— А якщо вас не задовольнять як слід сьогодні ввечері, тоді вже вибачайте, пане живописець.
Сказавши це, він надів свою трикутну шляпу і вийшов у сіни, а за ним хазяїн, понуривши голову і, як здавалося, в якомусь замисленні.
— Слава Богу, чорт їх забрав! — сказав Чартков, коли почув, як зачинилися в передпокої двері. Він визирнув у передпокій, послав по щось Микиту, щоб залишитися зовсім самому, замкнув за ним двері і, вернувшись до себе в кімнату, заходився з сильним сердечним трепетанням розгортати суверток. В ньому були червінці, всі до одного нові, гарячі, як вогонь. Мало не збожеволівши, сидів він над золотою купою, все ще питаючи себе, чи не вві сні все це. В сувертку було їх рівно тисяча; зовні він був саме такий, які бачилися йому вві сні. Кілька хвилин він перебирав їх, переглядав, і все ще не міг отямитись. В уяві його вмить воскресли всі історії про скарби, про шкатулки з потайними ящиками, залишені предками для своїх розорених внуків, з твердою певністю, що в майбутньому, промотавши багатство, вони бідуватимуть. Він думав так: "Чи не надумав і тут якийсь дідусь залишити своєму внукові подарунок, заховавши його в раму фамільного портрета?" Повний романтичного марення, він почав навіть думати, чи нема тут якогось таємного зв'язку з його долею, чи не зв'язане існування портрета з його власним існуванням, і саме придбання його чи не є вже якимсь приреченням. Він почав із зацікавленням розглядати рамку портрета. З одного боку її був видовбаний жолобок, засунутий дощечкою так хитро й непомітно, що коли б капітальна рука квартального наглядача не вчинила пролому, червінці залишилися б до кінця віку непорушно. Розглядаючи портрет, він здивувався знову з високої роботи, незвичайної виписаності очей; вони вже не здавалися йому страшними; але все ще в душі залишалося кожного разу мимовільне неприємне почуття. "Ні, — сказав сам собі, — хоч би чий був ти дідусь, а я тебе поставлю за скло і зроблю тобі за це золоті рамки". Тут він поклав руку на золоту купу, що лежала перед ним, і серце забилося сильно від такого дотику. "Що з ними робити? — думав він, втупившись у них очима. — Тепер я забезпечений щонайменше на три роки, можу замкнутися в кімнаті, працювати. На фарби тепер у мене є; на обід, на чай, на життя, на квартиру є; перешкоджати і набридати мені тепер ніхто не буде: куплю собі чудовий манекен, замовлю гіпсовий торсик, сформую ніжки, поставлю Венеру, накуплю гравюр з найкращих картин. І коли попрацюю три роки для себе, не поспішаючи, не на продаж, я позабиваю їх усіх, і можу стати славетним художником".
Так говорив він у згоді з добрим розумом, що підказував йому це; але зсередини озивався інший голос, чутніший і дзвінкіший. І як глянув він ще раз на золото, не те заговорили в ньому двадцять два роки та гаряча юність. Тепер у його владі було все те, на що досі дивився заздрими очима, чим милувався здалека, ковтаючи слину. Ох, як у ньому забилося серце, коли він тільки подумав про те! Одягнутися в модний фрак, розговітися після довгого посту, найняти собі хорошу квартиру, піти зразу ж у театр, в кондитерську, в… та інше, і він, схопивши гроші, був уже на вулиці.
Найперше зайшов до кравця, одягся з ніг до голови, і, як дитина, почав оглядати себе безперестану; накупив духів, помад, найняв, не торгуючись, першу, яка трапилась, розкішну квартиру на Невському проспекті, з дзеркалами і суцільними вікнами; купив у магазині ненароком дорогий лорнет, ненароком накупив так само силу-силенну всяких галстуків, більш ніж було потрібно, завив у парикмахера собі кучері, проїхався два рази по місту в кареті без ніякої причини, об'ївся над міру цукерок у кондитерській і зайшов до ресторану француза, про якого досі мав такі ж невиразні відомості, як про китайське царство. Там він обідав, взявшись у боки, досить гордо поглядаючи на інших і поправляючи безперестану проти дзеркала завиті кучері. Там він випив пляшку шампанського, яке теж досі було йому знайоме більше з чуток. Вино трохи зашуміло в голові, і він вийшов на вулицю жвавий, моторний, за руським виразом: чортові не брат. Пройшовся по тротуару гоголем, наводячи на всіх лорнет. На мосту побачив він свого колишнього професора і шмигнув хвацько повз нього, немов не помітивши його зовсім, так що остовпілий професор довго ще стояв нерухомо на мосту, виявивши знак запитання на обличчі своєму. Всі речі і все, що було: станок, полотно, картини, були того ж вечора перевезені на розкішну квартиру. Він порозставляв, що було краще, на видні місця, що гірше — позакидав у куток, і походжав по розкішних кімнатах, безперестану поглядаючи в дзеркала. В душі його відродилося бажання непоборне вхопити славу зразу ж за хвоста і показати себе світові. Уже вчувалися йому вигуки: "Чартков, Чартков! чи бачили ви картину Чарткова! Який меткий пензель у Чарткова! який сильний хист у Чарткова". Він ходив захоплений у себе по кімнаті — залітав не знати куди. Другого ж дня, взявши десять червінців, подався він до одного видавця ходячої газети, просячи великодушної допомоги; був прийнятий привітно журналістом, що назвав його відразу ж "високошановним", потиснув йому обидві руки, розпитав докладно про ім'я, по батькові, про адресу, і на другий же день з'явилась у газеті, слідом за оголошенням про нововинайдені лойові свічки, стаття з таким заголовком: "Про надзвичайний хист Чарткова": "Поспішаємо втішити освічених жителів столиці прекрасним, можна сказати, в усіх відношеннях придбанням. Всі згодні з тим, що в нас багато є прегарних фізіогномій і прегарних облич, але не було досі засобу передати їх на чудотворному полотні, для передачі нащадкам; тепер недолік цей ліквідовано: знайшовся художник, що поєднує в собі, що потрібно. Тепер красуня може бути певна, що вона буде передана з усією грацією її краси, легкої, як повітря, чарівної, чудесної, подібної до метеликів, що пурхають по весняних квітах. Поважний батько сімейства побачить себе оточеного своєю сім'єю. Купець, воїн, громадянин, державний муж — кожний з новим завзяттям продовжуватиме своє поприще. Поспішайте, поспішайте, заходьте з гуляння, по дорозі від приятеля, від кузини, з найкращого магазину, поспішайте звідусюди. Прекрасна майстерня художника (Невський проспект, такий-то номер), заставлена вся портретами його пензля, гідного Вандіків і Тиціанів. Не знаєш, з чого дивуватися — чи з вірності та схожості з оригіналами, чи з надзвичайної яскравості та свіжості пензля. Хвала вам, художнику: ви вийняли щасливий білет з лотереї. Віват, Андрію Петровичу (журналіст, як видно, любив фамільярність)! Прославляйте себе і нас. Ми вміємо цінити вас. Загальний наплив, а разом з тим і гроші, хоч дехто з нашого ж брата, журналістів, і повстають проти них, будуть вам нагородою".
