Монт-Оріоль

Гі де Мопассан

Сторінка 4 з 41

У нього було чорне, коротке й пряме волосся, надто круглі очі з якимось мало не жорстоким виразом, велика і зовсім кругла галова, схожа на гарматне ядро, і широкі плечі; весь його вигляд був якийсь дикуватий, незграбний і грубий. Але від його піджака, від білизни і, може, від самої шкіри йшов дуже ніжний, тонкий запах парфумів, не знаний молодій жінці; і вона подумала: "Що це за аромат?"

— Ви приїхали сьогодні вранці, пані? — мовив Бретіньї.

Голос його був глухуватий.

— Так, добродію, — відповіла Христіана.

В цю мить Гонтран помітив маркіза з Андерматом, які махали молодим людям, щоб вони мерщій ішли снідати.

І доктор Онора попрощався з ними, запитавши при тому, чи не підуть вони подивитись на вибух скелі.

Христіана сказала, що піде, і, взявши брата під руку, прошепотіла, тягнучи його до готелю:

— Я голодна, як вовк. Мені буде дуже соромно їсти в присутності твого друга.

II

Сніданок тягнувся довго, як звичайно буває за спільним столом. Христіана нікого тут не знала і розмовляла тільки з батьком та братом. А після сніданку пішла відпочити перед тим, як мали висаджувати в повітря скелю.

Задовго до призначеної години вона вже зібралась і квапила всіх, щоб не спізнитися, не пропустити вибух.

За селом край долини справді здіймався високий пагорб, майже гора, на яку вони вийшли під пекучим сонцем по вузенькій стежці між виноградниками. Опинившись на вершині, молода жінка вражено скрикнула — такий неосяжний простір раптом відкрився у неї перед очима. Внизу лежала безкрая, мов океан, долина. Оповита легким серпанком, голубим і ніжним, ця долина тяглась аж до далеких гір, що ледь проступали на тлі неба за п’ятдесят чи шістдесят кілометрів. А під прозорим, тонким туманом, що стелився над цим простором, видніли міста, села, ліси, великі жовті чотирикутники стиглих хлібів, широченні зелені квадрати луків, фабрики з високими червоними димарями і чорні шпилясті дзвіниці, побудовані з лави давніх вулканів.

— Обернись, — сказав Христіані брат.

Вона обернулась і побачила гору, величезну гору, вкриту буграми і кратерами. Перед нею розкинулась Анвальська улоговина, широка пелена зелені, в якій насилу можна було розгледіти невиразні обриси міжгір’їв. Зарості дерев здіймалися по крутому схилу до першого кряжа, що затуляв собою інші, далекі відроги. Але пагорб стояв якраз там, де кінчалась рівнина й починалися гори, з нього було добре видно пасмо гір, що тягнулося ліворуч, до Клермон-Фера-на, а вдалині, на синьому небі, вирізнялися химерні, наче зрізані верховини, схожі на потворні пухирі: це були погаслі вулкани, мертві вулкани. І вже зовсім унизу, дале-ко-далеко між двома верховинами видніла ще одна, вища і величніша, кругла гора, а на ній — неначе якісь чудернацькі руїни.

То був Пюї-де-Дом, король овернських гір, могутній і незграбний велетень, на голові якого лишилися руїни римського храму, немов корона, покладена на неї великим народом.

Христіана захоплено вигукнула:

— О, як добре мені тут буде!

Вона вже відчувала себе щасливою, тіло й душу її сповнювала та радість життя, коли так легко дихається, коли ти стаєш жвавим і вільним, опинившись раптом у чарівному, немовби створеному для тебе, краї, що манить і веселить зір, у краї, який, здається, чекав на тебе.

Хтось гукнув її:

— Пані Андермат! Пані Андермат!

І Христіана побачила віддалік лікаря Онора, якого легко було пізнати по великому капелюху. Він підбіг і провів усЮ родину на другий, порослий травою, схил горба, до молодого гайка, де вже чекало чоловік тридцять приїжджих та селян.

