущова. Як написано було в газеті, за випадковим збігом подій і часу 21 грудня 1956 року, в день народження Йосипа Сталіна, Орлиця породила лоша чоловічої статі, якого, враховуючи дату, конюхи назвали Генералісимусом.
Збереглися свідчення, тепер, однак, сильно засекречені, що при народженні лошатка був присутній народний артист Георгій Меловані. Після чого він буцімто сильно напився і пішов начебто додому, але вранці його знайшли мертвим на копиці сіна біля стійла Орлиці. Напередодні йому виповнилося сімдесят сім років. Автор статті сам висловлював сумніви в достовірності використаних джерел, але не виключав того, що вони відображають повну правду.
Прочитавши цю статтю, Чонкін переповів її Барбарі, яка, слухаючи, голосно сміялася, вигукувала: "Ріалі?" або "Ітс імпосібил!" – і розповіла, що у них в Канаді багато селян живе також з домашніми тваринами, але про відтворення ними потомства вона ніколи не чула.
11
З Барбарою Чонкін прожив рівно дванадцять років і був щасливим. Але через дванадцять років вона померла у сні від серцевої недостатності. А оскільки у неї не було жодного родича і ніхто на спадщину не претендував, то все, що належало їй і пану Калюжному, відійшло зрештою Чонкіну, включаючи і чотириста акрів землі в штаті Канзас. Відстань між двома фільварками була чималою, і для переміщення між ними Чонкіну довелося купити невеликий літак "Сесна", керування яким він засвоїв, як керування усіма іншими машинами. До того часу у нього виникли труднощі зі збутом продукції, але уряд рекомендував занадто не старатися і навіть доплачував, аби він не вирощував зайвого. Але в сімдесятих роках відкрилися нові можливості. Радянський Союз розпочав закупляти в Америки багато зерна, і Чонкін став одним із постачальників, відомих у ділових колах і навіть у Капітолії, де його інтереси відстоював конгресмен Волтер Шиповськи.
У ті роки на шляхах Америки з'явилися великі трейлери, на яких було написано:
CHONKIN INTERNATIONAL GRAIN PRODUCTION Ltd.Inc.
12
Улітку 1989 року, саме в розпал жнив, Чонкіну зателефонував конгресмен Волтер Шиповськи, якого Чонкін підтримував на останніх виборах.
– Хай, Джон! – сказав Шиповськи. – Чи не хотів би ти провідати свою батьківщину?
– Що? – перепитав Чонкін.
– Я маю на увазі Росію, Радянський Союз, – прогудів у слухавку Шиповськи. – Ми формуємо делегацію експортерів зерна, і я не уявляю, як така команда може обійтися без тебе. Як ти до цього ставишся?
– Гм, – задумався Чонкін, після чого, правда, дещо пригадав. У шістдесятих роках по кукурудзяних штатах мотався і навіть до пана Калюжного навідався радянський лідер… цей лисий… прізвище його із пам'яті Чонкіна випало, але самого лисого він бачив наче учора. Той у вишитій українській сорочці і з великим натовпом міністрів, журналістів, кінооператорів і охорони ходив по полю, ламав ще недозрілі початки, вгризався в них, пробуючи на смак, трусив перед носом своїх супроводжуючих, а ті радісно усміхалися і старанно записували в блокноти його зауваження. Гості, витоптавши ціле поле, поїхали, а потім Чонкіну пан Калюжний сказав, що радянський вождь наказав засіяти кукурудзою всю територію Радянського Союзу.
Чи вдалося цю вказівку виконати і що з того вийшло, Чонкін не знав та й не пробував дізнатися. За роки, проведені в Америці, він відвик навіть думати про країну свого походження, сам її майже забув і мимоволі сприймав уявлення оточуючих людей про Росію як про дикий простір, де завжди холодно, де напівдикуни-фанатики думають тільки про комунізм, багато працюють і мають спільних дружин.
Але почасти батьківщина снилась йому, та сни були дивними і неприємними. Багато разів йому привиджувалося, що він опинився в Росії в результаті непорозуміння і збирається їхати назад, але неодмінно виникають непереборні перешкоди. Він ходить по якихось установах і просить дозволу виїхати, бо він американський громадянин. А з нього сміються і кажуть йому, що якщо ви американський громадянин, то у вас має бути американський паспорт. А він каже, у мене є американський паспорт, і засуває руку до кишені. І виявляє, що у нього немає не лише паспорта, але навіть кишені, тому що він цілковито голий. Він біжить кудись, де, він знає, лежить його паспорт, але потрапляє у болото, в трясовину, і чим більших докладає зусиль, щоби вилізти з неї, тим глибше устряває. І тоді він розкриває рота, щоби покликати когось на поміч, але з рота жодного звуку не виникає. Він із жахом прокидається і довго озирається, доки не зрозуміє, зрадівши, що наяву він далеко від того місця, яке йому наснилося.
Сказавши "гм", Чонкін так довго мовчав, що конгресмен не витримав і запитав:
– Ар ю хір (ти тут?)
– Йес, – відказав Чонкін.
– Сумніваєшся?
– Йес, – підтвердив Чонкін. – Маю сумніви, що мене там посадять.
