Перевальсувавши з усіма військовими Імперії, вона прочитала "Корінну" і заплакала над нею; роман цей лишив незгладимий слід у її душі.
Що повнішим ставав її стан, то більше проймалась вона поетичними поривами, і коли надмірна огрядність прикувала її до крісла, думки її почали блукати серед ніжних пригод, в яких вона уявляла себе героїнею. Серед цих пригод були в неї улюблені, до яких вона раз у раз поверталась у своїх мріях, ніби крутячи ручку катеринки, що без кінця виводить одну арію. Всі томні романси, де співається про полонянок та ластівок, неодмінно викликали в неї сльози; подобались їй навіть деякі грайливі пісеньки Беранже за їх жалісливий тон.
Часто вона цілими годинами сиділа нерухомо, поринувши в свої мрії; і жити в Пенль їй дуже подобалось, бо місцевість тут ставала за декорацію для її уявлюваних романів, нагадуючи їй і навколишніми лісами, і пустинними степами, і сусідством моря романи Вальтера Скотта, що їх вона почала читати останнім часом.
Дощовими днями вона замикалась у своїй кімнаті й переглядала те, що звала своїми "реліквіями". Це були всі її давні листи, листування її батька й матері, листи від барона, коли вона була його нареченою, та інші.
Вона замикала їх у секретері з червоного дерева з мідними сфінксами на ріжках і говорила з особливою інтонацією:
— Розаліє, дитино моя, принеси мені шухлядку зі "спогадами".
Служниця відмикала столик, брала шухляду й ставила на стілець поруч господині, що починала поволі читати листи, один по одному, ронячи на них сльози.
Часом Жанна заступала Розалію й сама водила на прогулянку матусю, що розповідала їй спогади свого дитинства. Дівчина в цих історіях з далекого минулого впізнавала себе, дивувалась подібності їхніх думок, спільності їхніх бажань; бо кожному серцю здається, що воно вперше б’ється від того почуття, що тремтіло вже в серцях перших людей на землі і буде жити в серцях останніх чоловіків і останніх жінок.
їхня повільна хода відповідала повільному ритмові розповіді, що іноді на мить переривалась задишкою; тоді думка Жанни перескакувала через розпочаті в оповіданні пригоди, линула до повного радості майбутнього, поринала в надії.
Якось після полудня, спочиваючи на лавці в кінці алеї, вони раптом побачили на другому кінці її товстого священика, що йшов до них.
Він уклонився їм здалеку. Потім з привітною усмішкою вклонився ще раз за три кроки й гукнув:
— Ну, пані баронесо, як поживаєм?
Це був місцевий кюре.
Матуся, що народилась за доби філософів [3] і виховувалась у Дні Революції під впливом батька-атеїста, майже не ходила до церкви, хоча й любила священиків з якогось релігійного інстинкту, властивого жінкам.
Вона зовсім забула про свого кюре, абата Піко, і почервоніла, побачивши його. Вона перепросила, що йому першому довелось робити візит. Та добряга, здавалось, зовсім не ображався; він глянув на Жанну, висловив захоплення її квітучим виглядом, сів, поклав свого трикутного капелюха на коліна й витер чоло. Він був дуже гладкий, дуже червоний, і обливався потом. Він щохвилини виймав із кишені величезну картату хустку, мокру від поту, і витирав нею обличчя й шию; але тільки-но зникала вогка хустка в надрах його одежі, нові краплі виступали йому на шкірі й, падаючи на сутану, що здулася на животі, прибивали на ній плямочками летючу дорожню пилюку.
Це був справжній сільський священик, веселий, терпимий, балакучий і доброзичливий. Він розповів кілька історій, говорив про місцевих жителів і, здавалось, не зважав на те, що обидві його парафіянки ще не були в церкві: баронеса через свої лінощі та недостатню віру, а Жанна — від радості, що визволилася з монастиря, де їй остогидли всякі релігійні церемонії.
Появився барон. Він дотримувався пантеїстичних поглядів і був байдужий до догм. Він привітно зустрів абата, з яким був трохи знайомий, і запросив його на обід.
Священик умів подобатись завдяки тому несвідомому лукавству, яке виробляється при постійному керуванні людськими душами навіть у найпосередніших натур, випадковим збігом подій, покликаних панувати над людьми.
Баронеса була ласкава з ним, приваблена, можливо, тією спорідненістю, що зближує подібні натури: повнокровність та задишка товстуна відповідали власній її комплекції та важкому диханню.
Під час десерту підпилого кюре охопив веселий настрій і фамільярність, властива кінцю веселих трапез.
І раптом він вигукнув, ніби якась щаслива думка сяйнула йому:
— Та в мене ж є новий парафіянин, якого я мушу з вами познайомити, віконт де Ламар!
Баронеса, що знала всі родоводи в провінції, як свої п’ять пальців, спитала:
— Чи він не з родини де Ламар де л’Ер?
Священик вклонився:
— Так, пані, це син віконту Жана де Ламара, що помер минулого року.
33
Тоді пані Аделаїда, що над усе любила аристократію, поставила йому сотню запитань і дізналась, що молодий віконт, сплативши батькові борги, продавши свій родинний замок, тимчасово оселився в одній з трьох ферм, що йому належали в громаді Етуван. Його маєтності приносили йому від п’яти до шести тисяч ліврів ренти, але віконт, бувши дуже ощадливою і розважливою— людиною, гадав пожити два-три роки в цьому скромному притулку, щоб мати з чим вийти в світ і вигідно одружитися, не роблячи боргів і не заставляючи своїх ферм.
Кюре додав:
— Це чарівний молодий чоловік, такий вихований, такий скромний. Але живеться йому тут, в селі, не дуже весело.
