Фелем-ґе-Мадон трусився, їх зуби клацали.
' Доктор Елінар Шарп, небіж Иоркського архієпископа, крикнув їм:
— Та бийте ж один одного, поганці! Це нагріє вас.
Це слово розпалило їх.
Вони кинулися один на одного.
Проте ні той, ні той не роз'ярявся. Перші три сутички пройшли млявоПревелебний доктор Ґемдрет, один із сорока членів громади All Soules College[27], крикнув:
— Нехай націдять їм джину!
Але два арбітри й два муштровики— — всі чотири судді — вимагали додержуватися правил. Однак ставало дуже холодно.
Почувся крик: first blood! Вимагали першої крови. їх знов поставили один проти одного.
Вони подивились один на одного, наблизилися, простигли руки, торкнулися кулаками, потім відступили. Враз низькорослий Гельмсґайль стрибнув.
Почався справжній бій.
Він ударив Фелем-ґе-Мадона в перенісся. Кров залила все його лице. Натовп закричав: "Гельмсґайль націдив бордоського вина!" г. Плескали. Фелем-ґе-Мадон махав руками, як млин крилами, й тикав кулаками як попало.
Шановний Переґрін-Берті сказав:
— Осліплений, проте ще не сліпий.
В той самий час Гельмсґайль з усіх боків чув крики, що підбадьорювали: bung his peepers! [28] [29]
Взагалі обох чемпіонів було вибрано справді дуже добре, і дарма що погода мало сприяла, ясно було, що змагання удасться. Quasi велетень Фелем-ґе-Мадон мав деякі хиби в своїх перевагах: він був неповороткий. Його руки були як дубини, а тіло було надто велике. А малий бігав, бив, стрибав, скреготав зубами, його прудкість подвоювала його силу; він також був спритний і на хитрощі. З одного боку примітивний, дикий, необтесаний, темний кулак, з другого — удар цивілізованого кулака. Гельмсґайль бився стільки ж своїми нервами, як і м'язами, і не тільки силою, а й сміливістю. Фелем-ґе-Мадон скидався на інертного м'ясника, та й перший удар приголомшив його. Це була майстерність проти природи. Це був лютий проти варвара.
Ясно було, що варвара поб'ють. Проте не дуже швидко. В цьому й була цікавість.
Маленький проти великого. Шанси за малого. Кішка перемагає собаку. Давид завсігди побиває Ґоліята.
На бійців сипався град викриків: Bravo, Helmsgail! good! well done, highlander! — Now, Phelem! [30].
Друзі Гельмсґайля доброзичливо умовляли його: вирви йому баньки.
Гельмсґайль зробив краще. Несподівано він нахилився, в'ючись як гадюка, випростався і з усієї сили вдарив Фелем-ґе-Мадона в грудну клітку. Колос похитнувся.
— Неправильний удар! — крикнув віконт Барнард.
Фелем-ґе-Мадон опустився на Кільтерове коліно й сказав: — Я починаю нагріватися.
Лорд Дезертем порадився з арбітрами й сказав:
— П'ять хвилин перепочинку!
Фелем-ґе-Мадон був наче непритомний. Кільтер обтер флянелею кров на його очах й піт на його тілі і влив ковток води в його рот. Це було на одинадцятій сутичці. У Фелем-ґе-Мадона, крім рани на лобі, ударом було покалічено груди, живіт розпух і пом'ято тім'я. Гельмсґаилю — нічого.
Серед джентлменів помітне було якесь хвилювання.
Лорд Бернард повторив:
— Удар неправильний.
— Заклад недійсний, — сказав лорд Лемірбо.
— Я вимагаю назад свою ставку, — заявив сер Томас Кольпепер. '
А шановний член парламента від містечка Сент-Івес сер Бартоломю Ґресдьє додав:
— Нехай повернуть мені мої п'ятсот Гіней, — я йду.
— Припинити змагання! — закричали збори.