Крутий косогір спускався звідти до ріомської дороги, обсадженої густими вербами, що похилилися над маленькою річкою; на березі тої річечки, посеред виноградинка, височіла шпиляста кам’яна брила, а біля неї стояли навколішках, немовби молилися, двоє чоловіків. То й була скеля, яку мали висадити в повітря.

Оріолі, батько й син, прив’язували шнур. На дорозі зібралась юрба цікавих, попереду її ворушилася вервечка дітлахів.

Лікар Онора вибрав для Христіани зручне місце, і вона сіла, хвилюючись так, немовби разом із скелею мали висадити в повітря всіх цих людей. Маркіз, Андермат і Поль Бретіньї полягали на траву біля молодої жінки, а Гонтран лишився стояти. Він сказав жартівливим тоном:

— У вас, любий докторе, певно, далеко менше роботи, ніж у ваших колег, які, видно, ніяк не можуть вирвати хоча б годину для цього маленького свята?

Онора добродушно відповів:

— Роботи у мене не менш, як у них, але мої хворі займають у мене менше часу… До того ж, я думаю, що краще розважати своїх пацієнтів, аніж напихати їх ліками.

Лукавий вираз його обличчя дуже сподобався Гонтра-нові.

Надходили і ще цікаві — сусіди по столу: мати й дочка Пай, обидві вдови, батько й дочка Моиекю і маленький товстун, що пихтів, як тріснутий паровий казан — Обрі-Пастер, колишній гірничий інженер, що розбагатів у Росії.

Маркіз приятелював з інженером. Обрі-Пастер ледве сів, обережно й повільно, дуже потішивши своїми рухами Христіану. Гонтран відійшов, — хотів подивитись на інших цікавих, що прийшли, як і він, на пагорок.

Поль Бретіньї показував Христіані Андермат міста й села, що видніли вдалині. То був насамперед Ріом, що вирізнявся на рівнині червоною плямою черепичних дахів; потім Еннеза, Маренг, Лезу та численні села, ледве помітні, неначе маленькі темні цятки на суцільній зеленій скатерті; а де/:ь там далеко, внизу, біля підніжжя Форезьких гір, був Тьер, і Бретіньї старався, щоб Христіана побачила його.

Він з запалом говорив:

— Он дивіться, дивіться прямо туди, куди я показую рукою, прямісінько. Я бачу, я дуже добре бачу.

Вона нічого не бачила, але не дивувалася, що він бачить, його круглі і пильні очі, схожі на очі хижого птаха, здавалося, розрізняли все так, наче він дивився в морський бінокль.

— А перед нами, — вів далі Бретіньї,— посеред рівнини, тече річка Альє, тільки її не побачиш — надто далеко, кілометрів тридцять звідси.

Христіана й не намагалася побачити те, що він показував, бо її увагу й думки приковувала скеля. Ось зараз цей величезний камінь щезне, розлетиться на порох; Христіана відчувала, що її охоплює невиразний жаль, їй було жаль цього каменя, як маленькій дівчинці зламаної іграшки. Він так довго стояв тут, цей камінь, був такий гарний, так добре пасував до краєвиду. В цю мить два чоловіки підвелися і почали лопатами нагортати купу каміння до підніжжя скелі швидкими звичними рухами селян.

Юрба на дорозі все розросталась і присунула вже ближче, щоб краще було видно. Дітлахи обліпили обох Оріолів, бігали й скакали круг них, наче грайливі молоді звірята. З вершини пагорба, де сиділа Христіана, всі ці люди видавалися зовсім маленькими, якимись комахами, розворушеним мурашником. Віддалений гомін долинав сюди, то слабкий, ледь чутний, то гучніший, весь той невиразний гамір — голоси, вигуки, шарудіння натовпу розпорошувався в повітрі, танув, розпливався, мов курява звуків. З села весь час підходили люди і юрба на пагорку теж зростала, вкриваючи схил, навпроти приреченої скелі.

