Е. каже, що нам гріх жалітись, адже сам К. ділить її з нами, віддавши свою кімнату Л. Так, наче від цього діра не стала тіснішою і ще гіршою. Мало не забув — тут є ще істота на кшталт миші, яка поводиться страхітливо нахабно. Інші можуть терпіти це, якщо хочуть, але я хутенько скручу йому хвоста, якщо він мене зачепить, їжа також жахлива".
Проблеми між Юстасом та Рипічипом почалися навіть раніше, ніж можна було сподіватися. Наступного дня перед обідом, коли решта в очікуванні страв сиділи навколо столу, (плавання в морі наганяє неабиякий апетит), увірвався Юстас, стискаючи власну руку, і вигукнув:
— Ще трохи, і ця мала скотина убила б мене. Я наполягаю, щоб його взяли під контроль. Я можу розпочати проти тебе справу, Каспіяне, тобі накажуть його знищити.
Тієї ж миті з'явився Рипічип. Його меч був оголений, а бакенбарди виглядали просто люто, та мишак був увічливий, як ніколи.
— Прошу у всіх пробачення, — мовив він, — особливо у Її Величності. Якби я знав, що він шукатиме прихистку тут, я б дочекався більш сприятливого моменту для покарання.
Що в біса трапилось? — запитав Едмунд.
А трапилось ось що. Рипічип, якому постійно здавалося, що корабель пливе надто повільно, полюбляв сидіти на фальшборту поруч з драконовою головою, вдивляючись у обрій на сході і м'яко наспівуючи своїм щебітливим голоском пісню дріади. Він ніколи ні за що не хапався, хоча корабель і хилило на всі боки, і тримав рівновагу з гідною подиву невимушеністю. Можливо, його довгий хвіст, що звисав аж на палубу, полегшував цю справу. Усі на борту знали про цю його звичку, морякам вона подобалась, адже моряк, який пильнував обрій, завжди мав поруч співрозмовника. Чому Юстас, ковзаючи, хитаючись та спотикаючись (оскільки ще не призвичаївся до ходіння на кораблі), побрів до кубрика, я так і не довідався. Можливо, сподівався побачити землю, а може, збирався потирлуватися біля камбуза і щось поцупити. В кожному разі, щойно він побачив довгий хвіст, що звисав додолу — мабуть, це таки було спокусливе видовище, — то подумав, як чудово було б вхопитись за нього, крутнути Рипічипа сторчголів раз чи двічі, а тоді, регочучи, дременути. Спершу план чудово спрацював. Мишак був не важчий за чималенького кота. У мить Юстас стягнув малого з перекладини, і той, здалося, виглядав повним дурником з розчепіреними лапками і відкритим ротом. Та, на жаль, Рипічип, котрому не раз доводилося боротися за своє життя, ніколи навіть на мить не спантеличувався. І не губив своїх навичок. Не так вже й просто вихопити меча, коли тебе крутять у повітрі, тримаючи за хвіст, але йому це вдалося. І Юстас вмить відчув два болючих заштрики в руку, від чого одразу випустив хвоста. А далі мишак підхопився, немов м'ячик, що стрибає палубою, і опинився віч-на-віч з хлопцем, а жахливо довга, блискуча, гостра штукенція, схожа на спицю, миготіла туди-сюди за кілька міліметрів від його черева. (Для мишей у Нарнії це не вважається ударом нижче пояса, бо від них неможливо сподіватись дістати удар вище).
— Припини, — зашипів Юстас, — забирайся геть. Забери цю штуку. Це небезпечно. Припини, кажу тобі. Я поскаржуся Каспіянові. Тобі одягнуть намордник і зв'яжуть.
— Чому б тобі не витягнути власного меча, боягузе! — запищав мишак. — Витягай і захищайся, бо інакше я нароблю тобі синців пласким боком леза.
— У мене його немає, — сказав Юстас. — Я пацифіст. Я не вірю у бійки.
— Наскільки я розумію, — сказав Рипічип, відвівши назад меча і промовляючи дуже суворо, — ви не збираєтесь дати мені сатисфакцію?