І пояснив, що, наскільки йому відомо (йому хтось розповідав), що він, як зрадник батьківщини, засуджений радянським судом до розстрілу і вирок повинен бути виконаним негайно, як тільки його виявлять на території Радянського Союзу і встановлять особу.
– Гаразд, – пообіцяв Шиповськи, – я уточню.
Через декілька днів він зателефонував і сказав, що все гаразд. Президент Буш особисто телефонував Майклу Горбачову, і той гарантував безпеку усім членам американської делегації, ким би вони не були.
13
…Візит був державним. Чонкін летів першим класом і мав право пити французьке шампанське, але пив лише воду з льодом. У Шереметьєво їх зустрічала ціла делегація, до якої входили заступник міністра сільського господарства, завідувач сільськогосподарським відділом ЦК КПРС, помічник Генерального секретаря ЦК КПРС, дві перекладачки і ще якісь люди міцної статури, вгодовані, у сірих костюмах. Усі вони привітно і навіть улесливо усміхалися, а очі при цьому в них були насторожені і свердлили приїжджих допитливо, наче підозрювали їх у тому, що не ті вони, за кого себе видають, і мають мету, не лише заявлену у протоколі, а іншу, таємну, можливо, навіть шпигунство і шкідництво. І ніхто з тих, що стрічали, не здивувався б, дізнавшись, що приїжджі ховають за пазухою мікрофони і мікрофотокамери, а в багажі везуть колорадських жуків. Ми з височини наших знань можемо щиро посміятися над цими вбогими людьми, над пильністю, якою вони були все життя хворі. Зрозуміло, фермери ніякої диверсії не замишляли, мікрофонів за пазухою не тримали, колорадських жуків у багажі не везли, а фотокамери тримали відкрито. Але в делегації їхній усе-таки (що ж тепер приховувати?) були два агенти ЦРУ, що входили до групи експертів, яким належало визначити, в якому стані знаходиться сільське господарство СРСР і наскільки взагалі стабільний радянський лад.
Погода стояла в перших числах вересня тепла, і крони дерев ледь торкнула позолота. Фермерів поселили в готелі "Москва", кращому, як їм сказали, готелі міста. Вікна двокімнатного напівлюкса, що дістався Чонкіну, виходили просто на Манежну площу, а з балкона була б видна і Красна площа, але виходити на балкон заборонялося: напис на двох мовах, приколотий до дверей, попереджав, що балкон знаходиться в аварійному стані і може будь-коли обвалитися. Це був час, коли обвалювалися не лише балкони, але й уся Радянська держава – до повного її краху зоставалося всього два роки.
Гостей годували в буфеті на десятому поверсі. Уранці на сніданок Чонкін хотів узяти червоний грейпфрут і кукурудзяні пластівці з молоком, але в буфеті не було ні грейпфрутів, ні молока, ні пластівців. Зате були великі жирні котлети з картопляним пюре і густа сметана в гранчастих склянках. Ложки й виделки були алюмінієві, а ножів і салфеток узагалі не було.
Першого вечора їх водили у Большой театр на балет "Спартак". Чонкіну балет дуже сподобався, тим паче що ніякого балету наживо ніколи не бачив, а коли бачив по телевізору, то перемикав на інший канал. Особливо вразив його танець із шаблями.
Коли проходив до себе в номер, чергова зупинила й запитала, чи не треба йому щось випрати. Побачивши, що гість охочий до спілкування, чергова втягла його в розмову, запитала, як його звати, відрекомендувалася сама – Калерія Маратівна. Розпитувала його про американське життя, цікавилася, чи дійсно там багато негрів, чи є в нього машина і якої марки, чому американці хочуть з нами воювати і яка у них віра. Потім запитала, де він працює.
– На фармі, – сказав Чонкін.
– Аптекар, чи що? – запитала вона.
Чонкін не зрозумів.
– Фармацевт? – перепитала вона по-іншому.
– Та ні, – сказав з досадою Чонкін. – Фармер.
Вона й тут не все зрозуміла. Вирішила, що він працює на молочнотоварній фермі, доїть корів чи прибирає гній. Була дуже здивована і взагалі не повірила до решти, що у нього власної землі ледь не півтисячі гектарів, причому обробляє усю він сам.
Калерія Маратівна чергувала дві доби поспіль, заміняючи іншу чергову. Наступного дня вона принесла Чонкіну в номер випрану і випрасувану білизну. Він запитав, скільки це коштує, вона махнула рукою, мовляв, нічого не коштує, і запитала, чи не може він їй подарувати кольоровий телевізор "Соні".
Питання про телевізор Чонкін залишив відкритим, але дав їй десять доларів і подарував із заздалегідь наготовленого ним для таких випадків дріб'язку пару колготок, коробку сигарет "Мальборо" і жуйку з ментолом, чому вона дуже зраділа.
У неділю фермерам запропонували відвідати Третьяковську галерею. Чонкін відмовився і пішов гуляти на свій розсуд. Найбільше його здивував безмір російської мови довкруж. Йому спершу здалося протиприродним, що всі говорять цією мовою, запитують, відповідають нею і розуміють один одного. І хоча він уже перевірив свої знання, йому було дивно, що можна запитати у перехожого по-російськи, як пройти кудись, і що перехожий зрозуміє і тією ж російською йому пояснить, і він, своєю чергою, пояснення зрозуміє.