З таємною втіхою прочитав художник це оголошення; лице його проясніло. Про нього заговорили друком — це була для нього новина; кілька разів перечитував він рядки. Порівняння з Вандіком і Тиціаном було дуже приємне для нього. Фраза: "Віват, Андрію Петровичу!" теж дуже сподобалася; друковано називають його на ймення і по батькові — честь, досі йому зовсім не відома. Він почав ходити швидко по кімнаті, куйовдити собі волосся, то сідав у крісло, то схоплювався з нього і сідав на диван, уявляючи щохвилини, як він прийматиме одвідувачів та одвідувачок; підходив до полотна і робив над ним хвацький вимах пензля, пробуючи надати граціозного руху руці. На другий день почувся дзвінок біля дверей його; він побіг одчиняти, увійшла дама, супроводжувана лакеєм у ліврейній шинелі, хутром підбитій, і разом з дамою увійшла молоденька вісімнадцятилітня дівчина, дочка її.
— Ви мсьє Чартков? — сказала дама.
Художник уклонився.
— Про вас стільки пишуть; ваші портрети, кажуть, верх досконалості. — Сказавши це, дама приставила до ока лорнет і подалась хутко оглядати стіни, на яких нічого не було. — А де ж ваші портрети?
— Винесли, — сказав художник, трохи зніяковівши, — я тільки що переїхав на цю квартиру, так вони ще в дорозі… не доїхали.
— Ви були в Італії? — сказала дама, наводячи на нього лорнет, не знайшовши нічого іншого, на що б можна було навести його.
— Ні, я не був, але хотів бути… Проте, тепер поки що я відклав… От крісло; ви втомилися…
— Дякую, я сиділа довго в кареті. А, он, нарешті, бачу вашу роботу! — сказала дама, підбігши до протилежної стіни і наводячи лорнет на поставлені долі його етюди, програми, перспективи і портрети. — C'est charmant! Lise, Lise, venez ici![?] Кімната в стилі Теньєра, бачиш: безладдя, безладдя, стіл, на ньому бюст, рука, палітра; он пил, бачиш, як пил намальований! c'est charmant! А он на другому полотні жінка, обличчя умиває — quelle jolie figure![?] Ах, мужичок! Ілзе, Ілзе, мужичок у руській сорочці! поглянь: мужичок! Так ви займаєтесь не самими тільки портретами?
— О! це дурниця… Так, розважався… етюди…
— Скажіть, якої ви думки про нинішніх портретистів? Правда, тепер нема таких, як був Тиціан? Нема тієї сили в колориті, нема тієї… який жаль, що я не можу вам висловити по-російськи (дама була любителька живопису і вибігала з лорнетом усі галереї в Італії). А втім, мсьє Ноль… ах, як він пише! Який незвичайний пензель! Я вважаю, що в нього навіть більше виразу в обличчях, ніж у Тиціана. Ви не знаєте мсьє Ноля?
— Хто цей Ноль? — спитав художник.
— Мсьє Ноль. Ах, який талант! він написав з неї портрет, коли їй було тільки дванадцять років. Треба, щоб ви неодмінно у нас були. Ілзе, ти йому покажи свій альбом. Ви знаєте, що ми приїхали з тим, щоб цієї ж хвилини почали з неї портрет.
— А як же, я готовий цю ж хвилину.
І в одну мить присунув він станок з наготовленим полотном, узяв у руки палітру, втупив очі в бліде личко дочки. Коли б він був знавцем людської природи, він прочитав би на ньому в одну хвилину початок дитячої пристрасті до балів, початок нудьги і скарг на повільність часу до обіду і по обіді, бажання побігати в новому платті на гуляннях, тяжкі сліди байдужого припадання до різних мистецтв, з материного наказу, для піднесення душі й почуття. Але художник бачив у цьому ніжному личку саму тільки принадну для пензля, майже фарфорову прозорість тіла, чарівну легку томність, тонку світлу шийку і аристократичну легкість стану.