А втім, майбутній міністр прийняв Пірара без усіх церемонних чемностей великого вельможі, на перший погляд, таких поштивих, а насправді образливих для того, хто їх розуміє. Це було б даремним гайнуванням часу, а маркіз грав надто важливу роль у серйозних справах, щоб витрачати час марно.
Вже півроку він вів інтригу, щоб добитися від короля і водночас від народу утвердження кабінету в новому складі, сподіваючись одержати в подяку за це герцогський титул.
Маркіз уже довгі роки марно вимагав від свого адвоката в Безансоні ясного й точного звіту про справи в Франш-Конте. Та як міг цей знаменитий адвокат пояснити маркізові те, чого він сам не розумів?
Чвертка паперу, яку йому подав абат, все роз'яснила.
— Дорогий абате,— сказав йому маркіз, покінчивши менш ніж за п'ять хвилин з усіма формулами ввічливості і запитаннями приватного характеру,— дорогий абате, незважаючи на весь мій видимий добробут, мені бракує часу, щоб серйозно звернути увагу на дві, здавалося б, дрібні, однак дуже важливі речі — сім'ю і справи. Я дбаю про становище моєї родини і маю щодо цього великі можливості. Я дбаю й про свої втіхи, і це мусить стояти на першому місці, принаймні на мою думку,— додав він, помітивши здивування в очах абата Пірара. Абат, хоч і був людиною розсудливою, остовпів, почувши, як одверто цей старий говорить про свої втіхи.
— Безперечно, і в Парижі є трудівники,— провадив далі вельможа,— але вони гніздяться десь на п'ятому поверсі, а коли я наближаю до себе одного з них, він наймає квартиру на другому поверсі, а дружина його призначає дні прийомів. Отже, праці кінець, і всі його зусилля спрямовані тільки на те, щоб стати світською людиною або удавати таку; це в них єдиний клопіт з тої хвилини, коли їм забезпечено шматок хліба.
Для всіх моїх процесів, точніше кажучи, для кожного з них окремо, я маю спеціальних адвокатів, які просто надриваються на роботі; ще вчора один з них помер від сухот. Але для моїх справ взагалі,— чи повірите ви, пане,— от уже три роки, як я втратив надію знайти людину, що, взявшись вести моє листування, була б ласкава приділяти хоч трохи уваги до того, що вона робить. А втім, все це тільки передмова.
Я вас поважаю і насмілюсь додати, хоч і бачу вас вперше,— люблю. Хочете бути моїм секретарем і одержувати за це вісім тисяч франків або вдвоє більше? Присягаюся вам, що я на цьому ще виграю, і я беру на себе залишити за вами вашу прекрасну парафію до того дня, коли нам з вами захочеться розійтись.
Абат відмовився; але наприкінці розмови, коли він побачив, у якому скрутному становищі перебуває маркіз, йому спала на думку одна пропозиція.
— Я залишив у семінарії одного бідолашного юнака, якого, коли не помиляюсь, будуть там жорстоко переслідувати. Якби він був простим послушником, його давно б засадили in pace.64 До цього часу юнак вивчав тільки латинь і святе письмо; та може статись, що колись він виявить великі таланти проповідника або пастиря душ. Не знаю, що з нього буде, але в ньому є божа іскра, він може піти далеко. Я мав на думці передати його нашому єпископові, якби в нас був такий, що ставився б до людей і до справ так, як ви.
— А якого походження цей ваш юнак? — спитав маркіз.
— Кажуть, що він син тесляра з наших гір, але я думаю, що це скоріше незаконний син якогось багатія. Якось я бачив, він дістав анонімного чи підписаного вигаданим ім'ям листа з чеком на п'ятсот франків.
— А! Це Жюльєн Сорель,— сказав маркіз.
— Звідки ви знаєте його ім'я? — спитав здивований абат і почервонів від свого запитання.
— Ну, цього я вам не скажу,— відповів маркіз.
— Так ось,— продовжував абат,— ви могли б спробувати зробити собі з нього секретаря; він енергійний, розумний, одне слово — варто спробувати.
— Чому ж ні? — сказав маркіз.— Але, можливо, це така людина, що поласиться на хабара від префекта поліції або ще когось і шпигуватиме за мною? Таке моє єдине заперечення.
Після того, як абат Пірар заспокоїв його прихильним відзивом про Жюльєна, маркіз витяг тисячофранковий банкнот:
— Пошліть Жюльєнові Сорелю цю подорожню; хай він приїде.
— Видно, пане що лише завдяки життю в Парижі у вас збереглися такі приємні ілюзії,— мовив абат Пірар.— Ви стоїте настільки високо, що не знаєте, яка тиранія тяжить над нами, бідними провінціалами, а особливо над священиками, котрі не дружать з єзуїтами. Жюльєна Сореля не схочуть відпустити, знайдуть для цього найхитріші відмовки, скажуть, що він хворий, що листи загубились на пошті і таке інше.
— Я візьму цими днями від міністра листа єпископові,— сказав маркіз.
— Я забув зробити одне застереження,— сказав абат,— цей юнак хоч і дуже низького походження, але гордий, і з нього не буде ніякої користі, якщо ви зачепите його самолюбство; ви зробите його тупицею.
— Це мені подобається,— сказав маркіз,— я зроблю його товаришем мого сина; цього досить?
Невдовзі Жюльєн дістав листа, написаного незнайомою рукою, із штемпелем міста Шалон; в листі був чек на ім'я одного безансонського торговця і наказ Жюльєнові негайно вирушати до Парижа. Лист був підписаний вигаданим ім'ям, але, розгорнувши його, Жюльєн затремтів: зелений листочок упав йому до ніг. Це був знак, про який вони умовились з абатом Піраром.
