Однак існує ще одне вилучення, котре передує всім іншим і носить ще радикальніший характер, ніж вилучення божевільних, дітей та нижчих рас, — це вилучення відбулося набагато раніше, воно служить взірцем для всіх інших і виступає самою основою "раціональности" нашої культури: це вилучення мертвих і смерти.
Від первісних суспільностей до новітніх суспільств іде незворотня еволюція: мертві потроху перестають існувати. Їх викидають поза межі символічної циркуляції групи. Це вже не повноцінні істоти, гідні партнери обміну, і їм дедалі більше дають це зрозуміти, розташовуючи далі й далі від групи живих, виганяючи з хатньої інтимности на цвинтар, що теж становить собою один з видів відокремлення, — попервах він розташований на сільському майдані чи в середмісті й виступає першим взірцем ґетта і прототипом усіх майбутніх ґетт, — відтак виштовхують далі й далі з центру до периферії, аж врешті викидають в нікуди, як це відбувається в нових містах чи в сучасних метрополіях, де для смерти вже нічого не передбачається ні в фізичному, ні в ментальному просторі. Навіть божевільні, злочинці, люди аномальної поведінки можуть знайти собі структурну нішу в новітньому суспільстві — і тільки функція смерти тут не програмується і не локалізується. По правді сказати, з нею вже не знають, що й робити. Адже сьогодні бути мертвим — ненормально, і це щось нове. Бути мертвим — це недопустима аномалія, і, з цього погляду, всі інші відхилення здаються дрібницями. Смерть — це переступ, щось таке, як невиліковне збочення. Для мертвих немає ні місця, ні часопростору, місце їхнього перебування невизначене, воно виштовхується в радикальну утопію — його навіть не обгороджують, а просто розпорошують.
Однак ми добре знаємо, що ж означає ця невизначеність локалізації: якщо заводу вже немає, значить, праця існує повсюдно, — якщо немає в'язниці, то ув'язнення й відокремлення повсюдно розпорошені в соціяльному часопросторі, — якщо немає притулку для божевільних, то це означає, що психолоґічний і терапевтичний контроль набув повсюдного й загального поширення, — якщо не існує школи, значить, всі соціяльні процеси просякнуті дисципліною і педаґоґічним вихованням, — якщо немає вже капіталу (і його марксистської критики), то це означає, що закон цінности перейшов у режим потойбічного самоврядування в усіх його формах тощо. Якщо ж не існує цвинтарів, то виходить, що їхню функцію перебрали новітні міста як такі — це мертві міста й міста смерти. І якщо операційна велика метрополія становить собою довершену форму всієї культури, значить, уся наша культура — це не що інше, як культура смерти (*).
====
*За нашого часу, коли великі багатоквартирні споруди скидаються на цвинтарі, самі цвинтарі цілком закономірно прибирають форми житлових споруд (Ніцца й інші міста). І навпаки, викликає справжнісіньке здивування той факт, що в американських метрополіях, а також подекуди й у Франції, традиційні цвинтарі становлять собою єдину зелену місцину й незаселений простір в ґетто. Про те, що простір для мерців є одним-єдиним у місті тереном, де кипить життя, чудово свідчить інверсія цінностей в сучасному некрополі. В Чикаґо на цвинтарях граються діти, гасають мотоциклісти, цілуються закохані. От якби знайшовся архітектор, що насмілився б на основі цієї реальности сучасного міського устрою накреслити місто, відштовхуючись од цвинтарів, пустищ і "заклятих" місцин! Щоправда, це була б смерть архітектури.
====
ПІСЛЯ-ЖИТТЯ АБО ЕКВІВАЛЕНТНА СМЕРТЬ
Справедливо буде зробити висновок, що мертві, котрих виселяють і відокремлюють живі, прирікають і нас, живих, на еквівалентну смерть: адже засадничий закон символічної зобов'язаности діє повною мірою як на благо, так і на зло. Отож, божевілля — це не що інше, як лінія поділу поміж божевільними й нормальними людьми, лінія, котру нормальність поділяє з божевіллям і завдяки якій вона визначає себе. Всі суспільства, що ув'язнюють божевільних, й самі доглибно інвестовані божевіллям, що врешті-решт виступає в них єдиним і повсюдним предметом символічного обміну під леґальними знаками нормальности. Ця тривала робота божевілля над супільством, котре його відокремлювало, відбувалася упродовж кількох сторіч, і сьогодні стіни притулків зникають, причому не завдяки якійсь чудесній толерантності, а тому що робота над нормалізацією суспільства через божевілля добігла кінця — божевілля стало повсюдним явищем, залишаючись водночас предметом заборони. Божевільня немов би розчиняється у соціяльному просторі, бо нормальність сягнула такого ступеня довершености, коли вона вже починає уподібнюватися характерним ознакам божевільні, позаяк вірус відокремлення оселився у всіх фібрах "нормального" існування.
Те ж саме відбувається й зі смертю. Врешті-решт смерть виступає не чим іншим, як лінією соціяльної демаркації, що відокремлює "мертвих" від "живих", — а значить, вона однаково уражає і перших, і других. Всупереч безпідставним ілюзіям живим, котрі хочуть бути живими за рахунок вилучення мертвих, всупереч ілюзорним намаганням обмежити життя абсолютною додатковою вартістю, відтинаючи таким чином від нього смерть, непохитна лоґіка символічного обміну відновлює еквівалентність життя і смерти — у вигляді байдужої фатальности після-життя. Якщо смерть витісняється в після-життя, то, згідно з добре відомим принципом повернення, й саме життя обертається в після-життя, котре детермінується смертю.
