Макола і Карльє
2*
19
спробували одного разу вступити з ними в зносини, та їх зустріли хмарою стріл і примусили тікати. А пароплав запізнювався. Спочатку говорили вони про це безжурно, потім стурбовано, нарешті — хмуро. Справа набирала загрозливого характеру. Запаси зменшувались. Карльє не раз закидав гачки з берега, але вода в річці спала, і риба трималася посеред течії. Полювати далеко від станції вони не наважувалися; та й все одно в лісовій гущавині дичини не було. Одного разу Карльє застрелив гіпопотама. Але човна не було, щоб його забрати, і звір утонув. Коли ж він виринув, його однесло водою вбік, і люди Гобіли забрали труп. З цього приводу вони влаштували бенкет.
Карльє лютував, мов божевільний, він кричав, що треба знищити всіх негрів, щоб зробити цю країну придатною для життя.
Кайєр мовчки тинявся сюди й туди й цілими годинами тупо розглядав портрет своєї Мелі. На нього дивилась дівчина з довгим білявим волоссям і трохи кислим лицем. Ноги у Кайєра дуже попухли, він ледве міг.ходити. Карльє, знесилений пропасницею, теж більше не міг хорохори-тись, хоча й ходив фертом, як то й годиться людині, що не забула свого блискучого полку. Він зробився брутальним, уїдливим і придбав звичку говорити неприємності. Це звав він "бути щирим". Вони давно вже підрахували свої торговельні відсотки, не виключаючи й операції "цього поганця Маколи", про яку вони домовились нікому не говорити. Спочатку Кайєр вагався, побоюючись директора.
"Йому доводилося бачити, як тишком-нишком робляться ще й не такі речі,— з брутальним реготом казав Карльє.— Будьте певні, він вам не подякує, якщо ви станете патякати про це. Він сам не кращий за нас. А хто розповість, коли ми триматимемо язик за зубами? Нема кому".
У цьому-то й було все нещастя! Тут не було нікого. Залишені наодинці з своєю таємницею, вони щодень усе більше ставали схожі на двох змовців. Вісім місяців жодної чутки не доходило до них з батьківщини. Кожного вечора вони говорили: "Завтра ми побачимо пароплав". Але з одним пароплавом Компанії сталася катастрофа, а на другому директор одвідував далекі й більш важливі станції. Він вважав, що малоприбуткова станція й непотрібні йому люди можуть почекати. Тим часом Кайєр і Карльє сиділи на самому рижові без солі і кляли Компанію, Африку і навіть той день, коли вони народилися на світ. На станції не було нічого, крім рижу та кави, яку вони пили без цукру. Останніх п'ятнадцять шматків цукру Кайєр урочисто замкнув у свою скриньку, а разом з ним півпляшки коньяку,— "на випадок хвороби", пояснив він.
Карльє ухвалив: "Коли людина хвора, такі ласощі піддають їй сили".
Вони все ждали, а подвір'я стало вже заростати густою травою. Дзвін більше не дзвонив, а дні минали, мовчазні, гнітючі й довгі. Двоє людей уже не говорили, а тільки буркали один до одного.
Одного разу, поснідавши вареним рижом, Карльє поставив свою чашку з кавою й сказав: "Хай його дідько візьме! Вип'ємо ще хоч разок доброї кави. Достаньте цукор, Кайєр!"
"Для хворих", пробурмотів той, не зводячи очей.
"Для хворих! — перекривив його Карльє.— Дурниці!.. Гаразд! Я хворий".
"Не більш, ніж я, але ж я перебиваюсь без цукру", миролюбно відказав Кайєр.
"Швидше! Тягни сюди цукор, старий скупердяго!"
Кайєр звів очі. Карльє зухвало і нахабно усміхався. І Кайєрові раптом здалося, що він ніколи не бачив цієї людини. Хто вона така? Він нічого не знав про неї... На що вона була здатна?.. Кайєра враз поняло занепокоєння, ніби йому загрожує щось дуже небезпечне, таке, що й уві сні не снилося. Але він стримався й спокійно вимовив:
"Це поганий жарт. Не повторюйте його!"