Люди перегукувалися, збирались групками: окремо — сусіди по готелю, окремо — різні прошарки, касти. Найга-мірнішою була група акторів і музикантів, на чолі з директором, Петрюсом Мартелем, який задля такої нагоди одірвався від азартної гри в більярд.

Вусатий актор, насунувши на лоб панаму і накинувши на плечі чорний альпаговий піджак, з-під якого випинало здоровенне черево, обтягнуте білою сорочкою — носити жилет у селі він не вважав за потрібне, — важно пояснював і коментував кожен рух обох Оріолів. Навколо стояли і слухали його підлеглі: комік Лапальм, перший коханець Птінівель та музиканти — маестро Сен-Ландрі, піаніст Жавель, величезний флейтист Нуаро, контрабасист Нікор-ді. А попереду сиділи три жінки, прикрившись трьома — білого, червоного та синього кольору, — парасольками, що яскріли під палючим сонцем, мов чудернацький французький прапор. Той гурток складали молода актриса, панна Одлен, її мати — мати напрокат, як казав Гонтран, — та касирка кафе, яка завжди супроводила їх обох. Добрати парасольки за кольорами національного прапора додумався Петрюс Мартель: побачивши на початку сезону у матері та дочки Одлен синю й білу парасольки, він подарував своїй касирці червону.

Ще одна група поблизу них привертала загальну увагу — восьмеро кухарів та кухарчуків із готелів; господарі ресторанів, змагаючись між собою, старалися справити якнайбільше враження на відвідувачів і вбрали всіх їх — аж до посудників — у білий полотняний одяг. Вони стояли в плоских ковпаках, схожі під промінням сонця на якийсь дивовижний штаб білих уланів і водночас — на кухарську делегацію.

Маркіз запитав у доктора Онора:

— Звідки це стільки народу? Ніколи не подумав би, що в Анвалі так багато люду!

— О, сюди зійшлися звідусіль: з Шатель-Гійона, Тур-ноеля, Рош-Прадьєра, Сент-Іполіта. Адже про цю подію вже давно говорили, та й дядечко Оріоль — місцева знаменитість, людина впливова, багатій і до того ж справжній овернець; він так і лишився селянином, і сам працює в полі, ощадливий, складає гріш до гроша, розумний, думає про своїх дітей, про їхнє майбутнє.

Підійшов Гонтран, збуджений, очі його блищали. Мовив стиха:

— Поль, Поль, ходи сюди, я покажу тобі двох гарненьких дівчаток. Просто чудові, ти побачиш!

Брсгіньї підвів голову й відповів:

— Мені, голубе, й тут дуже добре, так що я — ні з місця.

— Дарма. Вони справді чарівні.

Потім додав голосніше:

— Ось доктор мені скаже, хто вони такі. Дві дівчини років вісімнадцяти-дев’ятнадцяти, наче місцеві, кумедно одягнуті — в чорних шовкових сукнях з вузенькими рукавами, як у черниць, обидві чорняві…

Онора спинив його:

— Ясно. Це дочки дядька Оріоля, справді славні дівчатка; виховувались у клермонських черниць… Прекрасні будуть відданиці. Вони типові, дуже типові для нашої доброї овернської породи; я ж теж овернець, пане маркіз, і я покажу вам цих двох дівчаток.

Гонтран лукаво кинув йому:

— Ви домашній лікар Оріолів, докторе?

Той зрозумів лукавий натяк і відповів просто й весело:

— А то як же, хай йому чорт!

Молодик вів далі:

— Як же вам пощастило здобути довіру цього багатого пацієнта?

— Я приписав йому пити побільше доброго вина.

І лікар розповів деякі подробиці життя Оріолів.

1 2 3 4 5 6 7