Примарно, як усе довкола схоже
На згаслий день!
Л ю ц и ф е р
Тут царство смерті. Хочеш
Побачить смерть?
К а ї н
Відповісти не можу,
Не знаючи, що означає смерть.
Якщо ж повірить батькові… То страшно
Подумати! Будь проклятий, хто дав
Мені життя, що лиш веде до смерті!
Л ю ц и ф е р
Своїх батьків клянеш ти?
К а ї н
А хіба
Вони не прокляли мене, вкусивши
Від дерева пізнання?
Л ю ц и ф е р
Маєш сенс:
Прокляття поміж вами обопільне.
Але твій син, твій брат?
К а ї н
Вони повинні
Зі мною поділяти це прокляття,
Бо те, що від батьків дістав у спадок,
Те ж саме я заповідаю їм.
О, нескінченний і похмурий світе
Чітких чи невиразних, та завжди
Печальних і величних, — що ти є?
Життя чи смерть?
Л ю ц и ф е р
І те, і інше разом.
К а ї н
А що є смерть?
Л ю ц и ф е р
Хіба вам не відкрито
Творцем, що смерть – то ще одне життя?
К а ї н
Лиш про одне від нього ми дізнались –
Що помремо.
Л ю ц и ф е р
Можливо, прийде день,
Коли він вам відкриє таємницю.
К а ї н
Щасливий день!
Л ю ц и ф е р
О, так! Бо таємниця
Відкриється для вас в нестерпних муках,
У вічних, нескінченних муках пекла,
Тому що і народжуєтесь ви
Лише для них, для цих безмірних мук.
К а ї н
Які величні тіні, що витають
Навколо мене! Зовсім не подібні
Ані на духів, котрих бачив я
На варті заповідного Едему,
Ані на смертних – на батьків чи брата,
На мене, на сестру чи на дітей.
Не схожі на людей, як і на духів,
Небаченою зовнішністю, дещо
Безсмертним поступаючись красою,
Вони за нас величніші й сильніші,
Їх вигляд незбагненно-гордовитий.
Не мають крил, як ангели, не мають
Людських облич ані тваринних тіл,
Нема нічого схожого на те,
Що бачив я раніше; сполучилась
У них краса найкращих, найсильніших
Земних істот, та так не схожі з нами,
Що я не знаю – чи були вони
Колись раніш істотами живими?
Л ю ц и ф е р
К а ї н
Були? А де?
Л ю ц и ф е р
Де ти
Живеш тепер. І володіли світом,
Який ви називаєте землею.
К а ї н
Та в цьому світі перший – батько мій.
Л ю ц и ф е р
Він перший з-поміж вас, а серед них
Не вартий він, щоб стати хоч останнім.
К а ї н
А хто вони?
Л ю ц и ф е р
Вони є тим, чим будуть
Всі смертні.
К а ї н
А були які?
Л ю ц и ф е р
Живі,
Розважливі, розумні – і у всьому
Настільки досконаліші за батька,
Наскільки перевершуєш нащадків
Ти, син, Адамів первісток.
К а ї н
На жаль!
І всі вони загинули, всі зникли?
Л ю ц и ф е р
Так, зникли. Тільки з власної землі,
Як неодмінно зникнеш ти з своєї.
К а ї н
Та ж ти казав – раніше їх землею
Була моя?
Л ю ц и ф е р
Була.
К а ї н
Але змінилась?
Моя земля була б для них занадто
Нікчемною.
Л ю ц и ф е р
За них вона була
Прекрасніша.
К а ї н
Чому ж так занепала?
Л ю ц и ф е р
Спитай Його.
К а ї н
Та як Він це зробив?
Л ю ц и ф е р
Безжалісним і повним руйнуванням,
Що світ перетворило на хаос,
З якого народився світ новий.
Буває це за часом досить рідко;
Для вічності ж, пізнай, подібні речі
Цілком звичайні. Отже, споглядай
Минувшину.
К а ї н
Минувшина жахлива!
Л ю ц и ф е р
Та істинна. Дивись на ці привиддя:
Вони колись і дихали, й жили,
Як ти тепер.
К а ї н
Невже колись я буду
До них подібним?
Л ю ц и ф е р
Відповідь на це
Нехай дає творець. Я показав
Чим стали попередники людини;
А чим були, відчути можеш сам
У міру дріб'язкових почуттів,
Свого земного розуму і сили.
Тепер між вами спільне – це Життя,
А згодом буде – Смерть. Ознаки інші
Годяться і рептиліям, що в мулі
Жили на ледь сформованій планеті,
Відверто раді власній сліпоті –
Рай Неуцтва, позбавлений пізнання.
