Петрик витяг відерце води з криниці й поставив перед Бобовкою. Але та вмочила писок і не пила, все чогось поглядала через тин у поле — ніби чекала чогось. Треба було заганяти її до хліва, та в хаті барилася Степанида, і Петрик погукав її:
— Чуєш? Пора доїти.
Щось ураз переінакшувалось у Яхимівщині, де ще не було випадку, щоб господиня спізнилася подоїти корову. Але тепер переінакшувалося в цілому світі, чи ж дивно буде, як і на їхньому хуторі щось стане не так, по-філософськи заспокоїв себе Петрик. Не дочекавшись жінчиного голосу, він ступив на плескатий, витоптаний камінь біля порога й зазирнув до сіней. Степанида стояла, нахилившись над синьою скринею, щось длубалась там, кинула на хлібну діжу якесь шмаття, свою чорну святкову хустку з червоними квітками. Петрик здивувався:
— Шукаєш чогось?
— А тут оце... Феньчине, заховати б десь подалі.
— Що Феньчине? Сукні? Та не вигадуй! Кому вони треба?
— Кому, кому... Німцям, — огризнулася дружина, далі длубаючись у скрині. — А оце? Диви. Що з нею робити?
Вона розкрутила перед ним паперову трубочку, зиркнувши на яку, він одразу впізнав колишню Степанидину гордість — грамоту за успіхи у виробництві льону. Угорі там було намальовано гарний герб Білорусі, а внизу виднівся розгонистий підпис голови ЦВК Черв'якова. Грамота колись висіла у міжвіконні, потім її зняли, хотіли спалити, та Степанида не дала — заховала в скриню.
— Ти оце — в піч! — стривожився Петрик. — Це не іграшка.
— Та нехай лежить. Не за крадене ж.
Степанида знову скрутила грамоту в трубочку й закутала в якусь одежину. З решти відібрала в скрині що ліпше, здебільшого Феньчине, й зав'язала великим клунком у хустку.
— Треба сховати десь. Може, у бурт до картоплі?
— Ну що ти! Зогниє. Та й лишнє це. Німці, вони більш до їди ласі. Не до шмаття. Я знаю.
— Багато ти знаєш! — засумнівалася Степанида. — Коли б із твоїм знанням голими не залишились.
— Нічого, як-небудь, — сказав Петрик. — Ми перед ними не винні. А як з ними по-доброму, то, може, й вони... Не з'їдять, може...
Він казав так, підбадьорюючи себе і заспокоюючи дружину, хоч сам не менше за неї сумнівався: а чи так це? Знав і відчував тільки те, що треба якось пересидіти лиху годину, а там, може, щось зміниться. Не вік же бути цій війні. Аби вберегтися від лиха, треба поводитись якомога обачніше й тихше. Це як із кусливим собакою: боронь Боже його зачепити, треба пройти мимо, ніби й не бачиш його, але й страху не показати — вдавати, що він тебе не стосується. Так і з фашистами. Невже, як він їх не зачепить, вони без жодної причини стануть до нього сікатись? Що він, начальник якийсь, чи партійний, чи хоч би єврей містечковий? Хвалити Бога, тутешній, білорус і хрещений християнською вірою, селянин, колгоспник — такий самий, як і всі інші. А що син у Червоній Армії, то хіба ж із своєї охоти? То ж служба. Так було за царя, а може, й раніше. Служили багато хто із села, правда, самому Петрикові не довелося — здоров'я підвело. Усе його життя пройшло тут, на очах у людей, — за що ж до нього чіплятися?
