Дельфінячий словник складала.
Алік Борисович засміявся і сказав:
— Либонь, у нас діло піде на лад. А ти одна була на Чорному морі чи з батьками?
— Не пам'ятаю…
"Ні, — подумала Юлька, — лікарів ти, може, й одуриш, вони тебе жаліють. І взагалі надто багато знають. Мене ти не одуриш. Чомусь ти хочеш показати, що пам'ятаєш менше, ніж насправді".
— Отож, — знову озвався Алік Борисович, — сідаємо ми в човен…
Цієї миті в палату зазирнула сестра Шурочка й сказала:
— Аліку Борисовичу, вас до телефону.
Коли лікар пішов, Юлька спитала:
— Ти тікати роздумала?
— Роздумала.
— А чому?
— Застудитися боюсь.
— А насправді?
— Насправді мене в цій піжамі відразу ж назад привезуть.
— Ого! Вже прогрес, — мовила Юлька. — Бачиш, як корисно слухатися старших.
— Це хто старший?
— Я.
— Тобі скільки років.
— Дванадцять.
— А мені одинадцять, — відповіла Аліса. — Я гадала, що тобі теж одинадцять.
— Ти в якому класі? — спитала Юля.
— Важко сказати. Ти не зрозумієш.
— Нічого собі не зрозумію! Я в шостому, ти, напевно, в п'ятому. Ви що з літератури проходите?
— У нас інші класи, — сказала Аліса. — Я зараз із прикладної генетики стажуюсь. Це тобі про щось говорить?
— Говорить, — відповіла Юля. — А в нас англійська школа. Тільки я думаю, що тобі ще рано до генетики братися.
— Ніколи не рано, — заперечила Аліса. — Я буду космобіологом, як батько. А без прикладної генетики в біології робити нема чого.
— Ой! — вигукнула Юлька. — Послухав би тебе Алік!
— А що?
— Та ти ж нічого не пам'ятаєш! Навіть як твоє прізвище. А виявляється, твій батько космобіолог.
— Це ненароком згадалося…
— Ну, тоді я тобі допоможу, — сказала Юлька. — Якщо твій батько космобіолог, то він не в Москві працює. Через це тебе ще й не знайшли. Він або в Байконурі на космодромі працює, або в Зоряному містечку.
— Ні, — заперечила Аліса, — він у Москві працює, в Космозо…
— Де?
— В одній організації… Тільки він зараз полетів на конференцію. І повернеться через два тижні. Повернеться… а я вже майже тиждень марно витратила.
— А мама твоя?
— Мама на…
І тут Аліса затнулась, як підпільниця, що мало не проговорилася на допиті.
— Теж згадала? — спитала Юля.
— Згадала й забула.
— Ой, і важко нам з тобою! — вигукнула Юля.
Тут у палату зайшла сестра Шурочка з градусниками й ліками для Аліси. Шурочка нещодавно закінчила училище, готувалася поступати в медичний інститут і до медицини ставилася дуже серйозно, куди серйозніше, ніж лікар Алік. А взагалі-то вона була добра.
Поки Аліса їла ліки, Шурочка сказала:
— Ой дівчатка, сьогодні мені голову мало відрубати!
— Чому? — здивувалась Аліса.
— Тому що я лекцію прогуляю. Що буде, те й буде!..
— Напевно, ви в кіно підете? — поцікавилась Юля.
— У самісіньку точку! Алік Борисович квитки взяв. Навіть не розумію, чому він мене запросив. Я гадала, він мене й не помічає. Він такий учений, дівчатка!
— А що дивитися? — спитала Юля, яка зараз залюбки сходила б у кіно з ким завгодно. Або навіть одна.
— Французьку комедію, я назви не пам'ятаю. Луї де Фюнес грає. Знаєте, такий-от. — І Шурочка скривила гримаску, щоб показати, який собою Луї де Фюнес.
— Я його знаю, — мовила Юлька. — Він смішний. Ти, Алісо, його пам'ятаєш?
— Ні, — відповіла Аліса. — Ніколи не бачила.
— Сердешна дівчинка! — сказала Шурочка. — Треба ж так, усе забути! Навіть Луї де Фюнеса. Проте Алік Борисович обіцяв, що ти неодмінно все згадаєш.