"Жарт! — скрикнув Карльє, подаючись уперед на своєму стільці.— Я голодний, я хворий, я не жартую! Я ненавиджу дурисвітів. Ви — дурисвіт. Ви — торговець невільниками. Я — теж торговець невільниками. У цій проклятій країні усі білі — торговці невільниками. І нехай навіть світ западеться, я хочу сьогодні пити каву з цукром!"
"Я забороняю вам так зі мною розмовляти!" гостро вимовив Кайєр.
"Ви! Що таке?" скрикнув, схоплюючись, Карльє.
Кайєр і собі схопився.
"Я ваш начальник", почав він, намагаючись сховати своє хвилювання.
"Що?—гукнув той.— Хто начальник? Нема тут ніякого начальника; нікого тут нема, нікого, опріч мене і тебе. Тягни цукор, товстопузий осел!"
"Прикуси язика! Геть з кімнати! — заверещав Кайєр.— Я тебе знімаю з посади, паскудо!"
Карльє замахнувся стільцем. Він не на жарт розлютився.
"Ах ти ж трухлявина, гнида нікчемна, на тобі", заревів він і шпурнув стільця.
Кайєр шугнув під стіл, і стілець ударився об стінку.
Потім, коли Карльє почав перекидати стола, Кайєр ринув наосліп вперед, нагнувши голову, і, зваливши з ніг свого товариша, метнувся по веранді в свою кімнату. Він замкнув двері, схопив револьвер і зупинився, важко дихаючи. Не минуло й хвилини, як Карльє почав гуркати в двері й кричати:
"Коли ти не виймеш цукру, я тебе застрелю, як собаку. Ну... раз... два... три... Не хочеш? Я тобі покажу, хто тут хазяїн!"
Кайєр подумав, що двері не витримають, і виліз крізь квадратну дірку, що служила за вікно. Тепер між ними був увесь дім. Але Карльє, певно, невистачило сили виламати двері, і він метнувся навколо будинку. Тоді Кайєр і собі кинувся бігти, через силу перебираючи своїми попухлими ногами. Він біг, стискаючи в руці револьвера, і не міг зрозуміти, що з ним сталося. Перед ним миготіла Маколина хата, склад, річка, яр і низенькі кущі. Ось він знов їх побачив, оббігаючи вдруге навколо будинку. А вранці навіть не міг ступити без стогону.
Коли ж, зовсім знесилений, в розпачі подумав: "Я вмру раніше, ніж зможу ступити ще один крок", то почув, як той, другий, спіткнувся й зупинився. Зупинився й він. Знов, як і спочатку, були вони — один по цей бік, а другий по той бік будинку. Потім Кайєр почув, як той, лаючись, упав на стілець, і він теж сів, прихилившись спиною до стіни. В роті у нього було сухо, мовби туди хто попелу насипав, а лице було мокре від поту і сліз. З-за чого все це скоїлось? Йому видалось все це якоюсь оманою, немовби він марить або втрачає розум.
Трохи згодом думки його проясніли. З-за чого у них зчинилась сварка? З-за цукру! Яке безглуздя! Цукру йому непотрібно, і він оддасть його.
І він став підводитись, вважаючи, що небезпека вже не загрожувала йому. Але не встиг встати, як подумав: "Якщо я зараз поступлюся цьому паскуді, він знову почне те ж саме завтра й післязавтра... щодня буде ставити нові й нові вимоги, буде знущатися з мене, мучити, зробить мене своїм рабом, і я загину. Пропаду! Бо пароплав може прийти не швидко, а може й зовсім не прийде!"
Кайєра так почало трясти, що він знову сів на підлогу: його тіпала пропасниця. Він почував, що не може й поворухнутись, бо коли зрозумів, що нема порятунку, це його так приголомшило, що за одну хвилину життя і смерть зробилися йому однаково важкими й жахливими.