3
Сяк-так давши лад скотині, вони посьорбали навпотемки захололого від рання крупнику[15] й полягали спати, він — за рядниною на ліжку, а вона — на помості у запічку. Поки що скрізь було глухо і тихо, і ця тиша вкупі із звичайністю вечорового клопоту трохи зняла тривогу, притлумила її в душах. Петрик тихенько пробубонів "Отче наш", чого він давно вже не робив цієї осені, зітхнувши перехрестився й подумав, що, може, якось та обійдеться. Приїхали й поїдуть, що їм тут довго робити, на цьому гостинцеві? Може, вони на те й лагодять міст, аби кудись проїхати, — навіщо їм якийсь хутір оддалік від дороги? Фронт відкотився чортзна-куди, ходили чутки, що німці взяли Москву, але не схоже було, щоб війна на тім скінчилася — вона десь триває, ця страшна війна. Може, вже у Сибіру? А може, брехня ото все про Москву — либонь, Москву їм не взяти. Дарма що зайшли далеко, але ж і Наполеон далеко зайшов, та подавився. Не так просто проковтнути цей шмат хоч би й з такою пелькою, як у цього Гітлера. Певно, теж подавиться.
Петрик повернувся й туди, й сюди під кожушком на влежаному своєму сінникові, чув, що Степанида також крутиться у запічку, і він тихо озвався:
— Бабо, не спиш?
— Сплю. Чого б ні, — знехотя відгукнулася Степанида й замовкла.
— А я так думаю: може, дурно боїмося? Нащо ми їм? Приїхали й поїдуть.
— Якби ж то! Якби поїхали! А то он з містечка не вилазять. Вчитель той та Підобід із сільпо досі на шворках[16] гойдаються.
— А, не кажи таке на ніч. Не дай Боже! — відмахнувся Петрик, пошкодувавши, що почав цю балачку.
Більше вони не говорили, і поволі Петрика зморив сон — неглибокий, тривожний сон, що не давав спочинку. Йому довго снилися якісь черв'яки — цілий клубок дрібних, як ото на м'ясі, черв'яків, що ворушились, кишіли, обвивалися один навколо одного, повзли по його ногах. Петрикові стало дуже бридко від них, чогось боязно, тривожно, і він прокинувся. Відразу зрозумів, що було ще рано, півень у хліві ще не піяв, у темряві хати за рядниною голосно й звично цокав годинник, але не хотілося вставати, дивитися час, і Петрик довго лежав нерухомо, пробуючи заснути чи дочекатися світанку. Він думав усе про те саме: як жити на світі, в якому так раптово і безнадійно впали предковічні опори, — на що було спертися, щоб затриматись у житті? Думав про сина Федька, якого, мабуть, уже немає живого — така війна і стільки загинуло війська! Та й про Феню. З весни від дівчини не було жодної вісточки, як поїхала до Мінська, то й пропала. Може, втікла за лінію фронту й тепер десь на сході, адже вчилася на докторшу, і таких там треба. Це було б найкраще, щоб тільки не в лапи німцям. А як не вбереглася від них у Мінську чи десь по дорозі додому?.. Страшно було й подумати про те, що могло спіткати дівчину.
Під ранок він таки задрімав ненадовго і прочумався, почувши тупотіння Степаниди по хаті. Йшлося на ранок, сіріли спітнілі вікна. Степанида, одягнута у ватянку, відхилила запону коло ліжка.
— Ти ж бурт хоча б скінчи. А то без картоплі залишимось. І кабанця погодуй. Ну, я погнала...
Вона вийшла надвір, і незабаром почувся шурхіт трави попід комірчину, потім важкий тупіт коров'ячих копит по подвір'ї. Мабуть, погнала Бобовку під ліс, в Овечу Балку, звісно, там далі од битого шляху, спокійніше.
Петрик почав неохоче вставати, звісив з ліжка босі ноги, посидів так, думаючи, закурити зараз чи спершу надіти штани — курити з ночі дуже кортіло. У хаті було, однак, прохолодно, Степанида сьогодні не топила в печі — поспішала хутчіш вивести на пашу Бобовку, тепер йому до полудня хазяювати самому. Самому воно й непогано, можна було не квапитись — розпочатий у кінці городу бурт картоплі, мабуть, зажде, погода стояла тепла, сира — не схоже, щоб раптом повернуло на приморозки. Натягнувши холоші, Петрик усунув ноги в капці, накинув кожушок на плечі й найперше дістав із-за комина зо два листки самосійки — став різати на край столу. Це була наймиліша йому робота — рихтувати тютюну на день, гострий кінчик ножа легко різав підсушений жовтий лист, приємний запах лоскотав ніздрі, і Петрик, передчуваючи курцівську насолоду, жваво зиркнув на мить у вікно.