Однак Фелем-ґе-Мадон підвівся, майже хитаючися, як п'яний, і сказав:
— Будемо змагатися далі, тільки з умовою, Я так саїйо маю право нанести один неправильний удар.
З усіх боків закричали: "Згода!"
Гельмсґайль здвигнув плечима.
Минуло п'ять хвилин. Сутичка відновилася.
Змагання, що було агонією для Фелем-ґе-Мадона, була для Гельмсґайля іграшкою.
От що значить наука! Низькоросла людина знайшла спосіб ухопити велетеня в свої руки, цебто Гельмсґайль враз згріб величезну голову Фелем-ґе-Мадона під свою ліву руку, зігнувши її, як крицевий півмісяць, і держав її під своєю пахвою, нагнувши шию й нахиливши потилицю, в той час, як правим кулаком не переставав бити, як молотком по гвіздку, тільки знизу вгору, й спокійно кришив йому лице. Коли він покинув Фелемґе-Мадона і той підвів голову, то лиця в нього більше не було.
Те, що було носом, очима, ротом, тепер було щось подібне до чорної губки, що її намочено в кров. Він плюнув. На землі видно було чотири зуба.
Він знов упав. Кільтер узяв його на своє коліно.
Гельмсґайль був майже цілий. У нього було декілька незначних синяків й уразка на одній дужці.
Тепер уже нікому не було холодно. Заклад досяг шістнадцяти з чвертю за Гельмсґайля проти Фелем-ґе-Мадона.
Гаррі де-Карльтон крикнув:
— Немає вже Фелем-ґе-Мадона. Б'юся об заклад за Гельмсґайля моїм перством Белла-Аква й моїм титулом лорда Белью проти старої перуки Кентерберійського архієпископа.
— Подай твою рожу, — сказав Кільтер Фелем-ґе-Мадону, і, всунувши свою закривавлену флянелю в пляшку, він почав обмивати його джином. З'явився рот, і Фелем-ґе-Мадон одкрив одно віко. Здавалося, що скроні його тріснули.
— Ще одну сутичку, друже, — сказав Кільтер. І додав: — На пошану своєї отчизни.
Валійці й ірландці розуміють один одного; однак Фелем-ґеМадон не подавав ніяких ознак, що він має ще щось на умі.
Фелем-ґе-Мадон підвівся. Кільтер піддержував його. Це була двадцять п'ята сутичка. З маніри, як цей циклоп, — бо в нього було тільки одно око, — став у позицію, зрозуміли, що настав його кінець, і ніхто не мав сумніву, що він загине. Він закрився вище підборіддя — незграбність кінця. Гельмсґайль, що ледве спітнів, крикнув:
— Б'ю об заклад за себе. Тисяча проти одного.
Гельмсґайль, піднявши руку, вдарив, і — дивна річ — обидва впали. Чути було веселе бурчання.
Це бурчав задоволений Фелем-ґе-Мадон.
Він скористався з страшного удару, що його Гельмсґайль наніс йому в голову, щоб нанести йому неправильний удар У пуп.
Гельмсґайль простягся на землі й захрипів.
Збори, побачивши Гельмсґайля на землі, сказали:
— Відплатив.
Всі плескали, навіть ті, що програли.
Фелем-ґе-Мадон відплатив неправильним ударом за неправильний удар, і він мав на це право.
Гельмсґайля винесли на ношах. Загальна думка була та, що йому не вставати. Лорд Робартс закричав: "Я виграв тисячу двісті Гіней!" Фелем-ґе-Мадона, очевидячки, було покалічено на все життя.
Виходячи, Джосіяна взяла руку лорда Давида, як це годиться між зарученими, й сказала:
— Це дуже гарно, однак... '
— Що однак?
— Я гадала, що це прожене мою скуку. Проте, ні.
Лорд Давид спинився, подивився на Джосіяну, стиснув губи, надув щоки, похитав головою, що визначало: увага! й сказав герцоґині:
— Проти скуки є тільки один спосіб.
— Який?
— Ґуїнплен.