Менше ніж через годину Жюльєна покликали до єпископа, де він був прийнятий з справді батьківською ласкавістю. Весь час цитуючи Горація, монсеньйор у вишуканих висловах привітав Жюльєна з прекрасним майбутнім, яке відкривалось перед ним у Парижі, чекаючи, очевидно, почути в подяку деякі роз’яснення з цього приводу. Але Жюльєн нічого не міг йому сказати хоч би тому, що й сам нічого не знав, і його преосвященство пройнявся до нього великою повагою. Один з священиків при єпископстві написав до мера, і той поспішив власноручно принести підписану подорожню, в якій було залишене чисте місце для імені подорожнього.
Близько дванадцятої години ночі Жюльєн з'явився до Фуке. Цей розважливий хлопець був більше здивований, ніж зачарований тими перспективами, що, здавалося б, відкривались перед його другом.
— Все це кінчиться тим,— мовив цей прихильник лібералів,— що ти посядеш якесь урядове місце, і це змусить тебе вчинити щось таке, за що тебе паплюжитимуть газети. Я тут почую про тебе тільки тоді, коли ти там осоромишся. Пам'ятай, що навіть з фінансової точки зору краще заробляти сто луїдорів на чесній торгівлі деревом і бути самому собі господарем, ніж діставати чотири тисячі франків від уряду, хоч би його очолював сам цар Соломон.
Але Жюльєн побачив у міркуваннях Фуке тільки доказ обмеженості сільського обивателя. Адже нарешті для Жюльєна настав час виступити на арені великих подій. Його не вабила надійна забезпеченість, він прагнув широких перспектив. В Жюльєновій душі не було ані найменшого страху перед голодом. Щастя їхати в Париж, населений, як йому здавалось, людьми дотепними, дуже лицемірними, спритними інтриганами, але такими ж чемними, як безансонський і агдський єпископи,— це щастя затьмарювало все в його очах. Він сказав своєму другові, що не має змоги сам вирішувати, а мусить коритись абатові Пірару.
На другий день, десь опівдні, він прибув у Вер'єр, відчуваючи себе найщасливішою людиною в світі: він сподівався побачитись із пані де Реналь. Але перш за все він пішов до свого покровителя, доброго абата Шелана. Той зустрів його суворо.
— Чи ви вважаєте себе у якійсь мірі зобов'язаним мені? — сказав йому пан Шелан, навіть не відповівши на привітання.— Ви зараз поснідаєте зі мною, а тим часом вам наймуть іншого коня і ви виїдете з Вер'єра, не побачившись ні а ким.
— Слухати — значить коритись,— відповів Жюльєн з міною семінариста. І далі в їхній розмові не згадувалося вже ні про що, крім теології і латинського письменства.
Він скочив на коня, проїхав льє і опинився на узліссі. Обдивившись навколо і переконавшись, що нікого нема, він заглибився в ліс. Коли зайшло сонце, він відіслав коня назад, потім зайшов до якогось селянина: той згодився продати йому драбину і донести її до гаю над Алеєю Вірності у Вер'єрі.
— Я нещасний рекрут втікач...— сказав він, прощаючись.
— Або контрабандист,— сказав селянин,— та дарма! Яке мені діло! За драбину мені добре заплачено, та й сам я бував у бувальцях!
Ніч була темна. О першій годині Жюльєн із своєю драбиною на плечах увійшов у Вер'єр. Він опустився якомога швидше у русло струмка, що протікав через розкішні сади пана де Реналя між двома мурами футів по десять заввишки. Жюльєн легко виліз на мур по драбині. "Як мене зустрінуть сторожові собаки? — подумав він.— Від цього залежить усе". Собаки загавкали і кинулись на нього. Але Жюльєн тихенько свиснув, і вони почали до нього лащитись.
Сходячи вгору з тераси на терасу, хоч усі хвіртки були замкнуті, він легко дістався до місця під вікном спальні пані де Реналь, яке виходило в сад на висоті якихось восьми або десяти футів над землею.
У віконницях був невеличкий отвір у вигляді серця, добре знайомий Жюльєнові. На превеликий його смуток, у цьому отворі не видно було світла нічника.
"Боже праведний! — подумав він.— Пані де Реналь, не ночує в цій кімнаті. Де ж вона спить? Сім'я у Вер'єрі, бо собаки тут; але в цій кімнаті без нічника я можу натрапити на самого пана де Реналя або на когось чужого,— ото буде скандал!"
Найобачніше було б відступити, але Жюльєн не міг і подумати про це. "Якщо там хтось інший, я щодуху втечу, а драбину покину. Але якщо це вона, як вона прийме мене? Адже вона вдалася до покути, до найглибшої побожності, в цьому немає сумніву; але все-таки вона згадує мене, бо недавно писала мені". Це останнє міркування примусило Жюльєна зважитись.
З трепетом у серці, але з твердим рішенням загинути або побачитися з нею він став кидати у віконницю дрібні камінчики; ніякої відповіді. Він приставив драбину поруч з вікном і сам постукав у віконницю, спочатку тихенько, потім дужче. "Хоч як зараз темно, але мене дуже легко можуть підстрелити з рушниці",— подумав Жюльєн. Ця думка перетворила його шалену витівку в справу доблесті.
"Або в цій кімнаті сьогодні нікого немає,— вирішив Жюльєн,— або, якщо там хтось є, він уже прокинувся. Отже, нема чого церемонитись. Треба тільки, щоб не почули ті, що сплять в інших кімнатах".
Він спустився вниз, притулив драбину під самою віконницею, знову виліз на неї і, просунувши руку в отвір в формі серця, скоро намацав дріт, прив'язаний до гачка, що замикав віконниці.