Дивись на попередників, а хочеш –
Вертайсь на землю до своєї праці:
Тебе я неушкодженим доправлю.
К а ї н
Я залишусь.
Л ю ц и ф е р
Надовго?
К а ї н
Назавжди.
Сюди я знов раніше чи пізніше
Повинен повернутися; то краще
Лишитись тут. Я стомлений усім,
Що показав мені ти. Тож дозволь
Жить між примар.
Л ю ц и ф е р
Повір, це неможливо:
Світ привидів – то дійсність, ти ж його
Зі мною споглядаєш як видіння.
Щоб втрапити до нього, ти повинен
Ввійти сюди вже крізь ворота смерті,
Як входять всі.
К а ї н
А крізь які ворота
Ввійшли ми?
Л ю ц и ф е р
Крізь мої. Та ти на землю
Повинен повернутись. В царстві мертвих
Ти дихаєш лиш мною. І не мрій
У ньому залишитись передчасно.
К а ї н
А ось вони, — скажи, вони не можуть
На землю повернутись?
Л ю ц и ф е р
Їх земля
Вже втрачена навіки, бо стихії
Змінили невпізнанно їй обличчя.
Не знайдеться і атома, напевне,
На всій землі, знайомого для них.
А в їх часи який був невимовно
Прекрасний світ!
К а ї н
Він і тепер прекрасний.
Я не з землею, хоч на ній працюю,
Постійно ворогую, а лиш з тим,
Що працею повинен добувати
Її плоди; що, прагнучи пізнання,
Нічого не пізнав я на землі;
Що там постійно викликають трепет
Життя і смерть.
Л ю ц и ф е р
Чим став твій світ, ти бачиш,
Та чим він був – не можеш осягнуть.
К а ї н
А хто, скажи, ці велетні, що схожі
На мешканців лісів земних, та тільки
У десять раз величніші й страшніші
За них, багато вищі райських стін, —
Ці привиди, чиї палають очі,
Немов мечі в десницях херувимів,
Що стережуть Едемський сад? У них
Стирчать, немов обчухрані дерева,
Гіганські ікла.
Л ю ц и ф е р
Це, вважай, те саме,
Що мамонти земні. Такі істоти
Мільйонами лежать в землі.
К а ї н
І більше
Таких нема?
Л ю ц и ф е р
Немає вже; якби
Вам, людові слабкому, довелося
Тепер вступити з ними в боротьбу,
То марним би зробилося прокляття,
Тяжіюче над вами: так би швидко
Загинули ви всі.
К а ї н
Але навіщо
Потрібна боротьба?
Л ю ц и ф е р
Хіба забув
Слова того, хто вигнав вас із раю?
"Постійна боротьба з усім живим,
Хвороби, смерть, скорбота й вічна мука" —
Ціна плодів із дерева пізнання.
К а ї н
А звірі? Чим же звірі завинили?
Л ю ц и ф е р
Ваш бог сказав, що їх створив для смертних,
А смертних – для творця. Чи, може, ви
Хотіли би, щоб доля їх була
За вашу щасливіша? Гріх Адама
Занапастив усіх.
К а ї н
Нещасні! Їм
Судилося, як і синам Адама,
За гріх чужий страждати, за плоди,
Що не дали знання, дали лиш смерть.
Брехливий плід! Нічого ми не знаєм.
Він мав – нехай жахливою ціною –
Відкрити нам нечувані знання,
А що насправді знаємо ми нині?
Л ю ц и ф е р
Можливо, смерть дарує вам пізнання,
Бо тільки смерть для смертних безперечна
І вас до безперечного приводить.
Не згоден я з тобою: не брехливим,
А смертоносним виявився плід.
К а ї н
Світи незрозумілі і похмурі!
Л ю ц и ф е р
Ти почекай: твій час ще не прийшов.
Матерія не може досконало
Духовне осягнути. Все ж і ти
Побачив щось нове.
К а ї н
Але й раніше
Я знав про смерть.
Л ю ц и ф е р
А що за нею буде?
К а ї н
Не знаю й зараз.
Л ю ц и ф е р
Ти пізнав, що є
Багато форм і станів, крім твого.
А вранці ти не знав цього.
К а ї н
Та все
Мені незрозуміле.
Л ю ц и ф е р
Буде день,
Коли усе для тебе проясниться.
К а ї н
А цей безмірний, нескінченний простір
Мінливої, сліпучої блакиті,
Який я порівняв би із водою,
З рікою, що, виходячи з Едему,
Повз житла наші тихо протікає,
Коли б не ця безмірність, нескінченність,
Не цей небесний колір, — що то є?