— Не знаю, про що ти, — сказав Юстас, гладячи свою руку. — Якщо ти не вмієш сприймати жарти, я тобою не перейматимусь.
— Тоді ось тобі, — мовив Рипічип, — і ще, аби навчився манер і поваги до лицаря, і до миші, і до мишачого хвоста, — щослова мишак хлистав Юстаса боком своєї рапіри — тонкої, майстерно виготовленої гномами, і такої влучної та гнучкої, наче березовий прутик. Звісно, Юстас ходив до школи, де тілесних покарань не застосовували, тож це були для нього нові відчуття. Ось чому, попри невміння пересуватись кораблем, він менш ніж за хвилину дістався кубрика, пробіг палубу і вдерся до каюти, все ще переслідуваний Рипічипом. Авжеж, Юстасові здавалося, що рапіра така ж гаряча, як і переслідувач. Просто-таки розпечена.
Залагодити ситуацію виявилося не так вже й складно, щойно Юстас усвідомив, що всі навколо сприйняли ідею дуелі всерйоз, і почув як Каспіян пропонує йому позичити свого меча, а Дриніян та Едмунд обговорюють, як врівноважити сили, адже він набагато більший від Рипічипа. Хлопець, наче шовковий, вибачився, і пішов за Люсі промити та перев'язати руку, а тоді повернувся на свою лежанку. На боці бідолаха мусив лежати вкрай обачно.
Розділ третій
САМОТНІ ОСТРОВИ
— Земля на обрії! — заволав на носі корабля дозорець.
Люсі, що розмовляла на кормі з Рінсом, побігла вперед, затупотівши сходами. До неї приєднався Едмунд — діти кинулися до кубрика, де вже зібралися Каспіян, Дриніян та Рипічип. Стояв прохолодний ранок, небо було блідим, а море — густо-синім у білих баранцях піни — там, праворуч за курсом, бовванів найближчий із Самотніх Островів, Фелімат, схожий на велетенський зелений пагорб посеред моря, а трохи ззаду проглядали сірі схили його сестри Дурн.
— Наш старий Фелімат! Старенька Дурн! — вигукнула Люсі, сплеснувши долонями. — О, Едмунде, скільки часу минуло відтоді, як ми бачили їх востаннє!
— Ніколи не розумів, чому вони належать Нарнії, — сказав Каспіян. — Пітер, великий король, їх завоював?
— О ні, — відповів Едмунд. — Вони були нарнійськими ще задовго до нас — за часів Білої Відьми.
(До речі, я так і не дізнався, як ці віддалені острови було приєднано до володінь Нарнії. Якщо довідаюсь і якщо історія виявиться цікавою, я розповім її в окремій книзі).
— Чи слід нам причалювати, пане? — запитав Дриніян.
— Не вважаю, що варто висаджуватись на Феліматі, — мовив Едмунд. — У наші дні він був майже незаселений, і зараз виглядає таким же. Люди здебільшого жили на Дурні і частково на Аврі — це третій острів, його ще не видно. На Феліматі просто тримали овець.
— Тоді, гадаю, ми мусимо обійти цей мис, — сказав Дриніян, — і причалити до Дурна. Доведеться веслувати.
— Яка шкода, що ми не висаджуємося на Феліматі, — зітхнула Люсі. — Хотіла б я знову прогулятися ним. Там так самотньо, самотньо по-хорошому, лише трава навколо, конюшина і м'яке морське повітря.
— Я теж залюбки випростав би ноги, — погодився Каспіян. — Ось що я вигадав. Чому б нам не дістатись до суходолу човном, відіслати його назад, самим перейти Фелімат, а "Досвітній мандрівник" підбере нас з протилежного боку острова?
Якби Каспіян був тоді таким же досвідченим, яким став пізніше у цій подорожі, він не робив би такої пропозиції. Але тієї миті вона видавалася просто чудовою.
— О, так і зробимо! — вигукнула Люсі.
— Ти з нами? — запитав Каспіян у Юстаса, котрий вийшов на палубу з забинтованою рукою.