ПОТОЙБІЧНЕ ҐЕТТО
Паралельно із сеґреґацією мертвих зростає і поповнюється концепт безсмертя. Адже потойбічне життя, його особливий статус, що позначає "душу" й "вищі" духовні сутності, становить собою просто байку, що прикриває реальну екстрадицію мертвих і розрив із ними символічного обміну. Коли мертві існують поруч, відмінні, однак живі й, у багатьох випадках, реальні партнери живих, то в них немає потреби в безсмерті, їм і не треба бути безсмертними, адже така фантастична властивість зруйнувала б усяку обопільність. І лише в міру того, як їх вилучають зі свого середовища живі, вони потроху набувають безсмертя, й це ідеалізоване після-життя становить собою всього лиш познаку їхнього вигнання із суспільства.
Слід покінчити з ідеєю реліґійного проґресу, що начебто розвивається від анімізму до політеїзму, а відтак до монотеїзму з поступовим окресленням безсмертної душі. Адже безсмертя за мертвими визнають лише в міру їхнього відокремлення від живих, на зразок того, як зі зростанням тривалости життя в нашому суспільстві одночасно відбувається сеґреґація людей похилого віку як асоціяльних елементів.
Безсмертя відзначається проґресивним розвитком, хоч як не дивно це звучить. В часовій площині воно розвивається від обмеженого після-життя до нескінченного потойбічного існування, а в соціяльній площині демократизується і з привілею, що належить лише небагатьом, стає потенційним правом кожного. Однак відбулося усе воно в порівняно недавню пору. В Єґипті деякі члени ґрупи (фараони, потім жерці, воєначальники, багатії, втаємничені члени панівних класів) потроху, залежно від їхньої влади, виокремлювались як безсмертні, а всі інші мали право тільки на смерть і двійника. У 2 000 році до Різдва Христового кожен отримав доступ до безсмертя: це було щось таке, як соціяльне завоювання, може, навіть здобуте ціною тяжкої боротьби; якщо не перейматися соціяльно-історичною фантастикою, то можна легко собі уявити, як в Єґипті Високих Династій спалахували бунти й соціяльні заворушення, що мали на своїх знаменах гасла з вимогами безсмертя для всіх.
Отож, наприпочатку безсмертя було емблемою влади і соціяльної трансцедентности. В тих первісних ґрупах, де немає структури політичної влади, немає й особистого безсмертя. "Відносна" душа, "обмежене" безсмертя в пізніших, менш сеґментарних суспільствах відповідають тій-таки відносній структурі влади. Відтак безсмертя повсюдно поширюється й увічнюється в деспотичних суспільствах і великих Імперіях, для котрих притаманна тотальна трансцендентність влади. Спочатку цією перевагою користувалися королі чи фараони, потім, на більш розвиненій стадії, сам Бог, що вважався вищою мірою безсмертним, — а відтак, за принципом перерозподілу, безсмертя переходило на кожного з людей. Однак ця фаза безсмертного Бога, що збігається з розвитком великих універсалістських реліґій, надто ж із християнством, становить собою вже й фазу великої абстрактности суспільної влади в римській імперії. Якщо ґрецькі боги були смертні, то причина полягала в тому, що вони існували в специфічній, ще не універсалістській культурі.
Навіть на початках християнства іще не було одностайности з приводу безсмертя, котре постало в пізнішу епоху. Батьки церкви ще припускали тимчасове знищення душі, котра мала відродитися лише під час воскресіння. Й не тільки язичники насміхалися з цієї ідеї вокресіння, котру проповідував апостол Павло, — її рішуче заперечували християни й батьки церкви. У Старому Заповіті (в Даниїла) воскресіння обіцяють лише тим, хто не отримав за життя винагороди добром чи злом. Потойбічне життя, після-життя становить собою всього-навсього підсумок всього рахунку, воно існує тільки залежно від того, чи не зосталося щось без обміну за життя. Чудовим зразком вимушености воскресіння чи безсмертя є символічна можливість первісного колективу негайно сплачувати свої рахунки, відшкодовувати свої символічні борги, не розраховуючи на потойбічне життя.
Виступаючи наприпочатку розрізняльною емблемою влади, безсмертя душі упродовж усього розвитку християнства відіграє ролю еґалітаристського міту, потойбічної демократії, що заперечує нерівність людей перед лицем смерти. Це всього лиш міт. Навіть у своїй найбільш універсалістській християнській версії безсмертя лише юридично належить людській істоті. Насправді воно розподіляється по краплі, виступаючи здобутком певної культури і, всередині цієї культури, — приділом певної соціяльно-політичної касти. Хіба місіонери вірили в безсмерту душу тубільців? Хіба жінка в "класичному" християнстві по-справжньому мала душу? А божевільні, діти, злочинці? Насправі все зводиться лише до одного: душа є тільки в багатіїв і можновладців. Соціяльна, політична, економічна нерівність перед смертю (пересічна тривалість життя, врочистий обряд похорону, слава і життя в серцях людей) є всього лиш результатом засадничої дискримінації: одні, єдино правдиві "людські істоти", мають право на безсмертя, інші ж мають право лише на смерть.