— А вона зумисне нічого не згадує, — підколола Юля і краєчком ока глянула на Алісу. — Вона хоче всі старі фільми знову подивитись. Нам із вами, Шурочко, нецікаво, а їй тепер удвічі більше втіхи буде.
— Як тобі не соромно, Юлю! — обурилася Шурочка. — Аліса потерпає, а ти жартуєш! Ти уявляєш, що зараз переживають її батьки? У тебе ніколи дітей не було, тобі не зрозуміти…
— А у вас багато було? — спитала Юлька.
— Не говори дурниць! — Шурочка зашарідася, як помідор. — Рано тобі думати про такі речі.
— Вам теж іще рано.
Юлька Грибкова, як відомо, людина вперта й завжди хоче, щоб останнє слово лишалося за нею.
Шурочка пішла засмучена: вона вважає, що діти тепер надто швидко ростуть і від цього неввічливі.
— Що б я віддала, аби зараз у кіно потрапити! — вигукнула Юля.
— Що? — спитала Аліса.
— Ну, наприклад, вечерю,
— Їй й так вебері не їси, — сказала Аліса. — В тебе ще повна тумбочка усяких смакот лишилася, які мама принесла. І в холодильнику в коридорі лежать,
— Це все не рахується, — мовила Юля. — Якщо тобі чогось хочеться, бери. А то моя бабуся переживає, що тебе ніхто не провідує.
— Дякую. Пиріжки в твоєї бабусі смачні. Тільки тобі їх поки не можна.
— Через тиждень мені все можна буде.
— А от чого ти ніколи не їла, — сказала Аліса, — це брамбулета.
— Такої страви немає, — заперечила Юля.
— У вас немає, а в нас є.
— І чого ж твій брамрулет роблять?
— Не брамрулет, а брамбулет. Я його сама готувати вмію. Ти береш звичайний мангустин і смажиш його в петеяровому маслі хвилин п'ять.
— Отже, в петеяровому?
— Саме в петеяровому.
— А якщо я хочу в вершковому?
— Тоді нічого не вийде.
— А з чого роблять петеярове масло?
— З ангельдинських петеярів, хіба незрозуміло?
— Усе зрозуміло. Страх люблю ангельдинські петеяри. А звичайні мангустини ти звідки дістаєш?
— Як звідки? З Індії.
— То ти, виявляється, кулінар-умілець.
— Та що з тобою говорити, все одно не повіриш! — сказала Аліса.
— Знаєш, мені здається, що я вже всьому повірю.
Юля відчула, що Аліса ось-ось відкриє таємницю, але Аліса замовкла. Взяла позичений у Юльки журнал "Юний натураліст", читала ніби нічого й не було.
Чіплятися до неї Юлька не стала. Не хоче, не треба. Сама взяла книжку. Так вони й читали, напевно, з годину. Потій Аліса враз відклала журнал убік і сказала з обуренням:
— Недолюдки якісь!
— Ти це про кого?
— Тут написано про мисливців. Поранили оленятко й пішли.
— У журналі ж розказано, як хлопчик це оленятко підібрав і ви?ходив. Там ніхто таких мисливців не захищає.
— Взагалі всі мисливці недолюдки, — мовила Аліса. — І такі й інші. Нема ніякої різниці.
— Ти чого злишся? — спитала Юлька. — Я не мисливець.
— А якщо ти не мисливець, ти добра, значить, і що інші роблять, тобі все одно?
— Якщо мисливці дотримуються правил і не браконьєрять, то ніхто їм не може заборонити це робити.
— Ти справді так гадаєш?
— А ти не так?
Дивні у Юлі складалися з цією Алісою стосунки. Начебто вони й не сварились, а весь час були ладні посваритися. Якесь між ними було нерозуміння.
— Я взагалі не бачу різниці між тим, щоб убити тварину чи вбити людину, — сказала Аліса злим голосом.
Розділ II
У НАС У КЛАСІ ТРИ КОЛІ
Юлька вдавала, що читає, навіть сторінки перегортала. Але спитай її, про що прочитала, не змогла б відповісти, однак першою заговорити з Алісою не хотіла. Минула, напевно, ціла година, і раптом Аліса спитала:
— Так ти в шостому класі вчишся?
— Авжеж, у шостому.
— А яка буква класу?
— "Б".