— Що завгодно, лиш би подалі від цього клятого човна, — сказав Юстас.
— Клятого? — перепитав Дриніян. — Про що це ти?
— У цивілізованих країнах, як моя, — пояснив Юстас, — кораблі великі настільки, що, перебуваючи на борту, ти навіть не здогадуєшся, що пливеш морем.
— З таким самим успіхом можна просто залишитися на суходолі, — сказав Каспіян. — Попроси їх спустити човна, Дриніяне.
Король, мишак, обоє Певенсів та Юстас сіли у човен і рушили до феліматського узбережжя. Коли товариство зійшло на берег, всі обернулися і подивились, як човен відпливає назад. Дивовижно, наскільки крихітним видавався "Досвітній мандрівник".
Люсі, звісно, була босою — черевики злетіли з неї ще у воді, однак ступати м'якою травичкою не таке вже й тяжке випробування.
Так приємно було знову опинитись на суходолі, вдихати запахи землі та рослин, незважаючи на те що поверхня спершу гойдалася, наче корабель, як це завжди буває після морської прогулянки. Тут виявилось набагато тепліше, ніж на борту, і Люсі відчувала блаженство, крокуючи по піску. Десь близько щебетав жайвір.
Вони попрямували вглиб острова, нагору, досить крутим, хоча й невисоким пагорбом. На вершині друзі озирнулись і побачили "Досвітнього мандрівника", котрий блищав, наче величезна комаха, і поволі йшов на веслах у західному напрямку. Товариство обігнуло гребінь, і корабель зник з їхнього поля зору.
Тепер перед ними лежав Дурн, відокремлений від Фелімата каналом у милю завширшки, далі, трохи лівіше, виднівся острів Авра. На Дурні легко можна було побачити біле містечко Нерровгейвен.
— Агов! А це що? — несподівано вигукнув Едмунд.
Посеред зеленої долини, до якої вони наближались, під деревом сиділо шестеро чи семеро озброєних чоловіків, брутальних на вигляд.
— Не кажіть їм, хто ми такі, — сказав Каспіян.
— Благаю, Ваша Величносте, чому? — вигукнув Рипічип, котрий погодився їхати верхи на плечі Люсі.
— Я щойно зрозумів, — відповів Каспіян, — що тут дуже давно нічого не чули про Нарнію. Можливо, вони більше не вважають себе нашими підданими. У такому випадку не зовсім безпечно називати себе королем.
— Ми маємо мечі, пане, — мовив Рипічип.
— Авжеж, Ріпе, маємо, — сказав Каспіян. — Проте, якщо йдеться про необхідність знову завойовувати острови, я волів би повернутися з більшим військом.
Вони вже досить близько підійшли до незнайомців, і один з них — чорнявий парубок — закричав:
— Доброго вам ранку!
— Доброго ранку й вам, — привітався Каспіян. — Чи Самотні Острови все ще мають губернатора?
— Звісно, мають, — відповів чоловік, — губернатора Ґумпоса. Його ясновельможність у Нерровгейвені. Та ви зупиніться і випийте з нами.
Каспіян подякував, хоча ні він, ані решта не були в захваті від вигляду нових знайомих, і товариство розсілося на траві. Та щойно вони піднесли келихи до вуст, як чорнявий чоловік кивнув своїм компаньйонам і, не встигнувши й оком змигнути, п'ятеро мандрівників відчули, що їх схопили міцні руки. Якусь мить боротьба ще тривала, проте перевага незнайомців була явною, і ось незабаром наших друзів обеззброїли і скрутили їм руки за спинами. І лише Рипічип, люто кусаючись, намагався вирватися з кулака, що його стискав.
— Обережно з тією твариною, Таксе, — сказав вожак. — Не пошкодь його. Він потягне на найвищу ціну, не сумніваюсь.
— Мерзотники! Боягузи! — верещав Рипічип. — Поверніть мого меча і звільніть лапи, якщо насмілитесь!
— Ух ти! — присвиснув торговець рабами (адже це був саме він). — Воно розмовляє! І краще за мене.