Ні, на повороті від гостинцю було порожньо, нікого не було видно, а ось за вишняком, дорогою від Висілків, хтось наче йшов. З ножем у руці Петрик устав з лавки, зазирнув вище — крізь спітніле скло стало видно дві постаті, що швидким кроком наближалися до хутірського повороту.
Він постояв, придивляючись, і раптом збагнув, що це ж висілківські поліцаї. Так, це були Гуж із Колондьонком. У цій новій ролі він бачив їх уперше, але вже чув од людей, як вони тинялись по Висілках, у містечку, іноді навідувались до сусідніх хуторів та сіл — встановлювали нову владу. Тепер вони йшли сюди — огрядний, крутоплечий Гуж і перехняблений молодий Колондьонок — обидва з гвинтівками за плечима, з білими пов'язками на рукавах. Вони вже наближалися до повороту, і в Петрика забриніла слабенька надія, що, може, проминуть Яхимівщину, підуть гостинцем далі. Та, мабуть, ні. Поліцаї обійшли калюжу на закруті й подались на вузеньку, порослу дрібною травою доріжку до хутора.
Тепер усе стало зрозуміло. Петрик швиденько одягнув кожушок у рукави, відчинив двері в сіни. Далі, не знаючи, що робити, та передчуваючи зле, старанно зачинив їх за собою і крізь вікно біля порогу почав стежити за перехожими. В міру того, як вони наближалися, він, однак, спокійнішав. Та й чого взагалі було боятися, адже жодної провини за собою він не почував, а Гуж то навіть доводився йому якоюсь ріднею по дідові — колись, ще до колгоспів, на ярмарку в містечку випивали в гурті. Але відтоді, як почалася колективізація, Петрик з ним не бачився. Та й бачитись не хотів.
Поліцаї тим часом минули ворота, неквапливо наблизились до криниці; зіркі й чіпкі очі Гужа на тлустому вгодованому обличчі метнулися по подвір'ю й зупинились на дверях — отже ж, треба було озиватись. Але дуже вже не хотілося. Петрик.вийшов до сіней і непевно завмер коло відер з водою на лавці. Тільки коли чужа рука забрязкала знадвору клямкою, він одчинив двері.
— А-а, ось де він ховається, — напівжартома пробасив Гуж і, пригнувши голову в картузі, переступив поріг. — А я оце дивлюсь, нема коло хати. День добрий!
— День добрий, — упалим голосом відказав Петрик. — Та цей... Чекаю.
— Чого чекаєш? Гостей? Ну, то зустрічай ось!
— Еге, заходьте ж, — силувано підхопився Петрик і ширше розчинив двері до хати. Шурхочучи шкіряною чумаркою, Гуж із гвинтівкою в руках ступив до хати, за ним, тонко підперезаний ременем по сірій шинелі, сундучився цибатий Колондьонок. Петрик причинив двері, відсунув трохи ослін коло столу. Але гості не сіли. Колондьонок відразу випростався біля порогу, наче на варті, Гуж неквапом пройшов до столу й назад, зазирнув по черзі у вікна.
— Як на курорті! — прогув він. — І ліс близько, й річка. І містечко під боком, еге?
— Авжеж, близько, — погодився Петрик, понуро вгадуючи про себе, який дідько пригнав їх сюди отак рано. Чого їм треба? Сідати він більше не запрошував, думав, може, щось скажуть та й підуть собі далі.
Та, мабуть, йти вони не збиралися.
Гуж, пообдивлявшись кутки та поцвяховані стіни, довгим поглядом повів по образах на покуті, ніби полічив їх, розстебнув на грудях тіснувату руду шкірянку.
— Тепло в тебе, знаєш.
— Та цей...