Але, почувши, як той одштовхнув свого стільця, враз з дивною спритністю схопився на ноги; прислухався й захвилювався. Знов треба тікати! Праворуч чи ліворуч? Почувши ходу, метнувся ліворуч, стискуючи в руці револьвер; і в ту ж хвилину вони наскочили один на ОДНОГОІ Обоє скрикнули від несподіванки. Гримнув постріл, спалахнуло червоне полум'я, усе заслало густим димом. Приголомшений і засліплений, Кайєр кинувся назад. "Мене поранено!" подумав він і чекав, що другий оббіжить навколо дому й з утіхою дивитиметься на його конання. Він вхопився за стовп, що підтримував стелю веранди: "Тепер усьому — край]" Та раптом почув, як по той бік будинку щось впало, немов хтось рухнув навзнак на стілець. Запанувала тиша. Нічого більше не сталося. Він не вмер. Тільки нило плече, і десь згубив свого револьвера. А без зброї він був зовсім безпорадний і тому покірно ждав своєї долі. Того, другого, не було чути. Це, певно, військові хитрощі. Він ось-ось підкрадеться до нього. Але з якого боку?..
Після кількох хвилин жахливого й химерного вагання він наважився піти назустріч своїй долі і ладен був поступитися усім. Тримаючись рукою за стіну, він ступив кілька кроків і мало не знепритомнів: на долівці валялись двоє ніг, двоє білих голих ніг у червоних пантофлях.
Його занудило й на хвилину оповило мороком. Раптом перед ним опинився Макола й байдужим голосом промовив:
"Ходімте, м-р Кайєр. Він помер".
Рясні сльози ринули йому з очей і голосний істеричний плач вихопився з грудей. Трохи згодом він очутився в кріслі перед Карльє, що лежав, випроставшись на підлозі. Макола стояв навколішки над трупом.
"Це ваш револьвер?" спитав він, підводячись.
"Так,— відповів Кайєр і швидко додав: — Він гнався за мною, щоб застрелити, ви бачили?"
"Так, бачив,— сказав Макола.— Тут тільки один револьвер, а де ж його?"
" Не знаю", прошепотів Кайєр, і голос його ослаб.
"Піду пошукаю", лагідно мовив той і пішов навколо будинку, а Кайєр сидів непорушно й дивився на труп. Макола вернувся з порожніми руками, постояв, глибоко замислившись, потім увійшов у кімнату мертвого й швидко вийшов з револьвером Карльє. Кайєр заплющив очі. Все перед ним пішло ходором. Життя здалося йому навіть жахливішим і важчим за смерть: він застрелив беззбройну людину.
Подумавши трохи, Макола лагідно сказав, вказуючи на мертвого, що лежав на підлозі з простреленим правим оком:
"Він умер з пропасниці".
Кайєр глянув на нього застиглим поглядом.
"Так,— замислено кивнув Макола, нагинаючись над трупом,— я гадаю, що він умер з пропасниці. Поховайте його завтра".
І він пішов додому, залишивши обох білих на веранді.
Настала ніч, а Кайєр не сходив з свого стільця. Він сидів нерухомо, немов накурився опіуму. Напруженість зми нила тяжка втома і спокій. За кілька годин він пізнав усю глибину жаху й розпачу і тепер відпочивав, свідомий, що життя вже не ховає від нього своїх таємниць. Він сидів над трупом і думав, дуже багато й зовсім по-новому. Він, здавалося, цілком звільнився від самого себе. Колишні думки його, переконання, уподобання й антипатії — все те, що він поважав і ненавидів, постало перед ним в справжньому своєму освітленні, здалося йому гидким і дитячим, фальшивим і смішним.
Він упивався цією новою мудрістю, поки сидів біля людини, яку вбив, і розміркував про все, що діється під сонцем, з тією шаленою ясністю, яку можна помітити тільки у божевільних.