Герцоґиня спитала:
— Що таке Ґуїнплен?
КНИГА ДРУГА
ҐУЇНПЛЕН І ДЕЯ
І
ДЕ ВИДНО ЛИЦЕ ТОГО, ЩО ДО ЦЬОГО БАЧИЛИ
ТІЛЬКИ ЙОГО ВЧИНКИ
Природа була щедра в своїх добродіяннях до Ґуїнплена. Вона дала йому рот, що відкривався аж до ушей, вуха, що загорталися аж до очей, безформений ніс, щоб на ньому моталися окуляри блазня, й лице, що на нього неможливо було дивитися без сміху.
Ми оце сказали, що природа обсипала Ґуїнплена своїми дарунками, але чи була це природа?
Чи не допомагали їй?
Очі подібні до щілин, паща замість рота, курноса опухлість з двома дірками замість ніздрів, замість лиця — якась розчавлина, і все це в результаті давало сміх, — ясно, що одна природа не могла утворити такого шедевра.
Тільки' чи сміх є синонім радости?
Коли хто, стрівши цього фіґляра — бо це був фіґляр, — розвіє перше вражіння веселости й почне уважливо вдивлятися в цю людину, то визнає сліди штуки. Подібне лице не випадок, — його утворено навмисне. Така довершеність не властива природі. Людина не може нічого зробити для своєї вроди, а може зробити все, щоб понівечити себе. Готентотського профіля ви не перевернете на римський, але з грецького носа ви можете зробити калмицький. Досить тільки підскребти перенісся й приплющити ніздрі. Недурно простолюдна латинь середніх віків утворила слово denasare1. Та хіба Ґуїнплен в дитинстві гідний був такої уваги, щоб так попрацювали над ним і змінити його обличчя? А чому ж ні? Хоч би тільки для того, щоб виставляти на показ і спекулювати. По всьому видно, що майстерні дитячі митці попрацювали над цим малюнком. Було очевидно,
1 Обезносити.
що якась таємна наука, можливо потайлива, що стосувалася до, хірургії так само, як альхемія до хемії, викарбувала це тіло напевне в дуже ранніх літах і утворила навмисне таке лице за певним пляном. Ця наука, досвідчена в тому, щоб належно розрізати, згладити, зшити, розідрала рот, розрізала губи, оголила ясна, відтягла вуха, вилущила хрящі, перекосила брови й щоки,, розширила вилицеві м'язи, затушкувала рубці й шви, натягла кожу на рани, залишивши рот розкритим, і внаслідок такої складної й мудрячоі скульптурної роботи з'явилася ця машкара — Ґуїнплен.
Такими не родяться.
Як би там не було, Ґуїнплен чудово вдався. Ґуїнплен був дарунок провидіння людям в їх сумі. Яким провидінням? Чи буває провидіння демона, як є провидіння боже? Ми ставимо це питання, не вирішуючи його.
Ґуїнплен був скоморох. Він виступав публічно. Ефект був незрівняний. Досить було йому з'явитися, щоб вилічити гіпохондрика. Людям в жалобі слід було уникати його, бо, побачивши його, вони починали непристойно сміятися, хоч і соромилися й стримувалися. Одного разу прийшов кат, і Ґуїнплен розсмішив його. Хто бачив Ґуїнплена, хапався за боки; він говорив, а люди качалися по землі. Він був протилежним полюсом суму. Сплін був на одному кінці, а Ґуїнплен — на другому.
Так він швидко досяг на ярмарках і на майданах надто задовільної слави страшної людини.
Ґуїнплен, сміючися, примушував сміятися. А тимчасом він не сміявся. Його лице сміялось, його думка — ні. Сміялось тільки його нечуване лице, що його дивно утворив для нього випадок, чи спеціальна майстерність. Ґуїнплен не брав у цьому участи. Те, що було зовні, не залежало від того, що було всередині. Він не міг зняти цього сміху з свого лоба, своїх щок, своїх бровів, свого рота. Йому назавжди поклали сміх на його лице.