Ну, думаю собі, тепер уже він обов՚язково признається, не варто більш прикидатись! Гадаєте, він скорився? Еге, де там! Хоч цьому важко й повірити. Він, мабуть, сподівався виморити цих людей, забиваючи їм баки, аж поки всі потомляться й розбредуться по своїх домівках, а тоді вони з герцогом накивають п՚ятами. Чи сяк, чи так, а він не ворухнувся, а тоді знову почав усміхатися та й каже:
— Гм!.. Складна то річ — ого, ще й яка! Аякже, сер, я можу сказати вам, що саме було нататуйовано в нього на грудях. Невеличка, тоненька блакитна стрілка — так, саме стрілка; а якщо добре не придивитися, то її й не помітиш. Ну, що ви на це скажете, га?
Такого зухвальця, як наш старий шкарбун, я ще не бачив!
Тим часом новоприбулий джентльмен рвучко обернувся до Еба Тернера та його приятеля; очі в нього заблищали, немовби цього разу король таки справді попався йому в руки, і він гукнув:
— О! Ви чули, що він сказав! Був такий знак на грудях Пітера Вілкса?
Обидва в один голос відповіли:
— Ні, ми не бачили такого знака.
— Чудово! — мовив літній джентльмен.— Натомість ви мали побачити в нього на грудях невиразні маленькі літери П та Б (саме так він позначав свої ініціали за молодих років), та ще В, із рисочками між ними, отже: П-Б-В.— І він начеркав усе те на клаптику паперу.— Ну, кажіть, бачили ви такий знак?
Знов обидва в один голос відповіли:
— Ні. Ми взагалі ніяких знаків не бачили.
Ну, тут люди не стерпіли й почали кричати:
— Це все одна зграя! В річку їх кинути! Втопити їх! На жердині їх повозити!
Горлали всі разом, тож гамір здійнявся страшенний. Проте адвокат скочив на стіл і гукнув щосили:
— Джентльмени... джентльмени! Схаменіться... Слухайте-но... два слова... лише два слова... Прошу! Ще є один вихід — ходімо на кладовище, викопаймо тіло й подивімося!
Це всім сподобалося.
Всі заревли "Ура!" і кинулись надвір, але адвокат та лікар закричали їм навздогін:
— Зачекайте, не кваптеся! Хапайте цих чотирьох та хлопця. Нехай теж подивляться!
— Згода! — загула юрба.— І якщо ми не знайдемо ніякого татуювання, то лінчуємо всю зграю.
Я так і прикипів до місця з переляку. Але про те, щоб дременути, не могло бути й мови. Вони згребли нас і потягли за собою просто на кладовище, до нього треба було йти берегом річки з півтори милі; а слідом за нами посунуло ціле містечко: ми великого шелесту наробили, та й час був іще досить ранній — дев՚ята година.
Коли ми проходили повз наш будинок, я пожалкував, що відіслав Мері Джейн за місто, бо варто було тільки подати їй знак — і вона вибігла б з будинку, урятувала б мене і виказала б наших шалиганів.
Отож ціла юрба мчала берегом річки, немов оскаженіла зграя диких котів. Небо враз потемніло, почала блискавка спалахувати й моргати, вітер заскиглив між листям, і від того ще дужче морозом проймало. Такої біди мені ще не траплялося! Я був немов ошелешений — усе вийшло зовсім не так, як я собі думав: замість того щоб вчасно вшитися й звіддаля дивитись на всю ту комедію, замість Мері Джейн, яка підтримала б мене і звільнила б в скрутну хвилину, тепер лише якесь татуювання могло врятувати мене від наглої смерті. А якщо ніяких знаків не знайдуть...
Мені навіть і подумати було страшно, що тоді станеться; але й про щось інше я також думати не міг. Надворі дедалі поночіло — саме час, щоб дременути, та довготелесий Гайнс міцно тримав мене за руку, а це все одно, що силкуватися втекти від Голіафа. Гайнс тяг мене щосили за собою; він такий був збуджений, що я ледве встигав дрібцювати поруч нього.
Добравшись до кладовища, юрба протовпилася крізь браму й розлилася по ньому, наче та повінь. Коло Пітерової могили виявилося, що заступів принесено в сто разів більше, аніж було треба, а нікому й не спало на думку прихопити з собою ліхтаря. Однак вони заходилися копати при спалахах блискавиці, а по ліхтар послали до найближчої хати, за півмилі від кладовища.
Отож вони все копали та й копали, мов навіжені, а тим часом упала темна ніч, полив дощ, і вітер крутив та шугав по кладовищі, а блискавка спалахувала все частіше й частіше, і раз у раз торохкав грім, але люди на все те не зважали — їх поглинула цілком їхня робота. На мить, коли спалах блискавиці осявав усе навколо, можна було виразно бачити і обличчя людей у цьому великому натовпі, і повні заступи землі, що її викидали з могили; а наступної миті все поглинала темрява, і знову нічого не було видно.
Нарешті вони витягли нагору труну й почали відкручувати віко; та й ну знову штовхатися та напирати, щоб пролізти вперед та на ту труну роздивитись; тож уявіть собі це видовище, і то глупої ночі — просто жах брав, та й годі! Гайне дуже боляче сіпав та шарпав мене за руку,— мабуть, зовсім забув, що я взагалі на світі існую; він був дуже збуджений і важко дихав.
Раптом блиснула блискавка й осяяла все сліпучим білим світлом; хтось вигукнув:
— Грім мене вбий, коли то не торбина з золотом лежить у нього на грудях!
Гайне закричав разом з усіма, відпустив мою руку й стрімголов кинувся вперед, щоб краще все побачити. А я й чкурнув звідтіля і не знати вже як вибрався на дорогу.
