Він шукав, не шкодуючи сили. З тією ж бездумною відвагою, з якою Хосе Аркадіо Буендіа перейшов гірський хребет, щоб заснувати Макондо, з тією ж сліпою гординею, з якою полковник Ауреліано Буендіа провадив свої даремні війни, з тією ж безрозсудною впертістю, з якою Урсула боролася за життя свого роду, шукав Ауреліано Другий Фернанду, ні на мить не занепадаючи духом. Він питав, де продаються похоронні вінки, і його вели від одного будинку до іншого, щоб він міг вибрати кращі. Він питав, де живе найгарніша жінка, яка будь-коли існувала на землі, і всі матері вели його до своїх дочок. Він блукав ущелинами неясності, заповідниками часу, викресленого з пам'яті, лабіринтами розчарувань. Він перейшов жовту пустелю, де луна повторювала його думки, а туга породжувала примарні видива. Після багатьох тижнів марних пошуків він потрапив до невідомого міста, де всі дзвони калатали, як за небіжчиком. Він одразу впізнав, — хоч ніколи доти їх не бачив і нічого про них не чув, — і стіни, роз'їдені сіллю північних вітрів, і старезні балкони з порохнявого почорнілого дерева, і прибитий біля вхідних дверей шматочок картону з розмитим дощами надписом: "Продаються похоронні вінки". Від цієї хвилини й до того крижаного ранку, коли Фернанда під охороною ігумені назавжди покинула батьківський дім, минуло так мало часу, що черниці ледве встигли пошити посаг і повкладати в скрині канделябри, срібний сервіз, золотий горщик та незліченні й непотрібні уламки родинної катастрофи, що затяглася аж на два століття. Дон Фернандо не схотів супроводжувати молодих. Він пообіцяв приїхати до Макондо пізніше, коли розквитається зі своїми боргами, і, благословивши дочку, знову замкнувся в кабінеті, звідки почав посилати Фернанді коротенькі листи з жалобними віньєтками й родовим гербом, — листи ці започаткували певне духовне спілкування між батьком і дочкою. Для Фернанди день від'їзду був днем її справжнього народження. Для Ауреліано Другого він став майже водночас і початком і кінцем щастя.
Фернанда привезла з собою прегарний календарик, оздоблений позолоченими квіточками, де її духівник позначив фіолетовим чорнилом дати утримання від виконання подружнього обов'язку. Сюди входили страсний тиждень, неділі, перша п'ятниця кожного місяця, дні, обов'язкові для відвідування мес, дні постів та обітниць стриманості, а також і числа, що випадали через періодичні нездужання. Таким чином, у календарі залишалося лише два придатні дні, розкидані де-не-де серед густого лісу фіолетових хрестів. Певен того, що час повалить на землю цю колючу загорожу, Ауреліано Другий затягнув весільне свято далі, ніж було передбачено.
Стомившись від сили-силенної порожніх пляшок з-під шампанського та бренді, які їй знай доводилося відвозити на смітник, щоб вони не забили весь будинок, і водночас заінтриґована тим, що молодята лягають спати в різний час і в різних кімнатах, а фанфари та музика не стихають і худобу ріжуть далі, Урсула згадала свій власний досвід і спитала Фернанду, чи немає бува й у неї пояса цнотливості, адже рано або пізно він викличе в місті кепкування, а це може погано скінчитися. Але Фернанда зізналася, що просто чекає, поки минуть два тижні після весілля, й тоді вже дозволить собі перше зближення з чоловіком. Коли минув цей термін, вона справді розчинила двері своєї спальні, наготувавшись принести себе в жертву для спокутування гріхів, і Ауреліано Другий побачив найпрекраснішу в світі жінку з очима зляканої лані й довгим волоссям мідяного кольору, розсипаним на подушці. Зачарований цим видовищем, він не відразу зауважив, що Фернанда вбралася в білу сорочку аж до кісточок, з довгими рукавами й великим круглим, майстерно обкиданим отвором на рівні живота. Ауреліано Другий не міг утриматись від сміху.
— Зроду не бачив нічого непристойнішого! — вигукнув він, зареготавши на весь будинок. — Я взяв за себе черницю.
Через місяць, так і не домігшись від дружини, щоб вона скинула з себе білу сорочку, він подався фотографувати Петру Котес в уборі королеви. Згодом, коли йому вдалося повернути Фернанду в дім, вона в запалі примирення поступилася його бажанню, але не зуміла дати йому того заспокоєння, про яке він мріяв, вирушаючи шукати її до міста тридцяти двох дзвіниць. З нею він знайшов тільки почуття глибокого розпачу. Якось уночі, незадовго перед тим як народився їхній первісток, Фернанда зрозуміла, що її чоловік потай від неї повернувся до ліжка Петри Котес.
— Це правда, — зізнався він. І пояснив тоном цілковитого самозречення: — Я змушений так учинити, щоб і далі плодилася худоба.
Звісно, минув якийсь час, перш ніж вона повірила такому незвичайному поясненню, та коли Ауреліано Другий врешті домігся цього, подавши їй докази, які здавалися неспростовними, Фернанда зажадала від нього тільки одного — обіцянки, що він не дозволить собі померти в коханчиному ліжку. І вони жили далі втрьох, не заважаючи одне одному: Ауреліано Другий був послужливий і ніжний з обома, Петра Котес тішилася своєю перемогою, а Фернанда вдавала, що не знає правди.
