Особистого щастя немає у бідолахи.
Дорн. Пусте, ваше превосходительство.
Сорін. Ви міркуєте, як ситий чоловік.
Аркадіна. Ах, що може бути нудніше цієї ось милою сільської нудьги! Жарко, тихо, ніхто нічого не робить, все філософствують... Добре з вами, друзі, вас приємно слухати, але... сидіти у себе в номері і вчити роль — куди краще!
Ніна (захоплено). Добре! Я розумію вас.
Сорін. Звичайно, в місті краще. Сидиш у своєму кабінеті, лакей нікого не впускає без доповіді, телефон... на вулиці візники і все...
Дорн (наспівує). "Ви розкажіть їй, квіти мої..."
Входить Шамраєв, за ним Поліна Андріївна.
Шамраєв. Ось і наші. Добрий день! (Цілує руку у Аркадиной, потім у Ніни.) Дуже радий бачити вас у доброму здоров'ї. (Аркадиной.) Дружина каже, що ви збираєтеся сьогодні їхати з нею разом у місто. Це правда?
Аркадіна. Так, ми збираємося.
Шамраєв. Гм... Це чудово, але чому ж ви поїдете, вельмишановна? Сьогодні у нас возять жито, всі працівники зайняті. А на будь конях, дозвольте вас запитати?
Аркадіна. На яких? Почім я знаю — на яких!
Сорін. У нас же виїзні є.
Шамраєв (хвилюючись). Виїзні? А де я візьму хомути? Де я візьму хомути? Це дивно! Це незбагненно! Высокоуважаемая! Вибачте, я благоговію перед вашим талантом, готовий віддати за вас десять років життя, але коней я вам дати не можу!
Аркадіна. Але якщо я повинна їхати? Дивна річ!
Шамраєв. Вельмишановна! Ви не знаєте, що значить господарство!
Аркадіна (розлютившись). Це стара історія! В такому випадку я сьогодні їду в Москву. Накажіть найняти для мене коней в селі, а то я піду на станцію пішки!
Шамраєв (розлютившись). В такому разі я відмовляюся від місця! Шукайте собі іншого керуючого! (Іде.)
Аркадіна. Кожне літо так, щоліта мене тут ображають! Нога моя більше не буде!
Йде вліво, де передбачається купальня; через хвилину видно, як вона проходить в будинок; за нею йде Григорій з вудками і з відром.
Сорін (розлютившись). Це нахабство! Це чорт знає що таке! Мені це набридло, в кінці кінців. Зараз же подати сюди всіх коней!
Ніна (Поліні Андріївні). Відмовити Ірині Миколаївні, знаменитої артистці! Хіба всяке бажання її, навіть каприз, не важливіше вашого господарства? Просто неймовірно!
Поліна Андріївна (в розпачі). Що я можу? Увійдіть у моє положення: що я можу?
Сорін (Nina). Ходімо до сестри... Ми всі будемо благати її, щоб вона не їхала. Чи Не правда? (Дивлячись у напрямку, куди пішов Шамраєв.) Нестерпний людина! Деспот!
Ніна (заважаючи йому встати). Сидіть, сидіть... Ми вас довеземо...
Вона і Медведенко котять крісло.
О, як це жахливо!..
Сорін. Так, так, це жахливо... Але він не піде, я зараз поговорю з ним.
Йдуть; залишаються тільки Дорн і Поліна Андріївна.
Дорн. Люди нудні. В сутності слід було б вашого чоловіка звідси просто в шию, а адже все скінчиться тим, що ця стара баба Петро Миколайович і його сестра попросять у нього пробачення. Ось побачите!
Поліна Андріївна. Він і виїзних коней послав у поле. І кожен день такі непорозуміння. Якби ви знали, як це хвилює мене! Я хворію; бачите, я тремчу... Я не виношу його брутальності. (Благально.) Євген, дорогий, ненаглядний, візьміть мене до себе... наш Час йде, ми вже не молоді, і хоч би в кінці життя нам не ховатися, не брехати...
Пауза.
Дорн. Мені п'ятдесят п'ять років, вже пізно змінювати свою життя.