На дорозі живої душі не було, і я помчав так, що тільки п՚яти замигтіли; нічого не було видно і не чутно, крім густої темряви, неугавних спалахів блискавиці, ляпотіння дощу, завивання вітру та гуркоту грому; будьте певні, що я летів, як вихор!
Нарешті добіг я до містечка й побачив, що на вулицях через негоду нікого немає; тож я не мав клопоту никати по завулках, а мчав головного вулицею навпростець; наближаючись до нашого будинку, я пильно в нього вдивлявся, не відводячи очей. У вікнах ані вогника; в цілому будинку темно... І раптом мені стало так сумно та жалко чогось, що хтозна й як! А чому, то я й сам гаразд не знав. Коли це — гульк, аж в останню мить, саме коли я біг повз нього, блиснуло світло у вікні Мері Джейн. І відразу так легко й весело зробилося мені на серці. Наступної хвилини і будинок, і все, що було довкола, лишилося позад мене у темряві. Мабуть, мені не доведеться вже відвідати все те удруге. Що ж до Мері Джейн, то вона й справді була найчарівніша дівчина з-поміж тих, яких я будь-коли зустрічав, до того ж була вона й рішучої вдачі.
Коли я відбіг уже далеченько від містечка, то почав міркувати, як би його до плоту дістатися; роздивився я навкруги, чи не можна де човна позичити. Аж раптом спалахнула блискавиця, і я побачив човна, не припнутого ланцюгом: це був невеличкий човник, прив՚язаний самою мотузкою; я скочив у нього і відіпхнувся від берега. Острівець наш лежав на великій віддалі, аж ген посередині річки, але я не марнував часу — веслував що було сили; й коли пристав, нарешті, до плоту, то так уже був засапався, що ліг би відразу спочити, якби була хоч якась можливість. Та хіба ж тут улежиш! Виплигнувши на пліт, я закричав:
— Забираймося звідси, Джіме, мерщій відчалюй! Хвала богові, ми здихалися їх нарешті!
Джім вискочив з куреня й, нетямлячися з радощів, кинувся до мене з розкритими обіймами; але саме в цю хвилину сяйнула блискавка й освітила його, і я так злякався, що поточився назад і шубовснув із плота просто у воду. Я зовсім забув, що він же і старий король Лір, і втоплений араб в одній особі, тож вигляд його мало не на смерть мене сполохав. Але Джім виловив мене з води і вже налагодився обіймати та благословляти, страшенно радіючи з того, що я повернувся та що ми щасливо спекалися, нарешті, короля із герцогом, але я перепинив його, кажучи:
— Зажди трохи, Джіме, відклади це до сніданку, відклади це до сніданку! Хутчій відв՚язуй плота та пускай його за течією.
Отож за дві секунди ми пливли вже річкою наниз. Ох, яке ж то щастя було опинитися знову на волі й пливти могутньою річкою — так, щоб ніхто тобі над душею не стояв! Я навіть пострибав та покрутився трошки на радощах та так високо двічі підскочив, що аж п՚яти в повітрі замелькали — де та й сила взялася! Проте за третім разом до мене долинув добре знайомий мені звук; я затамував дух, прислухався і став чекати. А коли блиснула блискавка й освітила поверхню води, бачу — вони! Веслують щосили, аж човен гуде! То були король і герцог.
Я впав тоді просто на поміст і насилу втримався, щоб не розревтися.
Розділ XXX
Король видряпався на пліт, кинувся до мене, схопив за комір, трусонув та й каже:
— Хотів нас позбутися, бісів блазню! Обридли ми тобі, ге?
А я йому:
— Ні, ваша величність, ми й на думці того не мали... Благаю вас, ваша величність!..
— Ану признавайся, що ти надумав, та швидко, бо душу з тебе витрясу!
— Слово честі, я розповім вам усе, як було, ваша величність. Отой чоловік, що його до мене приставили, був дуже добрий до мене і все казав, що мав сина, мабуть, мого однолітка, який помер минулого року; ну, то йому зробилося дуже жаль, коли він побачив, що такому ж самому хлопчикові загрожує страшна небезпека. І коли в труні знайшли золото, люди з великого дива всі чисто туди посунули, а він відпустив мене й шепнув: "Тікай звідси, бо вони тебе повісять, чуєш!" — і я накивав п՚ятами. Чого мені було лишатися — виручити вас я нездатний, та й нащо голову в петлю встромляти, коли є змога чкурнути? Отож я не спинявся, аж поки човна побачив. Добравшись до плоту, я сказав Джімові поспішати, а ні, то мене схоплять і повісять, та ще пожурилися ми з Джімом, що ви з герцогом навряд чи й живі лишилися — мені аж серце краялося на саму думку про це, і Джімові теж, а забачивши вас, зрадів я несказанно; ось поспитайтеся лишень у Джіма.
Джім підтвердив, що так воно й було насправді; але король наказав йому заціпити пащу, а тоді промовив:
— Аякже! Так я тобі й повірив! — та й знову почав мене трусити, нахваляючися, що втопить.
Однак герцог заступився за мене:
— Дайте хлопцеві спокій, старий ви йолопе! А ви, може, скажете, інакше вчинили б? Чи ви бодай пам՚ятали про нього, як вам звільнитися пощастило? Я щось собі того не пригадую.
Ну, то король відчепився від мене й почав натомість лаяти на всі заставки і містечко, і всіх його мешканців. Проте герцог сказав:
— Ви б краще себе лаяли! Ви ж найбільше в усьому винні. Ви з самого початку поводилися безглуздо, за винятком отієї вельми вдалої вигадки з вашою блакитною стрілкою.