Та хоч із чоловіком Фернанда й уклала угоду, це не допомогло їй увійти в родину Буендіа. Марно Урсула просила її викинути чорний вовняний капот, який Фернанда надягала кожен раз уранці, якщо вночі їй доводилося виконувати подружній обов'язок. Про цей капот уже перешіптувалися сусіди. Так само не змогла Урсула примусити Фернанду користуватися купальнею та вбиральнею й умовити її продати золотий горщик полковникові Ауреліано Буендіа на матеріал для золотих рибок. Амаранту дратували неправильна Фернандина вимова та звичка вживати евфемізми, і вона завжди розмовляла з нею якоюсь незрозумілою мовою.
— Вофонафа ізфі тихфи, щофо гифидуфуютьфа власфанимфи лайфаномфо.
Якось, розсердившись за явну насмішку, Фернанда захотіла достеменно знати, що ж усе таки Амаранта каже, й та відповіла їй без евфемізмів:
— Та кажу, що ти з тих, хто плутає зад із великим постом.
Відтоді вони більше не перемовилися й словом. А в разі крайньої необхідності спілкувалися за допомогою цидулок або через когось. Незважаючи на одверту ворожість до неї чоловікової родини, Фернанда не відмовилася від наміру прищепити Буендіа благородні традиції своїх предків. Вона покінчила зі звичкою їсти на кухні, коли кому заманеться, і зобов'язала з'являтися в суворо визначений час до їдальні за великий стіл, накритий білою скатертиною й заставлений канделябрами та сріблом. Нововведена урочистість процесу їжі, який Урсула завжди вважала однією з найзвичайнісіньких справ повсякденного життя, створила в будинку таку нестерпно добропристойну атмосферу, що проти неї повстав навіть мовчазний Хосе Аркадіо Другий. Однак новий порядок переміг, як і друге нововведення — обов'язково молитися перед вечерею; це привернуло увагу сусідів, і невдовзі поширилася чутка, що Буендіа сідають за стіл не як інші смертні і перетворили трапезу у відправу. Навіть Урсулині забобони, породжені радше миттєвим натхненням, аніж традиціями, увійшли в суперечність із назавжди визначеними й твердо розписаними для кожного окремого випадку забобонами, успадкованими Фернандою від батьків. Поки Урсула добре володіла своїми п'ятьма чуттями, деякі давні звичаї ще зберігали силу, й на життя родини впливали її сміливі рішення, але коли Урсула осліпла й тягар років змусив її відійти від справ, стіна суворості, яку Фернанда почала зводити навколо дому, щойно ввійшовши до нього, замкнулася, і вже ніхто, крім Фернанди, не мав права вирішувати долю родини. Торгівлю кондитерськими виробами й льодяниками, яку й далі провадила, за Урсулиним бажанням, Санта Софія де ла П'єдад, Фернанда розцінила як негідне заняття й не забарилася покласти цьому кінець. Двері будинку, доти розчинені навстіж від світання й аж до часу, коли пора було спати, спершу почали зачинятися на час сієсти під тим приводом, що сонце нагріває спальні, а потім зачинилися назавжди. Жмутик алое й колосків, який від часів заснування Макондо висів на верхньому одвірку, було замінено нішею з серцем Ісусовим. Полковник Ауреліано Буендіа помітив ці зміни й зрозумів, які будуть наслідки. "Ми стаємо аристократами, — протестував він. — Так ми врешті-решт знову почнемо війну проти консерваторів, тільки тепер для того, щоб посадовити на їхнє місце короля". Фернанда дуже тактовно намагалася уникнути сутички з ним. Глибоко в душі вона, звісно, обурювалася його незалежністю й опором, який він чинив запроваджуваним нею суворим правилам. Її доводили до розпачу його чашки кави о п'ятій годині ранку, безлад у майстерні, зношений до дірок плащ, звичай сидіти вечорами на вулиці біля дверей будинку. Але Фернанда була змушена миритися з цією розхитаною деталлю родинного механізму, бо добре знала, що полковник — приборканий віком та зневірою дикий звір і в нападі старечого обурення може вирвати з коренем усе, на чому тримається дім. Коли її чоловік вирішив дати їхньому первісткові прадідове ім'я, вона не насмілилася перечити, на той час вона прожила в родині всього рік. Та коли в них народилася дочка, Фернанда рішуче заявила, що назве її Ренатою, на честь своєї матері. Урсула зажадала, щоб дитину назвали Ремедіос. Після запеклої суперечки, в якій Ауреліано Другий виконував роль посередника, дочку зрештою охрестили Ренатою-Ремедіос. Але мати називала її Ренатою, а всі інші Меме — скороченим ім'ям від Ремедіос.
Спершу Фернанда мовчала про своїх батьків, але згодом почала створювати ідеалізований образ тата. В їдальні вона повсякчас заводила мову про нього, називаючи винятковою людиною, що зреклася суєти земної й поступово перетворилася на святого. Ауреліано Другий, здивований таким непомірним звеличуванням тестя, не міг утриматися від спокуси й за спиною у жінки підпускав на його адресу різні жарти. Інші наслідували його приклад. Навіть сама Урсула, що так ревно оберігала родинний мир і потай страждала від домашніх чвар, дозволила собі якось сказати, що її маленькому внукові забезпечено папський престол, бо він "онук святого і син королеви та крадія худоби". Незважаючи на всю цю веселу змову, діти Ауреліано Другого звикли думати про свого дідуся, як про леґендарну істоту, яка шле їм листи з благочестивими віршами, а на Різдво — ящик подарунків, такий великий, що його кожного разу ледве заносять у двері.