Поліна Андріївна. Я знаю, ви відмовляєте мені, бо що, крім мене, є жінки, які вам близькі. Взяти всіх до себе неможливо. Я розумію. Вибачте, я вам набридла.
Ніна показується біля будинку; вона рве квіти.
Дорн. Ні, нічого.
Поліна Андріївна. Я страждаю від ревнощів. Звичайно, ви доктор, вам не можна уникати жінок. Я розумію...
Дорн (Ніні, яка підходить). Як там?
Ніна. Ірина Миколаївна плаче, а у Петра Миколайовича астма.
Дорн (встає). Піти дати обом валеріанових крапель...
Ніна (подає йому квіти). Будьте ласкаві!
Дорн. Merci bien. (Іде до хати.)
Поліна Андріївна (йдучи з ним). Які милі квіти! (Біля будинку, глухим голосом.) Дайте мені ці квіти! Дайте мені ці квіти! (Отримавши квіти, рве їх і кидає в сторону.)
Обидва йдуть у будинок.
Ніна (одна). Як дивно бачити, що відома артистка плаче, та ще з такого порожнього приводу! І не дивно, знаменитий письменник, улюбленець публіки, про нього пишуть у всіх газетах, портрети його продаються, його переводять на іноземні мови, а він цілий день ловить рибу і радіє, що спіймав двох головлей. Я думала, що відомі люди горді, неприступні, що вони зневажають натовп і своєю славою, блиском свого імені як б мстять їй за те, що вона вище всього ставить знатність походження і багатство. Але ось вони плачуть, вудять рибу, грають в карти, сміються і сердяться, як всі...
Треплев (входить без капелюха, з рушницею і з убитою чайкою). Ви одні тут?
Ніна. Одна.
Треплев кладе біля її ніг чайку.
Що це означає?
Треплев. Я мав підлість вбити сьогодні цю чайку. Кладу у ваших ніг.
Ніна. Що з вами? (Піднімає чайку і дивиться на неї.)
Треплев (після паузи). Скоро таким же чином я вб'ю самого себе.
Ніна. Я вас не впізнаю.
Треплев. Так, після того, як я перестав впізнавати вас. Ви змінилися до мене, ваш погляд холодний, моя присутність сковує вас.
Ніна. Останнім часом ви стали дратівливі, висловлюєтесь всі незрозуміло, якимись символами. І ось ця чайка теж, мабуть, символ, але, вибачте, Я не розумію... (Кладе чайку на лаву.) Я занадто проста, щоб розуміти вас.
Треплев. Це почалося з того вечора, коли так нерозумно провалилася моя п'єса. Жінки не прощають неуспіху. Я все спалив, все до останнього клаптика. Якби ви знали, як я нещасливий! Ваше охолодження страшно, неймовірно, точно я прокинувся і бачу ось, ніби це озеро раптом висохло або пішло в землю. Ви тільки що сказали, що ви занадто прості, щоб розуміти мене. Про, що тут розуміти?! П'єса не сподобалась, ви нехтуєте моє натхнення, вже вважаєте мене пересічним, нікчемним, яких багато... (Топнув ногою.) Як це я добре розумію, розумію! У мене в мозку точно цвях, будь він проклятий разом з моїм самолюбством, яке ссе мою кров, смокче, як змія... (Побачивши Тригоріна, який йде, читаючи книжку.) Ось йде справжній талант; ступає, як Гамлет, і теж з книжкою. (Дражнить.) "Слова, слова, слова..." Це сонце ще не підійшов до вас, а ви вже посміхаєтеся, погляд ваш розтанув у його променях. Не стану заважати вам. (Іде швидко.)
Тригорін (записуючи в книжку). Нюхає тютюн і п'є горілку... Завжди в чорному. Її любить вчитель...
Ніна. Привіт, Борис Олексійович!
Тригорін. Доброго дня. Обставини несподівано склалися так, що, здається, ми сьогодні їдемо. Ми з вами навряд чи ще побачимось коли-небудь. А шкода. Мені доводиться часто зустрічати молодих дівчат, молодих і цікавих, я вже забув і не можу собі ясно уявити, як почувають себе в 18-19 років, і тому у мене в повістях і оповіданнях молоді дівчата звичайно фальшиві. Я б хотів хоч годину побути на вашому місці, щоб дізнатися, як ви думаєте і взагалі що ви за штучка.