Л ю ц и ф е р
І на землі блакиті цій безмірній
Слабку подобу можна відшукати:
То привид океану. Пройде час,
І береги земного океану
Заселяться нащадками твоїми.
К а ї н
Це ніби інший світ; текуче сонце,
А не вода. Але й у цьому блиску
Я розрізнив пірнаючих чудовиськ:
Це що таке?
Л ю ц и ф е р
Мара левіафанів.
К а ї н
А цей гривастий, надто-довгий змій,
Що страхітливу голову з безодні
Підніс багато вище, ніж найвищий
Едемський кедр, — цей змій, що зміг би, певне,
Обвитися навкруг небесних тіл, —
Чи схожий він на змія, що в Едемі,
Обвивши стовбур, ніжився колись?
Л ю ц и ф е р
Яким був звабник – Єві краще знати.
К а ї н
Занадто цей страшний. Її спокусник
Мав кращим буть.
Л ю ц и ф е р
А ти його не бачив?
К а ї н
Багато бачив гадів, та того,
Що Єву спокусив, не довелося.
Л ю ц и ф е р
І батько твій його не бачив?
К а ї н
Ні;
Таж батько був спокушений не змієм:
Змій спокусив лиш Єву.
Л ю ц и ф е р
О, невинність!
Коли тебе або синів твоїх
Збентежить жінка чимось невідомим
Або незвичним, знай, що то спокусник
Стоїть перед тобою.
К а ї н
Запізніли
Твої поради: зміям більше нічим
Жінок цікавих зваблювать.
Л ю ц и ф е р
Та є
Таких речей багато в цьому світі,
Якими може жінка чоловіка
І чоловік дружину спокушать.
Про це вам треба добре пам'ятати.
Я вам, добра бажаючи, поради
Свої даю, даю собі на шкоду…
Хоча ніхто їх слухати не буде
І не почне дотримуватись їх.
К а ї н
Мені незрозуміло…
Л ю ц и ф е р
І на краще!
Твій світ і ти такі ще молоді!
Чому ж себе злочинним, чи нещасним
Вважаєш ти?
К а ї н
Злочинним не вважаю,
Але скорботи я зазнав достатньо.
Л ю ц и ф е р
О, первістку від першого із смертних!
В гріху й скорботі жити ти повинен;
Але які смішні твої нещастя
У порівнянні з тим, що ти зазнаєш!
А те, що ти зазнаєш, буде раєм
У порівнянні з тим, що доведеться
Зазнать синам… Та нам пора на землю.
К а ї н
Невже мене приводив ти сюди
Для того лиш, щоб все це показати?
Л ю ц и ф е р
Хіба ти не бажав пізнання?
К а ї н
Так,
Його бажав я, щоб воно служило
Дорогою до щастя.
Л ю ц и ф е р
О, якщо
Вважаєш ти, що щастя у пізнанні,
То ти уже щасливий.
К а ї н
Не дарма
Заборонив творець плоди зривати
Із дерева пізнання!
Л ю ц и ф е р
Краще б він
Плоди ті згубні зовсім не ростив.
Однак і необізнаність у злі
Від зла не захистить. Зло всюдисуще.
К а ї н
Не вірю в це, бо я душею прагну
Лише добра!
Л ю ц и ф е р
Та хто ж його не прагне?
І хто жадає зла? Ніхто й ніщо.
К а ї н
В світи далекі, дивні, незліченні,
Які ми нині бачили з тобою
Перш ніж ввійти сюди, у царство смерті,
Не вступить зло: такі вони прекрасні!
Л ю ц и ф е р
Ти бачив їх лиш здалеку.
К а ї н
Та віддаль
Могла лише применьшить їх красу:
Краса їх зблизька, певне, невимовна.
Л ю ц и ф е р
Ти спробуй найпрекрасніше у світі
Розглянути впритул.
К а ї н
Я це робив:
Воно ще краще зблизька.
Л ю ц и ф е р
Це омана.
Що від краси далекої лишалось,
Коли до неї наближався ти?
Скажи, про кого зараз ти подумав?
К а ї н
Я думав про сестру мою. Всі зорі,
Уся краса нічного небозводу,
Весь пишний блиск рожевого світанку,
Уся чарівність присмерку, коли,
Слідкуючи за сонцем, що заходить,
Розчулено я проливаю сльози
І ніби й сам із сонцем потопаю
У пір'ї довгих надвечірніх хмар,
Пітьма лісів, і зелень їх, і співи
Пташок різноманітних, що звучать,
Зливаючись із співом херувимів,
За стінами вечірнього Едему,
Усе – ніщо перед красою Ади:
Відвожу очі від землі і неба,
Щоб тільки знову бачити її.
Л ю ц и ф е р
Краса ця тлінна.