— Слушно, — мовила Аліса. — В шостому "Б". Це мені й треба. Двадцять шоста школа?
— А як ти здогадалася?
— Мені дуже треба, щоб ти вчилася у двадцять шостій школі. Мусить же мені поталанити.
— Нічого дивного, що я із двадцять шостої. І школа моя поблизу. І лікарня районна. Дивніше було б, якби я вчилася в Сокольниках. А навіщо тобі наша школа?
— Мені школа не потрібна. Мені потрібен Коля з твого класу. Як його прізвище? Де він живе?
— Який Коля! Їх у нас у класі три. Сулима, Садовський і Наумов.
— Як так — три? Я гадала, один. Це все ускладнює.
— Що ускладнює? Ти не людина, а сама загадка! І не вірю я, що ти пам'ять втратила. Прикидаєшся, а навіщо, не збагну.
— Мені треба знайти хлопчика Колю, котрий вчиться в шостому класі "Б". Просто правда така неймовірна, що не повіриш.
— Повірю.
— Я все розповім. Не підганяй мене. Але ти повинна мені допомогти знайти Колю.
— Як я тобі допоможу? Адже ти не знаєш його прізвища. Якщо тобі від нього щось треба, приходь до нас у клас і сама спитай.
— А я його ніколи не бачила.
— Збожеволіти можна! Ну, спитай усіх трьох по черзі.
Відчинилися двері, і зайшла Юльчина мама Наталя, яка майже щодня приїздила після роботи. Довелося припинити розмову. Юля навіть засмутилася, що мати прийшла невчасно. Наталя принесла букет квітів, нові журнали, Юльці листа зі школи, від дітей із класу, а Алісі — цілу пачку газет і коробку шоколадних цукерок. Юльці цукерок ще не можна.
— Ти тільки не дуже читай, тобі не дозволяли, — сказала Наталя. — Все-таки струс мозку, з цим жартувати не можна.
— Я не жартую, — відповіла Аліса. — Щиро дякую.
— Я заглянула в кіоск, — мовила Наталя, — й купила обласних і республіканських газет. Знаєш, я подумала: якщо ти жила не в Москві, то раптом побачиш свою газету і згадаєш…
— Ні, — сказала Аліса, — своєї газети я не побачу. Вона зовсім інша.
— А яка? — здивувалась Наталя.
— Не пам'ятаю.
Коли Наталя пішла й принесли вечерю, Аліса мовила:
— У тебе мама зовсім молода й вродлива.
— Знаю, — відповіла Юлька. — Не одна ти так думаєш. А твоя мама стара?
— Ні, — сказала Аліса. — Не уявляю, як її обманути, ну просто не уявляю. Я взагалі брехати не люблю…
— А хто любить? — здивувалась Юлька. — Але інколи доводиться. Щоб не засмучувати. Адже батьки страшенно за нас переживають.
Уже стемніло, заглядав Алік Борисович, попрощався, але про кіно не сказав. Потім зазирнула Шурочка, теж попрощалась і сказала:
— Ну це просто дивовижно. Я така рада, дівчатка, така рада! Тільки нікому ні слова.
— Присягаємо! — пообіцяли Аліса і Юлька.
Коли Шурочка побігла, вони розреготалися й довго не могли зупинитись.
— У дорослих бувають таємниці, про які думати смішно, — сказала, сміючись, Юлька.
— У таж званих дорослих, — поправила її Аліса. — Вона лише років на шість-сім старша від нас. Дрібниці.
— Дрібниці, — згодилась Юлька.
— Розкажи мені про свій клас, — попрохала Аліса.
— А що розказати?
— Як ви вчитеся, чи часто ходите до школи, які спеціальності у вас — усе розкажи.
— Я навіть не знаю, з чого почати. Адже ти й так усе знаєш.
— Я все забула. Вважай, що я нічого не знаю. Анічогісінько.
— Я не знаю, коли тобі вірити, а коли ні.
— Слово честі, я майже нічого не знаю про твою школу. Не знаю, як у вас навчаються, як до школи ходять…
— А скільки в вас класів, пам'ятаєш?
— Здається, десять. Так?
— Бачиш, згадала. А в скільки років до школи йдуть?
— У п'ять?
— Ой, Алісо, в сім! Ти або велика облудниця, або насправді у тебе каша в голові.