Барон сказав:
— Приведіть його до нас, пане абат, може, це його трохи розважить.
І розмова звернула на інше.
Коли перейшли після кави до вітальні, священик попросив дозволу погуляти в саду, бо він мав звичку трохи походити після обіду. З ним пішов і барон. Вони поволі походжали вздовж білого фасаду замку. їхні тіні, одна довга, друга кругла й ніби накрита якимсь грибом, сунулись то попереду них, то позаду, залежно від того, чи йшли вони проти місяця, чи повертались до нього спиною. Кюре посмоктував щось ніби сигаретку, яку він вийняв з кишені. Він пояснив її призначення з відвертістю сільського жителя:
— Це щоб викликати відрижку, бо в мене травлення трохи важкеньке.
Потім, раптом глянувши на небо, де пливло ясне світило, промовив:
— Така картина ніколи не набридає.
І пішов прощатися з дамами.
III
Наступної неділі баронеса з Жанною пішли до церкви з делікатного почуття шанобливості до свого кюре.
Вони почекали його після відправи, щоб запросити на сніданок у четвер. Він вийшов з ризниці з високим елегантним молодиком, що фамільярно тримав його під руку. Побачивши дам, кюре з жестом приємного здивування вигукнув:
— Як це до речі! Дозвольте мені, пані баронесо й мадмуазель Жанно, відрекомендувати вам вашого сусіду, віконта де Ламара.
Віконт уклонився, сказав, що він уже давно бажає познайомитися з дамами, і розпочав розмову з легкістю бувалої й добре вихованої людини. У нього була така зовнішність, про яку марять жінки, але яка неприємна всім чоловікам. Чорне кучеряве волосся відтінювало його гладеньке й смугляве чоло, а густі, рівні, як намальовані, брови надавали глибини та ніжності його темним з синюватими білками очам.
Завдяки довгим густим віям погляд його набував тієї жагучої виразності, що хвилює салонних красунь і примушує оглядатись на вулиці простих дівчат із кошиками.
Томна принадність його очей вселяла віру в глибину його думок і надавала значення найнезначнішим його словам.
Густа блискуча й м’яка борода закривала його трохи завелику нижню щелепу.
Попрощалися після чемної розмови.
Через два дні пан де Ламар зробив перший візит.
Він приїхав саме в ту хвилину, коли оглядали садову лавку, поставлену того ранку під великим платаном проти вікон залу. Барон хотів до пари поставити й другу під липою, але матуся, ворог симетрії, цього не хотіла. Коли запитали віконта, він приєднався до баронеси.
Потім він заговорив про тутешні краї, називаючи їх дуже "мальовничими", бо знайшов під час своїх самотніх прогулянок багато чудових "куточків". Час від часу його очі ніби ненароком зустрічалися з очима Жанни, і її охоплювало дивне почуття від цього швидкого раптового погляду, в якому світилось ніжне захоплення і симпатія.
Батько де Ламара, що вмер минулого року, знав близького друга пана де Кюльто, батька баронеси, і відкриття цього знайомства дало привід для нескінченної розмови про шлюби, дати й родинні зв’язки. Баронеса напружувала пам’ять, згадуючи предків та нащадків знайомих родин, спритно кружляючи в складному лабіринті генеалогій.
— Скажіть, віконте, чи чули ви про Сонуа де Варфлер? їхній старший син Гонтран одружився з панною де Кург сіль, з родини Курсіль-Курвіль, а молодший — з однією з моїх кузин, панною де ля Рош-Обер, родичкою Крізанжів. Так оцей пан де Крізанж був близьким другом мого батька і, мабуть, знав і вашого.
— Так, пані. Це ж той де Крізанж, який емігрував і син якого розорився?
— Він самий. Він просив руки моєї тітки після смерті її чоловіка, графа д’Еретрі; але вона не захотіла одружитися з ним, бо він нюхав табаку. А чи не знаєте ви, до речі, що сталося з Вілуазами? Незабаром після свого розорення, коло 1813 року, вони покинули Турен і Оселилися в Оверні, і відтоді я про них більше нічого не чула.
— Здається, старий маркіз помер, упавши з коня, пані, одна його дочка одружена з якимсь англійцем, а друга з комерсантом Бассолем, дуже багатим; кажуть, що він спокусив її.
Зринали імена, чуті ще в дитинстві в розмовах старих родичів. І шлюби цих чужих родин набували для них важливості великих громадських подій. Вони так говорили про людей, яких ніколи не бачили, ніби добре знали їх; а ті люди, десь в іншому краї, так само говорили про них; і вони здалека почували, що близькі між собою майже як друзі, як родичі, через саму тільки належність до того самого класу, до тієї самої касти та через благородство своєї крові.
Барон, бувши відлюдної вдачі та виховання, що не мало нічого спільного з віруваннями та забобонами світських людей його кола, зовсім не знав навколишнього панства; він запитав віконта про сусідів.
Пан де Ламар відповів: "О, в нашій окрузі мало аристократів", — таким тоном, ніби він казав, що на узбережжі мало кроликів, і з’ясував це докладніше. Тільки три родини жило в сусідстві: маркіз де Кутельє, щось ніби голова нормандської аристократії; віконт і віконтеса де Брізвіль, сімейство високого роду, але досить відлюдькувате, та ще граф де Фурвіль, якесь страховище, що ніби примушував страшенно страждати свою дружину і жив мисливцем у своєму замку Ла Врійєт, збудованому на березі ставка.
Кілька вискочок, що труться серед них, купили собі маєтки тут і там, але віконт їх не знає.
Нарешті віконт попрощався, і його останній погляд був звернутий до Жанни, так ніби він окремо прощався з нею, щиріше і ніжніше.
Баронеса визнала його чарівним і, головне, цілком світською людиною.