Ніна. А я хотіла б побувати на вашому місці.
Тригорін. Навіщо?
Ніна. Щоб дізнатися, як почуває себе відомий талановитий письменник. Як відчувається популярність? Як ви відчуваєте те, що ви відомі?
Тригорін. Як? Повинно бути, ніяк. Про це я ніколи не думав. (Подумавши.) Що-небудь з двох: або ви перебільшуєте мою популярність, або ж взагалі вона ніяк не відчувається.
Ніна. А якщо читаєте про себе в газетах?
Тригорін. Коли хвалять, приємно, а коли лають, то потім два дні відчуваєш себе не в дусі.
Ніна. Дивний світ! Як я заздрю вам, якщо б ви знали! Жереб людей різний. Одні ледве тягнуть своє нудне, непомітне існування, всі схожі один на одного, всі нещасні; іншим же, як, наприклад, вам, — ви один з мільйона, —випала на частку життя цікава, світла, повна значення... Ви щасливі...
Тригорін. Я? (Знизуючи плечима.) Гм... Ви от говорите про популярність, про щастя, про якийсь світлою, цікавого життя, а для мене всі ці гарні слова, вибачте, все одно що мармелад, якого я ніколи не їм. Ви дуже молоді і дуже добрі.
Ніна. Ваше життя прекрасне!
Тригорін. Що ж у ній особливо хорошого? (Дивиться на годинник.) Я повинен зараз йти і писати. Вибачте, мені колись... (Сміється.) Ви, як кажуть, наступили на мою найулюбленішу мозоль, і ось я починаю хвилюватися і трохи сердитий. Втім, давайте говорити. Будемо говорити про моєї прекрасної, світле життя... Ну, з чого почнемо? (Трохи подумавши.) Бувають насильницькі уявлення, коли людина день і ніч думає, наприклад, усі про місяць, і у мене є своя така місяць. День і ніч долає мене одна неотвязчивая думка: я повинен писати, я повинен писати, я повинен... Ледве скінчив повість, як вже чомусь повинен писати іншу, потім третю, після третьої четверту... Пишу безперервно, як на перекладних, і не інакше можу. Що ж тут прекрасного і світлого, я вас питаю? О, що за дика життя! Ось я з вами, я хвилююся, а між тим кожна мить пам'ятаю, що мене чекає незакінчена повість. Бачу ось хмара, схожа на рояль. Думаю: треба буде згадати де-небудь в оповіданні, що пливло хмара, схожа на рояль. Пахне геліотропом. Швидше мотаю на вус: нудотний запах, вдові колір, згадати при описі літнього вечора. Ловлю себе і вас на кожній фразі, на кожному слові і поспішаю швидше замкнути всі ці фрази і слова в свою літературну комору: авось пригодиться! Коли кінчаю роботу, біжу в театр або ловити рибу; тут би й відпочити, забутися, ан — ні, в голові вже перевертається важке чавунне ядро — новий сюжет, і вже тягне до столу, і треба поспішати знову писати і писати. І так завжди, завжди, і немає мені спокою від самого себе, і я відчуваю, що з'їдаю власне життя, що для меду, який я віддаю комусь в простір, я обираю пил з найкращих квітів, рву самі квіти і топчу їх коріння. Хіба я не божевільний? Хіба мої близькі і знайомі тримають себе зі мною, як зі здоровим? "Що пописываете? Чим нас подаруєте?" Одне і те ж, одне і те ж, і мені здається, що це увагу знайомих, похвали, захоплення — все це обман, що мене дурять, як хворого, і я іноді боюся, що ось-ось підкрадуться до мене ззаду, і схоплять повезуть, як Поприщина, в божевільний будинок. А в ті роки, в молоді, кращі роки, коли я починав, моє письменство було одним суцільним мукою. Маленький письменник, особливо коли йому не щастить, здається собі незграбним, незграбним, зайвим, нерви у нього напружені, знервовані; нестримно бродить він близько людей, причетних до літератури і мистецтва, невизнаний, ніким не помічається, боячись прямо і сміливо дивитися в очі, пристрасний гравець, у якого немає грошей.